Воевавшая против российских оккупантов на Донбассе россиянка Юлия Толопа (позывной "Валькирия") заявила, что стала частью украинского народа. Об этом она написала на своей странице в Фейсбук.
Юлия Толопа приехала в Украину с российского города Пятигорска прямо на Майдан. Вскоре она стала бойцом «Айдара». «Как быть россиянкой в ??Украине. И как забыть о путинской России. В эти дни исполняется четыре года, как я приехала из России в Украину. Пришло время рассказать, как случилось, что я здесь», - пишет Юлия.
Рассказывает, что выросла на Кавказе, вблизи города Пятигорск. «В этом регионе очень распространено военно-патриотическое воспитание в многочисленных "Казачьих движениях", лет с 12 я занималась в одном из таких лагерей. Логическим продолжением стало участие в российском националистическом движении, куда подростки приходили лет с 14-ти. "Русские" радикально правые марши, уличные межэтнические конфликты с карачаевцами, кабардинцами, дагестанцами... - вспоминает Юлия свою юность. - Так продолжалось до моих 18 лет. И, наверное продолжалось бы и дальше. Но в Украине состоялся Майдан.
Тогда, в России, когда я смотрела по телевизору пропаганду 1 канала с зимнего Майдана, я еще не знала, что ваш Майдан изменит мою жизнь навсегда. Будет нечестно сейчас сказать, что тогда, в апреле 2014, я приехала из чувства большого патриотизма в Украину. Мне было просто интересно увидеть, что происходит. Уже здесь, в Киеве, я начала постепенно понимать, насколько перевернутый мир нам показывала путинская пропаганда. А дальше, когда началась война, я приняла решение ехать воевать. Мне было стыдно, что моя страна подло украла Крым. Что мои соотечественники, русские войска, оккупировали Донбасс и при этом нагло врали, что "Нас там нет».
Напоследок скажу лишь несколько важных вещей. Я благодарна судьбе и всем добрым силам, что моя жизнь сложилась именно так. Украинцы - очень открытые, добрые, дружелюбные. Вы даже не представляете, насколько сильна среди вас взаимоподдержка. Это очень чувствуется в сравнении. И я рада, что защищала украинский народ в войне, и в конце концов после всего пройденного - сама стала частью украинского народа.
Больше хочу - чтобы мой ребенок рос здесь - умным, здоровым и украиноязычным. Хочу получить наконец украинское гражданство. И - чтобы путинский фейковый режим наконец развалился. И, конечно, чтобы война закончилась нашей победой, потому что Крым, Донецк, Луганск - это Украина!»
Як бути росіянкою в Україні. І як забути про путінську Росію.
В ці дні виповнюється чотири роки, як я приїхала в з Росії в Україну. Прийшов час розказати, як сталось, що я тут.
Що я встигла побачити за чотири роки в Україні.
І як змінились мої погляди.
Отже спершу коротко про себе - я виросла на Кавказі, поблизу міста Пятигорськ. В цьому регіоні дуже поширене військово-патріотичне виховання в численних "Казачьих движениях", років з 12 я займалась в одному з таких таборів.
Логічним продовженням була участь в російському націоналістичному русі, куди підлітки приходили років з 14-ти.
"Русские" радикально праві марші, вуличні міжетнічні конфлікти з карачаєвцями, кабардинцями, дагестанцями ...(це одна з основних проблем на російському Кавказі), "казачие" спортивні змагання.
Через певні особливості своєї сімї - росла я переважно на вулиці.
В той же період я почала всерйоз займатися спортивною боротьбою, приймати участь в змаганнях.
Так тривало до моїх 18 років. І напевне продовжувалося б і далі. Але в Україні відбувся Майдан.
Тоді, в Росії коли я дивилася по телевізору пропаганду 1 каналу з зимового Майдану, я ще не знала, що ваш Майдан змінить моє життя назавжди.
Буде нечесно зараз сказати, що тоді в квітні 2014 я приїхала з відчуття великого патріотизму до України.
Мені було просто цікаво приїхати, і побачити що насправді відбувається.
Будь яка революція в 18 років це передусім захопливо.
Вже тут, в Києві, я почала поступово розуміти що насправді відбувається, наскільки перевернутий світ нам показувала путінська пропаганда.
А далі, коли почалася війна я прийняла рішення їхати воювати. Мені було соромно, що моя країна підло вкрала Крим. Мої співвітчизники, російські війська - окупували Донбас і при цьому нахабно брехали що " Нас там нет".
Щоб зрозуміти як це - просто уявіть, що Україна зненацька напала на Молдову чи Білорусь. Солдати вбивають і грабують. І при цьому всюди офіційно розказують, що це внутрішня білоруська громадянська війна.
Думаю вам би теж стало соромно.
Вже в червні 2014 року я приїхала добровольцем в батальйон Айдар. Йшли найважчі бої. Я не буду тут розповідати ні про звільнення міст, ні про поранення чи контузії, ні про втрати побратимів. Якщо цікаво - завжди можна спитати в тих, з ким ми це разом пройшли.
Наостанок скажу лише кілька важливих речей:
1. Я вдячна долі і всім добрим силам, що моє життя скалось саме так. Все не випадково.
Українці - дуже відкриті, лагідні, доброзичливі. Ви навіть не уявляєте, наскільки сильна серед вас взаємопідтримка.
Це дуже відчувається в порівнянні. І я рада, що захищала український народ у війні, і зрештою після всього пройденого - сама стала частиною українського народу.
2. Люди змінюються і дорослішають.
Я рада, що все що мені пробують інкримінувати кумедні диванні параноїки - це лише підліткові довоєнні фото з російськими прапорами, де мені максимум років 15.
Разом з тим, я ні про що не шкодую, все що зі мною відбувалося, весь досвід - зробив мене тим, ким я є зараз.
3. Найбільше хочу
- щоб моя дитина росла тут - розумною, здоровою і україномовною)
-отримати врешті решт українське громадянство
-щоб путінський фейковий режим нарешті розвалився
І, звісно, щоб війна скінчилась нашою перемогою, бо Крим, Донецьк, Луганськ - це Україна!
Дякую всім за увагу. Є питання - питайте)
Как ранее писала группа ИС, харьковские врачи спасли жизнь тяжело раненного грузинского добровольца.
