Вулиця Урицького, 1959 рік. Виникла у 80-х роках XIX ст. як центральна магістраль Солом’янки та мала назву Велика. Нині — вул. Митрополита Василя Липківського
У 1903 році прийняли рішення про утворення з околиць Києва окремого міста Олександрія.
У порівнянні з древньою історією Києва — історія його південно-західної околиці Солом’янки з ярами Протасів і Кучмин, Батиєвою горою й Олександрівською слободою відносно молода.
Первозданна Солом’янка була суцільним пустирем, зарослим лозняком, де тулилися декілька халуп лаврських кріпаків, критих соломою (звідки й назва околиці), невелика кількість садиб відставних солдатів та інших поселенців.
Втім Київ бачив там горизонти росту: спочатку як пасовище, згодом, як місце розселення, а пізніше — і як джерело антисанітарії та пожежної небезпеки, якому треба дати раду…
Взагалі приєднання Солом’янки до Києва було тернистим. Прохання й «чєлобітниє» плили рікою, але в імператорському домі як не те, то інше — відмовляли й діяли на свій розсуд.
Згодом до приєднань-від’єнань долучилися й поселенці, які не хотіли вливатися у місто. Активне будівництво залізниць сформувало ринок землі. Хтось чекав компенсацій, хтось хотів вигідно продати, хтось будував на цьому бізнес.
Та на початку XX століття питання про включення Солом’янки до Києва стало критичним. Поселення розрослися, межували з містом та були малокеровані — такий собі «шанхай».
Саме тоді за дорученням міської управи зібрали та впорядкували перші матеріали про походження і розвиток цієї частини міста.
«План Города Киева и его предместий. 1913». Фрагмент
Довга історія приєднання Солом’янки розпочинається у 1766 році, коли згідно з межовою інструкцією Катерини II Києву належало одержати певну кількість вигонних земель. Однак на той час ще не були встановлені межі забудови міста і проєкт залишився нездійсненим (зона забудови міста була затверджена Миколою I у 1833 році й наказом Сенату 1834 року).
Лише в середині 1850-х років з 9000 десятин призначених, як компенсацію на землі, що відійшли під будову нової Печерської фортеці, місто одержало тільки 898 десятин вільних вигонних земель Петропавлівської сільської громади Петропавлівсько-Борщагівської волості Київського повіту.
Ці землі, на яких виникло селище «Слобідка Солом’янка» (така назва вже є на плані Києва 1859 року), межували з володіннями київського митрополита, Кадетським гаєм, землями селян селища Совки й річкою Либідь. Пізніше, у 1879 році, їх включили в межі Бульварної дільниці Києва.
У 1834 році почали споруджувати нову Печерську фортецю. Населення з Печерська переселяли переважно у Либідську частину міста. Можливо, що перші жителі майбутньої Солом’янки почали селитися тут саме в цей час.
У тому ж році вже зустрічається назва «Протасів Яр», яка — є думка — походить від прізвища одного з перших мешканців Солом’янки. Пізніше, у 50-х роках, вже існує назва «Кучмин Яр», що виникла від прізвища селянина Кучми.
Київський вокзал. Кінець ХІХ століття.
Наприкінці 50-х, на початку 60-х років ХІХ століття населення слобідки почало зростати за рахунок переселенців, через садиби яких прокладали колії залізниць Київ-Балта і Київ-Курськ. А також за рахунок тих, кому здавали землю в користування під забудову без контрактів, а пізніше й за терміновими угодами, і тих, які самовільно захопили ділянки.
Так заселилися Верхня та Нижня (між залізницею і річкою Либідь) Солом’янки, Кучмин і Протасів Яри площею 93 десятини 2198 квадратних сажнів. Акти на володіння земельними ділянками 1873, 1895 та 1905 рр. закріпили цю територію за жителями без згоди на це міста.
Швидкому зростанню населення Солом’янки, крім будівництва в долині річки Либідь залізниці Київ-Балта, сприяло також спорудження Дарницького залізничного мосту, побудованого за проєкт інженера Аманда Струве, і першого в Києві залізничного вокзалу. За залізничною колією виросло селище залізничників — Залізнична колонія.
Залізнична колонія на Солом’янці
За результатами одноденного перепису населення Києва та його околиць, проведеного 2 березня 1874 р., на Солом’янці й в Протасовому Яру проживали 3910 осіб, тут було 379 житлових будинків, з них 76 землянок та мазанок, в тому числі 74 вкриті соломою і лише один кам’яний будинок. З 212 дворів тільки 36 мали колодязі.
«Медицину й охорону здоров’я» околиці представляли лікарня, дев’ять фельдшерів і дві повитухи. «Народну освіту» — церковноприходська школа а «промисловість» складалася з кількох майстерень, заводу сухих дріжджів, двох цегельних заводів.
Найбільшим підприємством в околиці були залізничні майстерні, створені у 1868 році при Києво-Балтській залізниці, де працювали майже півтори тисячі робітників. На Солом’янці було 17 магазинів і 34 шинки.
Обкладинка статистичного видання
Враховуючи настійні прохання мешканців району, 16 січня 1901 р. Сенат затвердив згадувані акти 1873 та 1895 років, і вилучив Солом’янку з Протасовим і Кучминим Ярами та Батиєвою горою з відання міста.
У грудні 1902 році ця місцевість отримала статус самостійного сільського поселення, а у 1903 році було прийнято рішення про утворення з цих околиць окремого міста Олександрія, названого так на честь останньої російської імператриці Олександри Федорівни, дружини Миколи II.
Можемо констатувати, що місто Олександрія так і не постало. Ймовірно через буремні часи, хаотичну забудову та гру слів — поруч Олександрівська слобода, в назві якої вшановували вже іншого імператора, Олександра II. У 1911 році офіційно й гучно відмічали 50-річчя реформи 1861 року і «олександробудування» в пам’ятниках та назвах розпочалося задовго до ювілейної дати.
Тож це варто запам’ятати: Олександрія та Олександрівська слобода мають різні історії.
А у Києві тим часом тримаються за голову — існування поряд невпорядкованого, безсистемно забудованого міста, де населення нехтувало санітарними та пожежними правилами, несло не стільки принади, як небезпеку. Тому Київська міська дума чотири рази (в 1903, 1906, 1907, 1909 роках) зверталася до урядових установ з проханням включити ці околиці в межі міста.
У червні 1910 році прохання задовольнили. На той час площа приєднаної околиці становила 441 десятину 966 квадратних сажнів, де була розташована 771 забудована садиба. У районі мешкали 13108 осіб (робітники, ремісники, службовці, крамарі та ін.), діяли 189 торгово-промислових закладів, були церква і три навчальних заклади.
Газета «Рада». Травень 1910 року
Між Солом’янкою, Кадетським шосе (нині Повітрофлотським проспектом), величезним яром Пронівщина, Клінічним містечком і землею селян села Совки на початку XX століття виникло поселення Олександрівська слобода. Воно входило до складу Микільсько-Борщагівської волості Київського повіту. Нині це вулиця Преображенська, проспект Валерія Лобановського, вулиці Максима Кривоноса, Андрія Головка та Дачна.
Історію виникнення слободи викладено у зверненні її мешканців до міської думи у вересні 1913 р.:
«В останні роки життя в Києві настільки подорожчало й квартири підвищились у ціні, що бідному робочому люду стало неможливо проживати у місті. Між нами, майстровими Південно-Західної залізниці, виникла думка створити селище на околиці міста. Таким чином, на орних землях селян села Совки виникло наше селище. На придбання ділянок під садиби ми витратили останні гроші, а на побудову будівель вимушені були звернутися за позикою. Наше селище кожен рік збільшується і зараз нараховує майже 300 садиб, причому 200 садиб вже мають житлові приміщення з населенням до 2000 душ…».
У селищі було дев’ять вулиць, центральна з яких — Преображенська — вела до села Совки й далі, до Деміївки.
На планах Олександрівська слобода називається «Костопальня», оскільки в селищі існували два приватних костопальних заводи, один з яких у 80-х р. XIX століття, перепалював 12000 пудів кісток на рік. Частина продукції йшла на Деміївський цукрово-рафінадний завод, на інші підприємства, частина — 2000 пудів кісткового пилу — на експорт.
Кістки заводи одержували з Солом’янського могильника худоби та від Бактеріологічного інституту в Протасовому Яру. Заводи отруювали повітря, сморід був нестерпний, але всі скарги населення міській управі були безрезультатними.
Газета «Рада». Лютий 1911 року
Олександрійська слобідка увійшла до меж міста лише в 1923 році. Пізніше, внаслідок адміністративно-територіальної реформи, селище приєднали до складу Київського району Київської округи, а з березня 1927 року цей район остаточно підпорядкували Київській міськраді.
За радянської влади топонім «Солом’янка» не дуже шанувався, а район мав більш пролетарську назву — «Залізничний».
Статтю написано за матеріалами дослідника історії Києва Михайла Рибакова, статистичного видання «Киев и его предместья: Шулявка, Соломенка с Протасовым Яром, Байкова Гора и Демиевка с Саперною слободкою: по переписи 2 марта 1874 года» та публікацій газети «Рада».
Ілюстрації оформлені автором для «Вечірнього Києва».
