Евакуація дітей — одна з ключових проблем прифронтової та фронтової території Донецької області. Боротьба за порятунок дитячих життів точиться щодня. Але навіть у таких небезпечних містах, як Авдіївка, Вугледар та селах поряд з ними ще залишаються діти. І у більшості випадків вони є заручниками власних батьків, які відмовляються від евакуації. Чому це відбувається, з’ясовували журналісти «Вчасно».
Можливостей врятуватися від війни у мешканців найбільш небезпечної території Донеччини було кілька. Спочатку це робила місцева влада та волонтерські організації. Можна було спокійно зібрати речі, подумати куди їхати, виїхати та облаштовуватися на новому місці. І більшість людей так і зробила, піклуючись про безпеку своїх родин. Але завжди поряд з лінією фронту все ж залишаються люди, які продовжують жити під обстрілами. Безвідповідальним та жорстоким є те, що поряд із собою вони утримують власних дітей, які не мають права вибору. У цьому випадку до порятунку дітей долучається поліція, але щоб евакуювати їх доводиться долати не аби який супротив батьків.
Ігри в смертельні хованки починаються ще до приїзду рятувального підрозділу поліції «Білий янгол». В той момент, коли поліцейські надягають шоломи та бронь у Кураховому та сідають у броньоване авто, у Вугледарі вже триває «спецоперація»: «стражденні», яких їдуть рятувати правоохоронці, вже бігають по сусідах і вмовляють їх казати, що вони вже виїхали. Мовляв, яке діло цій поліції, де вони? А вони хочуть отут бути, поближче до «асвабадітєлєй». Байдуже навіть, що учора ракета поцілила у будинок, де живцем згоріли люди, а через поранення страждання були нелюдськими. Головне — що в телевізорі дев’ятий рік поспіль пропаганда каже: «Мы прийдем — будет лучше». Саме пропаганда, яка активно засмічувала мізки населення Донеччини, найбільш заважає сьогодні евакуації.
«Я просто хочу помитися»: діти виживають у підвалах із батьками-почекунами, мріючи лише про теплий душ
Начальник Волноваського райвідділу поліції Андрій Друмов, пригадуючи всі обстріли, які довелося застати під час евакуації, зізнається: вивезти людей з дітьми, речами та тваринами набагато легше, аніж вмовити їх поїхати. Інколи цей процес триває кілька місяців, якщо не до року, тому що люди тримаються до останнього за примарну надію, що їхній будинок вціліє, а війна закінчиться за день-два. Або ж… чекають рашистів, які вже їх силоміць (або й добровільно!) вивезуть на раніше окуповані території чи в росію.
Начальник Волноваського райвідділу поліції, «Білий янгол» Андрій Друмов
«Я пам’ятаю сім'ю: ми заходимо до них із хлопцями (поліцейськими — ред.), а там на всю стіну — російський прапор висить. В родині троє дітей. І дівчинка 15 років, яка дуже хотіла виїхати звідти, тримала мене за руку, дивилася в очі й запитувала: „А ви нас заберете звідси? Чесно?“. Я тоді ще в неї запитав, коли востаннє вона милася, вмивалася тощо. Дівчинка сказала, здається, що з тиждень тому. Питаю: „А душ коли приймала востаннє?“. І вона каже: „Рік тому. Я просто хочу помитися“. А мама на всі умовляння: „Ні, ми нікуди не поїдемо. Ні, тільки в Донецьк“. От таких ми вивозили. І вона не виїжджала ні вперше, як ми приїхали до них, ні вдруге, ні втретє, ні вчетверте», — наголошує правоохоронець.
Тоді вкотре побачивши заплакану дитину, Андрій Друмов не витримав — і пішов ва-банк, ризикуючи навіть посадою та званням.
«Я не витримав, приїхав до них і кажу: «Я вас насильно звідси вивезу. Хочете ви чи ні. Посаджу до себе у бронеавтомобіль, вивезу в Покровськ чи Курахове. На площі покладу своє посвідчення на асфальт — і якщо люди скажуть, що я зробив неправильно, що вивіз вас насильно, то піду з поліції. Мені втрачати вже нічого, я вже можу бути на пенсії 8 років. Тому нехай тоді, на площі, прокуратура, СБУ, ДБР тощо вирішують, потрібен Друмов чи не потрібний. Отака була розмова».
Жінка тоді навіть сперечалася, казала, що так же не можна робити, мов, навіщо ризикувати своєю роботою. Але коли поліцейський сказав, що так і буде, як він сказав — погодилася виїхати.
«Спершу вона взагалі казала категоричне „Ні!“ евакуації. Потім — просто „Ні“. Втретє там було вже таке майже піддатливе „Ні…“, й коли ми його почули з хлопцями — зрозуміли, що треба дуже швидко йти далі, не залишати її в такій невизначеності, коли вона знову може повернутися до попередніх серйозних відмов», — пригадує з посмішкою Андрій.
Після слова згоди настав новий етап — торги за час. І вже він був справді визначний, тому що навіть день очікування міг повністю змінити ситуацію — від того, що ця територія буде під щільним вогнем чи окупацією — до того, що чергова ракета могла вбити всю сім'ю. І головна причина, чому не можна було зволікати — аби сама жінка не передумала евакуюватися, знову вирішивши очікувати «руський мір».
«Мені жінка каже: „Добре, дайте на збори два тижні“. Я кажу: „Ні, три дні максимум“. Їй це не підходить — ми починаємо торгуватись. Кажу, що має максимум тиждень на збори — погодилася! І тут починається обстріл, два тижні поспіль то наші хлопці наступають, то їх відтісняють. То щойно артобстріл закінчився — ми відразу ж поїхали до тієї сім'ї, забрали всіх і вивезли», — каже Друмов.
Донеччина
Одна з успішних евакуацій дитини на безпечну територію
Битва за порятунок дітей московського попа
Прихильників «руського міра» рятівники «Білого янгола» вивезли немало з Вугледарської громади. Лише з самого Вугледару — вісьмох.
«Був у нас у Вугледарі піп московського патріархату зі своєю родиною. В нього троє дітей: хлопець 15 років і дві дівчини — одній майже 18 було, іншій 19 років. І вони могли вважатися «потенційно зґвалтованими» окупантами, якби ми їх там залишили. Так, це вже не діти, але для мене, для їхніх батьків — дівчатка, діти. І якщо у Вугледар хтось з орків заходить — то про що ми можемо говорити? Тому ми вирішили зробити все можливе, щоб вивезти усіх, а далі - як самі хочуть.
Пам’ятаю, я приїхав до цього попа й кажу: «Не хочете їхати усі - добре. Але неповнолітніх я зобов’язаний вивезти. Тому беру тебе й малого (сина), усіх дівчат — залишаю». Він відразу ж починає «віднікуватися», але я його беру за руку й кажу: «Без „ні“, їдемо. Треба». Він кричить «ні», чіпляється за дружину, а та — сама кричить: «Фашисти, фашисти, вивозите насильно! Ми перед Богом…» тощо. Це було дуже емоційно, голосно, але ми таки вмовили їх виїхати. Це була довга і важка робота, насамперед психологічна — і для нас, поліцейських", — наголошує Андрій Друмов.
У моменти, коли починаються обстріли з людьми значно легше розмовляти — ті перебувають у такому стані, який дозволяє швидше та якісніше вмовити їх на евакуацію (хоча й не всіх). Тож під час обстрілів кількість вивезених збільшується. Натомість щойно обстріл припиняється — люди далі сидять з думкою: «А, та, пронесе». Звісно, ніхто з них навіть не задумується, що ті, хто до них привозить гуманітарну допомогу або приїжджає, щоб евакуювати, ризикують власним життям, у якому теж є родини, діти.
«Пам'ятаю, як я з американцем заїжджав по роботі у Новосілку. Там уже дітей немає, але люди лишаються, не хочуть їхати. І він мені ставить питання: «А чому вони не виїжджають?», «А як на вас реагують?». Тому я взяв його з собою, почав діалог із місцевими, який, як часто буває, переріс у їхні крики. Вони там кричали, що в них лишились батьки у місті, у когось тут могили батьків на цвинтарі, а хтось хату не хоче залишати. І я їм кажу, що якщо буде наказ їх усіх примусово вивезти — я це зроблю. І вони всі, людей 15, як почнуть кричати, лаятися… От після того, як ми звідти поїхали, американець мене запитує: «Що ви п'єте після роботи, як додому приїжджаєте, щоб це витримувати?». Але ж усі поліцейські у прифронтових і фронтових зонах так працюють. І в Бахмуті, й у Вугледарі, і в Авдіївці, Новосілці й Торецьку. Усі ці міста, села — «на межі», — пригадує поліцейський.
Донецька область
Донецька область
Доля дітей, яких батьки відмовляються евакуювати
За інформацією платформи «Діти війни», на початок квітня поточного року, через війну росії проти України загинуло 467 дітей, 944 — поранено, 379 — зниклі. Це лише офіційні цифри.
Вже під час активних бойових дій у Бахмуті в лютому цього року залишалося під обстрілами 200 дітей. Навіть сьогодні, коли вже з цього міста не має евакуації через відсутність будь-якої можливості це зробити, у місті ще є діти — про це в ефірі телемарафону «Єдині новини» повідомила міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук. Кількість дітей вона не уточнила.
В Авдіївці наприкінці березня під час російського обстрілу міста загинув 5-місячний хлопчик та його бабуся. Батьки дитини, які не забажали евакуюватися, були поранені. Також у березні 17-річний хлопець з Авдіївки самостійно пішов пішки з міста тому, що його батьки категорично відмовлялися виїхати на безпечну територію. 21 квітня під час обстрілу Нью-Йорка на Донеччині російська ракета поцілила у приватні будинки та поранила 9-річну дитину.
Випадки поранення або смерті дітей у населених пунктах поряд з лінією фронту в Донецькій області трапляються постійно. Поліція, рятівники та місцева влада довгий час були «зв'язані по руках» через відсутність законного механізму евакуації дітей. Нарешті це питання було вирішено у березні 2023 року, коли Кабмін України прийняв постанову № 209 від 7 березня 2023 р. «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2013 р. № 841 і від 29 липня 2022 р. № 854». Згідно з постановою, рішення про примусову евакуацію дітей ухвалює обласна військова адміністрація, яка узгоджує його з органами військового командування та координаційним штабом з питань проведення обов’язкової евакуації населення в умовах воєнного стану.
Прийнята Постанова має суттєво допомогти у питаннях евакуації дітей. Впровадження цього механізму дуже чекали всі, хто займається евакуацією — наразі це збільшує можливості врятувати дитячі життя. Але чи змінить це щось у головах батьків, які продовжують утримувати власних дітей на небезпечних територіях в умовах війни та ховати їх від рятівників — невідомо.
