Він пережив вбивства людей без суду та жорстокі умови в Донецькому СІЗО, де політв'язні утримувалися в підвалах. Колишній мер Макіівки, а нині офіцер ЗСУ, Василь Савін був засуджений до 23 років суворого режиму за звинуваченнями у замаху на державний переворот та створення терористичної спільноти, але пізніше отримав ще 12 років за пропаганду. Його заарештував полковник росгвардії Сергій Завдовєєв, який раніше торгував іграшками. Під час утримання Савін став свідком жорстоких катувань у таємних в'язницях, розташованих у будівлі телецентру та гаражному кооперативі. Попри на катування, колишній мер активно протистояв системі, організовуючи мітинги на підтримку України. Додатковий строк він отримав за створення братерства українських політв'язнів «Нескорені Донбасу». Василь Савін повернувся на батьківщину в результаті обміну полоненими 29 грудня 2019 року і активно долучився до повернення інших в'язнів з окупованих територій. В Одесу чоловік завітав, щоб знайти однодумців для поповнення рядів ЗСУ та визволення Донбасу. На його рушниці викарбовано ім'я донечки. Чоловіка було кілька разів поранено, але він щоразу повертався на службу.
Своєю історією Василь Савін поділився з головною редакторкою Української Служби Інформації Тетяною Милимко.
Я навіть бачив ваш прапор: про підготовку росіян до війни
Я навіть бачив ваш прапор. Знаєте, як би він виглядав, якби рашисти перемогли? Ні? Ну, ось, згадайте прапор «ДНР»: чорна, синя і червона смуги. А от у прапора «Одеської народної республіки» не було б кольорових смуг на кінцях. Він би складався з жовтої, синьої та червоної смуг. У «Харківської народної республіки» планувався прапор із зеленою, голубою та червоною смугами. Для «Дніпропетровської народної республіки» передбачалося бордове знам’я. Все було сплановано заздалегідь, однак їм не дали цього здійснити. І ви молодці, завжди ставлю вас за приклад і захоплююся вами. Згадайте, що відбулося 2 травня – не буду оцінювати ті події, але спрацювало.
Як депутат і державний службовець я лише констатую результати: знищили близько пів сотні ворогів, і на цьому все завершилося. Жодної «республіки», таємних тюрем, розстрілів, грабежів чи насильства. Одеса залишилася українською. А тепер порівняйте з сусідньою Донецькою областю. Вони жували соплі й не змогли, а, можливо, й не захотіли чинити опір. Який результат? За перший рік окупації понад 50 тисяч мирних жителів загинули або зникли безвісти. І це ті, хто прийняли «донецьку народну республіку», хто прийняв російську владу. І не чинили жодного спротиву. Різниця очевидна. Можливо, і в Донецьку слід було діяти жорсткіше, але так не склалося. Ось і всі наслідки.
Вони вбивали не тільки заради грошей чи красивої машини: про кубанських козаків
Усе це вже триває майже 10 років. Донбас, Донецьк, таємні тюрми, знущання. Я сам п’ять років був у полоні, тому знаю, про що говорю. Бідність, економічний застій, навіть того, що було, втримати не змогли – вирізали заводи. У моєму рідному місті, Макіївці, був металургійний комбінат – один із найвідоміших. Вугільні підприємства, коксохімзаводи. Макіївка колись була напівметалургійним містом, там навіть трамвай ходив, а тепер і його прибрали – навіть рейки зняли. Чому? Вирішили, що непотрібний, бо людей залишилось зовсім мало. Це жахливе мародерство. У моєму рідному Донецьку та Макіївці відбувалося повне безчинство. Це не лише дії регулярних військ, а й «квазипідрозділів»: «Спарта», «Сомалі», «Російська православна армія», козаки.
Коли читаю, як Шолохов романтизував козаків, то, якби побачив його, плюнув би в обличчя за ті описи. Те, що донські та кубанські козаки робили в моєму рідному місті й на Донбасі, важко передати словами. Вони вбивали не тільки заради грошей чи красивої машини, а інколи просто для розваги. Здається, що це крик душі, але чи можна так поводитись у 21-му столітті? Порівняти окупацію німецьку та російську неможливо. За часів німецької окупації під час Другої світової війни розстріляли лише чотирьох підпільників.
Їм пам’ятник стоїть у парку, в центрі міста. Четверо! А тепер, як я вже сказав, понад 50 тисяч — і це не підпільники, не супротивники, а ті, хто прийняв «русскій мір», прийняв «Донецьку республіку», не виїхав, залишився, і був убитий: когось убили випадково, когось для розваги, когось при пограбуванні, а когось просто забрали, і вони зникли безвісти. Розумієте, що означає «зникли безвісти»? Це означає, що не знайшли навіть трупів. До чого я веду? За німців працювали всі підприємства, працювали всі шахти. Німці не вивозили обладнання, не перетворювали підприємства на металобрухт, як це роблять росіяни. І зверніть увагу, що росіяни не вивозять станки чи обладнання — вони вивозять лише металобрухт. Наприклад, металургійний комбінат, що мав унікальне обладнання, просто порізали і вивезли як метал. Ось і все. Мозку щось зробити з цього у них немає.
Німецькі фашисти краще, ніж росіяни
Німецькі фашисти краще, ніж росіяни. Краще, як би дивно це не звучало, гуманніше. Німецькі фашисти не ґвалтували немовлят.
Прийшли німці — працювали всі підприємства. Лили метал, виплавляли сталь, видобували вугілля. І хто, як ви думаєте, працював на донецьких підприємствах за німців? Що, приїхали німці з Німеччини працювати? Ні. Працювали мої земляки, донеччани, макіївчани, з усердям видобували вугілля для Третього Рейху, з усердям лили сталь для Рейху, для німецьких танків. Розумієте, до чого веду? Колаборація — вона у крові. Вони працювали нормально, добре, і навіть не замислювалися, що їхня праця, сталь — це танки, це снаряди, це артилерія, яка вбиває їхніх співвітчизників на фронті.
Це пов’язано з тим, як формувалася ця частина, цей етнос Донбасу, який, у цілому, відрізняється від України. Вся територія України давно має сформований етнос. Східні, південні регіони, Одеса — мають глибоке коріння, мають культурну й самобутню історію. А от Донбас, по суті, не має історичної спадщини. Він почав розвиватися лише з кінця 19 століття, коли почали розробляти вугільні кар’єри, рудники, коли західні підприємці почали будувати металургійні підприємства. Це був кінець 19 століття. Донецьк тоді називався Юзівка, тому що Джон Юз там побудував металургійні заводи. Це була дуже важка праця, і на шахтах тоді працювали буквально самогубці. Кого примушували працювати в таких важких, нелюдських умовах? Звозили каторжан, звозили людей, які не змогли знайти себе.
Тому у мешканців Донбасу немає етнічних чи культурних коренів. І, як я вже сказав, їм було байдуже. Працювали на царя, працювали на капіталістів, прийшла революція — працювали на радянські підприємства, прийшли німці — працювали на німців, а зараз їхні онуки також прийшли під росіян, лягли під них без жодного сумніву чи сорому. Я знаю своїх прекрасно. У нас на Донбасі треба називати вулиці не іменами когось, а називати «вулицею останнього переможця». Хто переміг — під того й лягають. Лягали під комуністів у ті часи, потім лягли під демократів, прийшов Янукович — лягли під Януковича. Януковича скинули, прийшли росіяни — лежать під росіянами.
На Донбасі чекають на Україну
Можливо, комусь це не подобається, але я цю ситуацію знаю добре, адже мої земляки залишилися там через різні причини. У мене вся родина там. Не випускають її, бо я — відома людина, маю офіційний статус ворога і зрадника Донбасу, чим я пишаюся. Як я вже казала, п’ять років була у полоні. Поручіть мені провести референдум на цих територіях. Я добре знаю своїх земляків. Вони проголосують на 102% за Україну, це будуть ті ж самі люди, вони виступатимуть, говоритимуть, що завжди були за Україну, що завжди ненавиділи Путіна, ненавиділи Росію, страждали тут за цей час, завжди вас чекали, і будуть сумлінно працювати на Батьківщину — Україну, так само як зараз працюють на ДНР, на Росію, як працювали на Третю Рейху, те ж саме. Не слід просто скидати їх з рахунків і цю територію, це наша територія. А те, що чекають, я не хочу відкривати багато нюансів. Там достатньо патріотів і тих, хто виконує певні завдання. Але не будемо цю тему розвивати. Скажемо так: певною мірою, мабуть, ми повинні бути й кілька поблажливими. Бачите, велика кількість просто ідіотів, які не усвідомлюють себе у 2014 році, ця псевдоромантика про “русский мир”, мовляв, давайте там то й все, давайте відділимось. Але 10 років злиднів, 10 років виживання, і ідіотам показали, що таке «русский мир». Вони знищили прекрасні міста, прекрасні підприємства. Ви ж розумієте, який економічний потенціал був у Донбасі до «русского мира». Люди жили непогано. Усі жили непогано. Які підприємства були зосереджені в Донбасі. Всі їх знищили, нічого не залишилося. Щобільше… Прийшли захищати “русскоговорящих”. По-перше, кожен плюне в обличчя, якщо хтось скаже, що в Донбасі когось притісняли за російську мову. Ви ж розумієте? Ну так. Ладно, здавалося, що треба допомагати “русскоязычным”. Але ж ви, собаки, російськомовні міста і знищили. Ви ж розумієте? Маріуполь абсолютно був російськомовним містом. Волноваха. Більше того, вся ця прилегла Греція… У мене батько грек з Маріуполя, тому я маю право говорити й звертатися до своїх родичів, скажімо, приазовських греків. Вся приазовська Греція, Маріуполь, Волноваха, Володарка, Велика Новоселовка, Сартана, Старобешеве — це все грекомовне або російськомовне? Чому все під окупацією? І, звичайно, знищений також Бахмут, його просто стерли з лиця землі, також був російськомовним містом. Тобто, в найвищій мірі, ось це, як сказати… Ну, мабуть, м’яка іронія: прийшли захищати російську мову, а російськомовні уроди стерли з лиця землі. Ми ж розуміємо, що це все була пропаганда, яка працювала багато років. Це віра, це мова. Так само було в Одесі.
Тут мета навіть не в тому, щоб захистити російську мову, а в тому, щоб знищити Україну в цілому, як націю.
Мені здається, тут мета навіть не в тому, щоб захистити російську мову, що є просто максимально старою і затертою пропагандою, а в тому, щоб знищити Україну в цілому, як націю.
росія програвала вже. Чеченці відстояли на той момент свою незалежність. росія зазнала тяжких втрат, починаючи з новорічного штурму Грозного в 1995 році, який вони повністю програли. Жахливі втрати. У 1996 році, так би мовити, утихомирили чеченців. Ось поставили такий примирений статус, знаменитий генерал Лебідь, особисто на той момент секретар СНБО росії, приїжджав у Хасавюрт, підписали, ніби мир. І, як би, всі, хто слухали, думали, що Росія перемогла, мир, живемо спокійно. Але рашисти спокійно не жили. Всі ці три роки до 1999 року готувалися, накопичуючи сили, врахували свої помилки в першій чеченській війні, накопичили достатньо сил, і в 1999 році нова атака, і друга чеченська війна тривала 10 років. Бо втрати були приблизно 5 тисяч. Ось так, в першій чеченській. Так, наскільки вони правдиві. А друга чеченська — 10 років і понад 300 тисяч втрат. Ви розумієте? І от ці 10 років… І ці чудовищні втрати не зупинили особисто путіна. І що найцікавіше, не отверезило навіть населення. Тому казати, що винен тільки Путін, це дурниця.
Ми, донеччани, винні в тому, що сталося.
Я абсолютно заявляю, не тільки офіційно, але й відкрито. Ми, донеччани, винні в тому, що сталося. Ми накликали путіна. Якщо я добре знаю луганчан. Щоб ви розуміли, Луганськ — це менша частина Одеської області. Така ж безпросвітність, така ж важка праця, така ж бідність. Вони серйозно думали, що ми в злиднях, а якщо прийдуть росіяни, у нас будуть пенсії. Донеччани — хитрі. Ми хотіли й те, й те. І от ми вирішили, що пройдемо між рядами, під росіян ляжемо, а потім росіян кинемо. Вийшло інакше. Розумієте? Я добре пам’ятаю, коли все тільки почалося, на початку 2014 року. Ми тут брали участь у Майдані. Щоб ви знали, у нас був намет. В Донецьку на центральній площі. Ось на Хрещатику. Ось Стела. Ну, уявляєте, так? Де це було? Прямо навпроти Стели, посередині проїзної частини був наш намет. В Донецьку. Ми стояли там. Повертаємося в Донецьк. Як я вже сказав, тиша. Губернатором тоді був Тарута Сергій Олексійович, він зараз допомагає в нашій бригаді, у нас прекрасні стосунки. Дивимося. Тиша. Усі залякані. Ніяких мітингів. Ніхто нікого не виганяє. Ми проводили українські мітинги. Ми проводили їх у Макіївці, в Донецьку. Ми пошили 5-метровий стяг на площі Леніна. Стали спостерігати, навколо обласної адміністрації почали збиратися люди, там заклики до незалежності, то все. Розумієте? А я вже сказав, я прекрасно знаю рашку. Я закінчив Ростовський університет, я працював у Комсомолі, я був першим секретарем Неклиновського райкому Комсомолу Ростовської області, розумієте? Я з першої ж хвилини розмови визначу, хто з Ростова, а хто з Донецька. І ось там, в Донбасі, Донецьк — це відразу моє місто Макіївка, вони не мають навіть кордонів. Це по суті один конгломерат. Донецьк і Макіївка. Тепер вже нічого не залишилося. Але суть у тому, що це по суті один урбаністичний простір. Ідеш вулицею, це вже Донецьк. Тобто, хто місцевий, той знає, а хто не місцевий, буде думати, що це одне місто. А ось російська федерація — це Успенка, це гранична залізнична станція Успенка, і в цю сторону пішли, відповідно, Сніжне, це що Саур-могила, це де були, Сніжне, Шахтарськ, Торецьк, Харцизьк і ось Горняцький район міста Макіївки, мимо мого дому і на Донецьк. А на ту сторону території Ростовської області це Матвіїв-Курганський район, Неклиновський район, Мясниковський район. І хлопці з цих районів Ростовської області стояли під донецькою обласною адміністрацією. Розумієте? Ростов, ну, візуально не відрізнити. І потім Ростов — це теж наша територія, як і Краснодарський край, це українська територія з давніх-давен. І говорять вони на суржику, і теж «гэкають». Тобто неможливо, хто не розбирається, відрізнити з Ростовської області від Донеччини, дуже складно. І я дізнався, це хлопці з Неклиновського, Матвіїв-Курганського району. А потім почала нагнітатися ситуація. Ми з Тарутою Сергієм Олексійовичем, з губернатором думали, я ж очолив фракцію обласного соц., думали, як протистояти окупації, що робити, а ніхто ж не міг підказати. Ніяких рецептів не було. Це так, як коли дивишся фільм, ось так, окупанти, а ми тут. Коли у твоє місто входять, ти не знаєш, що робити. І запитати немає про що. Так, Ренат був. До нього зверталися. Нібито ж сили в нього були. Але, видно, він також хотів і вашим, і нашим. І це я ніколи не забуду. Як ми кажемо йому? Потрібно опір. Потрібно зброю. Потрібен реальний опір. І він каже: так, я визнаю, ось це, звичайно, якась піратська республіка, Донеччина, ось це все. Будемо чинити опір. Давайте, говорить, в 12 годин будемо всі гудіть. Ось, мої підприємства всі в 12 годин знак протесту подають гудок. І всі чесні люди, у кого автомобілі, в 12 годин гудок. І Донецьк гудів. Ось це максимальний опір, який організував Ренат Леонідович, це в 12 годин гудіти. Нібито на той момент як найдієвіший метод боротьби з окупантами було запропоновано створення добровольчих батальйонів. І найбільше досягла успіху в цьому, прямо будемо говорити, Дніпропетровська обласна адміністрація. Я добре знав керівників обласної адміністрації Дніпропетровської. Я кілька разів був там. Мене навчали. Мені показали, як вони формували батальйони «Дніпро-1», як батальйон «Донбас». Я все це вивчав. Ми сформували батальйон «Шахтарськ», в кінці ми створили батальйон «Макіївка».
Про спецоперацію
У мене була величезна будівельна компанія, щоб ви розуміли, третя за потужністю в Донбасі у сфері промислового цивільного будівництва: 12 магазинів, виставкові центри, два торгових культурних центри й величезна кількість баз, під’їзні шляхи за 7 кілометрів від центру Донецька, і територіально розташована так. Ось це Донецьк, ось це Маріупольська розв’язка. І важлива дорога, яка йде повз Донецьк, повз Макіївку. Саме тут у мене розташовані бази. Тобто було дуже зручно, можна було сформувати батальйон там, певну кількість техніки, озброєння. І коли з боку Маріуполя завдають удару в Україну, ополченці вибудовують оборону тут, ми, минаючи Донецьк, укріплені. Минаючи Макіївку, виходимо в тил по об’їзній з моїх баз. Ну, скажемо прямо, мої куратори мене попереджали, що це велика авантюра. Що ти будеш сидіти з мішком на голові в підвалі, генерал, мій куратор. Я вважав, що я краще знаю оперативну ситуацію. Зрозуміло, я відкрито кажу, що я переоцінив свої можливості, недооцінив ворога. Думав уже на той момент, це 14 рік, що тільки наші, ось ця домашня бидлота Донеччини. А «понаїхали» вони ж туди зайшли. Так, а це ж російська фсб, Ростовська Управа. Ну, і скажу прямо, мене видав мій соратник, мене зрадили.
Ось, я був схоплений 27 лютого 15 року. Пройшов катування, знущання. Відразу Україна подала мене на обмін: мої з СБУ, мої побратими. Але рашисти за мене вимагали віддати «беркутівців». Мене і ще одного хлопця. Ви знаєте, це гучна справа. Я був засуджений. 323 стаття кодексу їх ДНР. Найстрашніша стаття – це спроба державного перевороту, посягання на конституційний лад ЛНР передбачала найвищу міру, а кримінальний кодекс у них, хоча і списаний з кодексу рашистів, але передбачає смертну кару. Ось і друге. Друга стаття – це частина 1, 232 стаття УК ДНР – це створення терористичного співтовариства. Ще дві статті, одразу дві статті, та ще три статті, ще була 233 – це навчання тероризму. От прокуратура, військова прокуратура вимагала для мене довічного ув’язнення.
А військовий прокурор, заступник генерального прокурора ДНР, був начальником слідства Донецької міської прокуратури до цього. Ми були з ним знайомі багато років… Він вимагав для мене довічного ув’язнення. Навалили мені 23 роки. Я дуже горджуся своєю поведінкою в тюрмі. А потім ще… додали 12 за статтею 325 — пропаганда, агітація, розпалювання русофобії й заклики до екстремізму, в загальному, 35. Це по суті довічне ув’язнення. Поки був Порошенко президентом, а ми з ним знайомі добре з 2000 року, він принципово не віддавав. І я всі 5 років сидів у підвалі. Причому саме мене «убивали» в підвалі. А коли прийшов Зеленський, махнув рукою і віддав. І от мене обміняли з таким уже скреготом.
(Відео обміну)
Зараз я воюю за свій дім. Дев’яносто дев’ять відсотків барахла, яке нас оточує, геть не важливе й не потрібне. Ні для щастя, ні для самоствердження. Усе це — понти, які були притаманні саме Донецьку, вони нас і згубили. Я ж чудово пам’ятаю депутатські значки з чистого золота. Так, ми ходили із золотими значками. І оце задоволення еліт від своїх можливостей і призвело до всього того, що ми маємо.
Я багато вчинив поганого в житті, як і будь-який можновладець, скривдив когось, напевне… Та якщо я досі живий, отже, мої вибачення Всесвіт прийняв.
Від редакціі УСІ: наразі, Василь Савін звернувся з проханням допомагати його 56-ій маріупольській бригаді.
Номер картки банки
4441114404604587
Отримувач: Савін Василій.
