До війни 20-річна Анна вчилася на історичному факультеті, подорожувала Україною, займалася волонтерством та мріяла покращити світ навколо себе. Проте велика війна, яку розпочала росія, поставила перед Анною виклик, який вона прийняла. Одеситка вступила до лав добровольчого батальйону, пройшла підготовку та стала аеророзвідницею підрозділу Окремої служби БПЛА Української добровольчої армії (УДА), там вона взяла позивний Хвиля». Захисниця брала участь у боях на Південному напрямку, де допомагала нашим артилеристам зупинити російський штурм.
Про підтримку військових та власний шлях до армії аеророзвідниця 3-го окремого батальйону «Волинь» за позивним «Хвиля» розповіла в інтерв’ю Українській Службі Інформації.
Дивіться відео на нашому каналі Youtube.
Розкажіть про себе. Чим займалися до повномасштабного вторгнення? Знаю, що ви також займались волонтерством.
Я з Одеси, мені 21 рік. До повномасштабного вторгнення дуже цікавим і важливим епізодом мого життя, який сформував мене, було навчання в Українській академії лідерства – формаційній програмі для молоді, яку проходила протягом року, після завершення одеського коледжу. До того дуже розчарувалась в системі освіти, корупційності, і мріяла про новий підхід до навчання, проукраїнське та громадсько активне оточення, адже відкрила для себе волонтерство і зрозуміла, наскільки це круте явище і як круто воно може повпливати на молоду людину.
Вступивши в Академію, у 2020 році я поїхала у Львів, слухала лекції на різноманітні теми від «проєктного менеджменту» до «психології стосунків», ще більше волонтерила, подорожувала та познайомилась з дивовижними людьми з різних куточків України. Після завершення УАЛу переїхала в Київ, почала навчання в КНУ ім. Т. Шевченка на історичному факультеті і досі його продовжую. За період життя в Києві теж було багато волонтерства, поїздок по Україні та участі в студентських проєктах, від яких я старалась брати максимум, бо через ковід студентського життя дуже не вистачало.
Яким було ваше життя до УДА?
До УДА я півтора роки жила у Львові, переїхавши туди через два тижні від початку повномасштабного вторгнення. Насправді, не планувала так надовго лишатись в цьому місті, бо шалено любила Київ і мріяла про життя там з дев’ятого класу, але у Львові потрапила в дивовижне місце – «Вільний простір». Це спільнота людей, які живуть разом в одному будинку або квартирі і не просто ділять житло, як в гуртожитку, а й мають спільні цінності, проводять разом час, роблять якісь суспільно-корисні речі. В нашому випадку, враховуючи ситуацію в країні, це були переважно благодійні події на підтримку Сил Оборони. Таких спільнот у Львові є п’ять, і ще дві в Харкові та Івано-Франківську. Моєю великою мрією є створити таку спільноту і простір в Одесі.
Власне через те, що я опинилась в такому цікавому місці і серед таких крутих людей, то прожила у Львові значно більше, ніж очікувала. Але час від часу ставало складно від контрасту, який я помічала між тим, що бачу в новинах та соцмережах про життя на фронті і життям у цивільних містах, особливо у Львові, де війна майже не відчувається.
Після цього ви рийняли рішення йти захищати країну?
Так, я зрозуміла, що не можу просто жити безтурботне життя і бути спостерігачкою, коли на іншому кінці країни відбуваються такі страшні речі. І якщо моя найбільша цінність – це Україна, то я маю діями її втілювати. З часом все більше схиляюсь до того, що війна дуже надовго і переважна більшість населення рано чи пізно стане військовими, тому готуватись потрібно абсолютно всім.
Через це і я спершу прийняла рішення піти на курси з військової підготовки. Це було дуже круте і якісне навчання, яке дало розуміння, наскільки складна військова справа, особливо в умовах повномасштабної війни. Але чим довше я проходила цю підготовку, тим складніше мені було уявити своє майбутнє як цивільної людини. І так сталось, що завдяки друзям, з якими проходила підготовку і тим, які вже пішли служили в Українську добровольчу армію, змогла потрапити у підрозділ.
Чи є у вас колежанки?
Якщо мова йде про посестер, з якими ми служимо разом, то так, у нас є кілька дівчат і вони круті.
Ваш позивний «Хвиля», чому обрали його?
Для мене питання вибору позивного було дуже важливим і я справді довго над цим думала. Хотілось, аби це було щось, що по-справжньому відтворювало б мою ідентичність, тому в якийсь момент я зрозуміла, що це має бути щось пов’язане з Одесою, бо я дуже люблю своє місто і свій дім. Тоді я вперше за довгий час приїхала додому, коли вже почала приходити військову підготовку, гуляла біля моря із сім’єю і прийняла рішення обрати саме «Хвиля» як позивний.
Де зараз навчаєтесь, чому вас навчають? Що ви можете сказати про техніку на якій навчаєтесь зараз та професіоналізм фахівців, які вас навчають?
Моє навчання зазвичай локальне у вигляді обміну досвідом з побратимами і посестрами. І це насправді дуже цінна практика, бо я постійно набуваю нових знань завдяки людям, серед яких знаходжусь. Це люди з досвідом, які є справжніми професіоналами своєї справи. А техніка, на якій ми працюємо і навчаємось, є досить крутою, в тому числі і безпілотники українського виробництва, але постійно потребує вдосконалення, а це в наших реаліях дуже залежить від фінансової підтримки держави та суспільства донатами.
Ви вже були «на нулі», де саме? Як там, що запам’яталося?
Позиції, на яких я була, знаходились в 3-5 км від лінії зіткнення на Південному напрямку. Там не було такого, щоб був безперервний обстріл, але прилетіти щось серйозне могло в будь-який момент. З часом вже почала більш-менш по звуку розрізняти, що летить/що прилетіло. Найбільше запам’ятався, напевно, момент, коли російська техніка наближалась до наших позицій, аби висадити особовий склад, а ми супроводжували зображення, аби наша артилерія могла уразити їх і перешкодити цьому штурму.
Часто також в голові спливають картинки неймовірно гарних степів на заході сонця. Це дивовижна краса, і хоча дуже складно вже не сприймати ці пейзажі крізь призму війни, все ж таки хочеться вірити, що через якийсь час, навіть через багато-багато років, ці локації знову зможуть стати для українців рідними, теплими, місцями відпочинку і подорожей.
Що входило у ваші обов’язки на фронті?
В більшості випадків я виконувала обов’язки штурмана, слідкуючи за місцевістю для того, аби екіпаж зміг швидко визначити координати виявлених цілей. Багато також оперативної роботи – такої, як поставити батареї на зарядку, підготувати дрон до запуску і т.д.
Як витримуєте цей ритм життя? Чи складно адаптуватися до військових умов?
Насправді завдяки тому, що останні роки свого життя я багато подорожую і змінюю місця свого проживання, адаптуватись до нових умов було не так складно, враховуючи, що вони досить непогані: завжди є вода, електроенергія, нормальне харчування завдяки волонтерській допомозі. Думаю, що взимку, звісно, будуть складніші умови, але і до них можна буде адаптуватись. Зараз трошки складно в плані ритму життя – через те, що поєдную свою діяльність в підрозділі з навчанням та підробітком, викладаючи англійську, але для мене це дуже важливо, тому стараюсь встигати.
Що вас мотивує?
Найбільшою мотивацією для мене є моє оточення. Велика частина моїх друзів та знайомих або на фронті, або волонтерять, роблячи регулярно збори на підтримку армії. Завдяки цьому є відчуття підтримки та віра в те, що ми зможемо якнайшвидше знищити ворога та завершити війну на наших умовах. А ще надихає думка про сильну потужну Україну, подорожі деокупованими територіями. Я ж навіть в Криму жодного разу не була, ще стільки всього попереду!
Знаю, що ви з Одеси та в якийсь момент повністю перейшли на українську. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід. Чи легко вам спілкуватися зі знайомими, містянами? Чи можете ви сказати, що в Одесі вільно розмовляють українською?
Так, у 2020 невдовзі після початку своєї волонтерської діяльності я перейшла на українську, на той момент майже повністю перебуваючи в російськомовному оточенні. Спочатку це був перехід в родині та з найближчими друзями, які мене дуже підтримали. Найважче якраз було заговорити зі не близькими знайомими та зовсім незнайомими містянами. Я боялась осудження, зайвих питань, але в більшості випадків люди мене підтримували і з розумінням, а іноді і захопленням, ставились до мого вибору, тому вже за 2 місяці я повністю говорила українською в усіх сферах життя. Зараз взагалі не виникає подібних переживань, бо мій перехід був свідомим, з чітким розумінням, для чого я це роблю. Вважаю тільки, що це варто було зробити набагато раніше, а чуючи питання: «Чому ти перейшла на українську?», давати чітку відповідь: «Бо у нас триває війна з росією, яка відверто вбиває та катує українців та окуповує наші території».
Зараз в Одесі насправді, не так багато української, як хотілось би, але відчувається, що місто маленькими, але дуже впевненими крочками українізується, бо з кожним разом, приїжджаючи додому, я чую все більше і більше української в публічних місцях.
Як рідні та друзі сприйняли ваше рішення бути захисницею?
Чесно кажучи, рідним складно. Вони мене дуже сильно люблять, багато вкладались в мене і моє виховання, тому їм важко прийняти мій вибір. Але стараються підтримувати, розуміють, що це те, в чому я бачу найбільший свій сенс. В Україні дуже багато таких батьків/дітей/пар, які страждають через рішення своїх близьких служити, але якби вони не прийняли і не продовжуватимуть приймати ці рішення, у нас зовсім скоро країни може не бути і тоді сімейне життя в принципі не зможе бути щасливим.
А насправді мені здається, що наша комунікація з рідними в якомусь сенсі навіть покращилась, бо сім’ї важливо знати, чи все зі мною добре – тому значно частіше зідзвонюємось і списуємось. І друзі у мене просто чудові, абсолютно всі підтримують, а від багатьох навіть відчувається, що надихаються і думають про те, аби теж піти служити.
Як ви вважаєте, що нам потрібно, щоб перемогти агресора?
Я думаю, для цього нам дуже важливо триматися купи, як суспільству і продовжувати працювати на оборону країни, витискаючи з себе максимум. У нас зараз всі цивільні мають бути волонтерами. Так, це шалено виснажує, але ми маємо розуміти, що на кону стоїть наша свобода і в ці слова варто вдуматись.
На окупованих територіях справді відбуваються страшні речі, в тому ж самому Донецьку існує купа концтаборів, де щоденно і роками катують людей, іноді навіть без причини. Дуже раджу прочитати книжки «Доця» Тамари Горіха Зерня та «Світлий шлях: історія одного концтабору» Станіслава Асєєва. Це твори, які засновані на реальних подіях від 2014 року і дуже добре дають зрозуміти, що таке російська окупація. росія – це жахливе явище, яке шкодить всьому світу і від того, наскільки ми зараз вкладатимемось в цю війну, залежить майбутнє навіть не тільки українського суспільства.
Що ви будете робити після перемоги? Поділіться своїми планами
Я шалено люблю Одесу, але водночас бачу дуже багато викликів, які стоять перед нашим містом, тому після перемоги хочу весь свій ресурс вкладати в його розвиток. Спершу це точно буде громадський сектор: розвиток громадських волонтерських організацій, україномовних спільнот і мистецьких рухів. Але також розглядаю варіант піти в політику, бо місцеве самоврядування має бути підтримкою для громади, а не навпаки. Бо якими б крутими активістами і волонтерами ми не були, хочеться почуватись безпечно у себе в рідному місті та країні. Ну і ще, хочеться багато подорожувати, особливо по Україні, бо у нас стільки дивовижних місць!
Як зазначила УСІ Анна, УДА є повністю добровольчим підрозділом, який не отримає зарплатню. Тож підтримати захисників, які дають відсіч окупантам на передовій, можна за посиланням.
Тетяна Горбонос
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
