«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства», – говорить перша стаття Всесвітньої декларації прав людини, ухвалена державами-членами ООН 10 грудня 1948 року. Здавалося б, що учасники організації мають обстоювати зазначені цінності, але у випадку з Кримом це не так. Після окупації та анексії півострова Росією у 2014 році місцеві жителі стикаються з дискримінацією та репресіями. До десятих роковин анексії півострова Крим.Реалії публікують цикл матеріалів під загальною рубрикою «Десять років окупації». Кожен із них присвячений порушенню одного з базових прав людини у Криму за десятиліття. Попередній матеріал читайте тут.
Загальна декларація прав людини, серед іншого, заборонила довільно позбавляти людей свого майна. З перших днів анексії півострова і до сьогодні ця заборона у Криму масштабно ігнорується. Хто вже втратив свої активи і нерухомість, чиї земельні ділянки підлягають конфіскації та під яким приводом сьогодні жителі півострова можуть втратити своє майно, читайте в цьому матеріалі.
«Націоналізація»
Питання посягання на приватну власність гостро постали невдовзі після анексії півострова. Підконтрольна Кремлю місцева влада оголосила про масштабну «націоналізацію», пояснюючи це необхідністю переходу у власність «республіки» тих організацій та підприємств, які були об'єктами державної власності України. Чиновники обіцяли, що «націоналізація» за жодних обставин не торкнеться приватної власності. Так було взято під контроль аграрні підприємства на кшталт «Магарача» і «Масандри», 170 об'єктів санаторно-курортного комплексу, в тому числі дитячий міжнародний центр «Артек», а також морські порти й підприємства нафтогазовидобувної сфери.
Автограф президента Росії Володимира Путіна після візиту до «Артеку». Крим, 2017 рік
Вже у вересні 2014 року російська влада Криму оголосила про націоналізацію недержавного майна, зокрема й про приватну власність українського олігарха Ігоря Коломойського.
Російський глава півострова Сергій Аксьонов (за документами – Аксенов) пояснив, що такі дії є «моральним правом і обов'язком», оскільки «ПриватБанк» має заборгованість перед кримськими вкладниками.
Приблизно в цей же час «моральне право та обов'язок» з'явилися для привласнення майна приватного підприємства «Кримавтотранс» і всіх його автостанцій, 28 ринків «Кримспоживспілки», Ялтинської кіностудії, лікувально-оздоровчого комплексу «Айвазовський», пекарень «Кримхліба», Керченського суднобудівного заводу «Залив» тощо.
У листопаді 2014 року голова ради «Русской общины «Соболь» та активний прихильник «кримської весни» Володимир Тюнін визнавав, що парамілітарне формування «Кримська самооборона» використовують для захоплення бізнесу та перерозподілу власності.
У лютому 2015 року кампанія з «націоналізації» вийшла на новий рівень – «кримська самооборона» захопила офіс мережі продовольчих магазинів «Везунчик» та кондитерський цех фірми «Кримський султан». Ані державними активами, ані важливими містоутворюючими підприємствами галузі, ані майном українських олігархів ці структури не були. Поряд із середнім і дрібним бізнесом були відчужені й активи олігарха Ріната Ахметова, а також усе майно телекомунікаційної компанії «Київстар».
1 березня 2015 року Сергій Аксьонов заявив, що «націоналізацію» завершено, проте хвиля захоплень тривала ще довгий час під виглядом боротьби з безхазяйними підприємствами.
Примусовий викуп
З початком будівництва Керченського мосту і траси «Таврида», жителі Криму зіткнулися з новими формами вторгнення у свою приватну власність. Там, де планувалося прокладання інфраструктурних об'єктів, до них приходили представники органів влади та повідомляли про примусовий викуп чи відселення. У ситуації з вилученими земельними ділянками вздовж траси «Таврида» люди чекали на отримання компенсації 4 роки і багато хто залишився дуже розчарований її розміром. Близько 300 людей змушені були звертатися до суду, намагаючись заперечити вилучення своїх наділів.
Будівництво російського мосту через Керченську протоку. Грудень 2017 року
Показовою є також історія мешканців району Цементна Слобідка у Керчі, яких виселяли зі своїх будинків у новобудови, але без передачі їм права власності на нове житло. Російська адміністрація Керчі передавала квартири на умовах «договору зберігання», що повністю виключало можливість надалі претендувати на це майно. Людям відкрито погрожували, що якщо вони не підпишуть папери, то довкола старого будинку все перекопають, і не можна буде фізично туди потрапити. А потім їм просто дадуть копійчану компенсацію та примусово виселять в нікуди.
Позбавлення права на землю
У 2020 році російська влада ухвалила закон, згідно з яким іноземні громадяни у прикордонних регіонах не мають права володіти земельними ділянками. До «прикордонних» було віднесено майже весь анексований півострів, а іноземцями визнано громадян України, які не отримали російські паспорти, але зберегли право власності на землю в Криму. Усі вони постали перед необхідністю протягом року шукати варіанти, як продати чи переоформити свої наділи, щоб їх не вилучили. Масштаб проблеми, за даними російського кадастру, торкнувся щонайменше 11 500 земельних ділянок у Криму, які належать «іноземним громадянам».
Ділянка землі у селі Ішунь. Крим, 22 червня 2018 року
Українські правозахисники розцінили намір вилучення майна у Криму як склад воєнного злочину.
«Сам собою примус, навіть до продажу земельної ділянки, є втручанням у приватне право власності», – пояснював у коментарі Крим.Реалії адвокат, юрист-міжнародник Сергій Заєць. Напередодні повномасштабного вторгнення в Україну питання щодо фактичного вилучення «іноземної» землі вперлося у повну відсутність нормативної бази та уявлення про те, як це все оформляти. Поки що подальша доля наділів залишається невідомою.
Незважаючи на це, українським Регіональним центром прав людини вже зареєстровано щонайменше 3 952 факти порушення права на приватну власність. Серед них 250 осіб втратили свою нерухомість, а 3532 випадки – це вилучення земельних ділянок у Севастополі. Така кількість – не результат експропріації у «іноземців», а наслідок закону від 2017 року, яким було дозволено вилучення ділянок під потреби Міноборони Росії, ФСБ та Федеральної служби охорони РФ.
Останні, до речі, не тільки вилучають ділянки, а й перешкоджає будь-яким процесам оформлення майна тим мешканцям, чия власність просто опинилася в «охоронній зоні». Так десятки жителів селища Олива виявилися обмеженими у своїх правах лише через те, що живуть у радіусі 500 метрів від паркану резиденції російського президента.
Ще одна «націоналізація»
З початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну кримська влада заговорила про нову хвилю «націоналізації». Цього разу вона офіційно була спрямована проти фізичних осіб, які «здійснюють підривну діяльність щодо Росії». Найбільш гучними історіями стало вилучення квартири президента України Володимира Зеленського в Масандрі та ялтинської вілли виконавиці Софії Ротару, а також приватного будинку під Сімферополем одного з найбагатших українців – Віктора Пінчука.
Також були «націоналізовані» великі аграрні підприємства «Каракаш-агро» та «Лендком-Крим», основою захоплення яких стала нібито афілірованість цих фірм із бізнесом координатора продовольчої блокади півострова Ленура Іслямова, заочно засудженого російським судом на 18 років позбавлення волі. Сам Іслямов заявив, що ніколи не мав аграрних активів у Криму та займався в основному продажем автомобілів і транспортними послугами.
На початок лютого 2024 року, як повідомляв «голова Держради» Володимир Константинов, у Криму вже «націоналізовано» 2 600 об'єктів рухомого та нерухомого майна, що належало 192 фізичним та юридичним особам. Лише два місяці тому таких об'єктів було 1100.
Такі масштабні темпи «націоналізації», позбавленої до того ж чинного законодавчого підґрунтя, ставлять під сумнів як межі апетиту кримської влади, так і наявність в окупованому Криму хоч якогось уявлення про недоторканність приватної власності.
