Унікальну сакральну пам’ятку збудували ще у 1183 році неподалік Михайлівського монастиря, однак через 752 роки її розібрали на цеглу за наказом комуністичної влади.
Цього року Трьохсвятительській церкві виповнилося б 840 років. На думку істориків та краєзнавців, це був останній кам’яний храм, збудований у стародавньому Києві за візантійськими традиціями.
«Вечірній Київ» традиційно розповідає історії унікальних церков та храмів, згадка про яких залишилася лише на старовинних світлинах.
За свідченням істориків, невеличкий мурований храм був збудований у далекому 1183 році. На той час княжа держава переживала процес роздробленості та міжусобиць. На київському престолі княжив вже втретє — Святослав Всеволодович, праправнук Ярослава Мудрого та один з персонажів «Слова о полку Ігоревім».
На межі столичного дитинця, поблизу оборонних стін і Михайлівського Золотоверхого монастиря, він звів церкву Святого Василя, де часто молився разом зі своєю родиною. Вона стояла на краю середньовічного міста, поблизу оборонних стін, і правила за великокняжу палацову церкву.
Це був невеличка споруда з однією банею, що виглядала досить просто та скромно. За свідченням істориків, нова Василівська церква постала на місці однойменного дерев’яного храму, збудованого ще у часи Володимира Великого. Вважається, що саме Святий Василь Великий був його небесним покровителем.
Церква Трьох святих в акварелі Федора Солнцева 1843 рік. Фото з архіву Еміля Панасюка.
Вважається, щодо прийняття християнства у 988 році на місці храму на високім пагорбі стояли язичницькі божества — «кумири». За літописною згадкою, колись князь Володимир поставив тут Перуна дерев’яного зі срібною головою. Також на пагорбі знаходилися статуї інших язичницьких божеств: Хореса (покровителя Місяця), Дажбога (покровителя Сонця), Стрибога (покровителя Вітру), Симаргла вісника богів), Мокоші (богині Родючості).
Прийнявши християнство, Володимир наказав збудувати церкву Святого Василя на місці, де колись стояли поганські ідоли. Згодом їх стягли Боричевим узвозом (де нині проходить фунікулер) до Дніпра й скинули у воду.
Після спорудження фунікулера, церква часто потрапляла у кадр. Фото з відкритих джерел
У 1240 році святиня, на відміну від Десятинної церкви витримала Батиєву навалу, проте пізніше занепала, простоявши пусткою понад 300 років. Від давньої споруди залишилися всі стіни зі своїм характерним тричастковим поділом фасадів півколонами й апсидами з їхніми вертикальними джутами та вузьким вікном у північно-східній апсиді.
Відродження почалося у 1630-х, коли Київську митрополію очолив Петро Могила. Василівську церкву реставрували, пересвятивши на честь Василія Великого, Іоана Золотоуста і Григорія Богослова, трьох Отців Церкви, які жили у IV — V століттях і зробили великий внесок у формування християнської догматики. Права на неї одержав Києво-Братський Богоявленський чоловічий монастир, що на Подолі.
Водночас поблизу храму проклали вулицю, яка одержала назву Трьохсвятительська. На межі ХІХ-XX століть вона була значно довшою, простягаючись від сучасної Європейської площі аж до Андріївського узвозу, однак у 1958 році її скоротили, відокремивши Десятинну вулицю.
На жаль, відновлена Петром Могилою стародавня святиня не довго радувала вірян, бо вже за двадцять років була істотно пошкоджена пожежею. Її вигляд і тодішній стан описував французький інженер Гійом де Боплан, який відвідував Київ:
«Серед храмів Києва збереглись в цілості тільки два: Святої Софії та Святого Михаїла. Від решти залишилися самі руїни, наприклад, від церкви святого Василя, від якої видно рештки стін із грецькими написами, зрубленими на тинькуванні й майже стертими з причини їхньої надзвичайної старості. Серед розвалин цих храмів знаходять гробниці деяких княгинь».
Тільки на межі XVII — XVIII століть за митрополита Варлаама Ясинського відбулася чергова реконструкція. Споруда набула форм тридільної української церкви у стилі козацького бароко.
На початку ХХ століття поблизу церкви збудували дзвіницю. Фото з архіву Еміля Панасюка
Одним з найбільш щедрих благодійників святині вважався генеральний суддя війська запорозького Василь Кочубей, який виділяв значні кошти на реставрацію храму, за що одержав від відомого київського гравера Іларіона Мигури у 1707 році гравюру-панегірик.
Також за півстоліття коштами козацької старшини до південної стіни храму прибудували приземкувату капличку, а в самій церкві встановили пишний іконостас із різьбленого й золоченого дерева. Він дуже ефектно виділявся на вишнево-червоному тлі та вважався найкращим твором в стилі рококо в Києві.
Вид на церкву та Михайлівську гору у 1905 році. Фото з архіву Еміля Панасюка.
Дослідник та краєзнавець Костянтин Шероцький у своєму путівнику 1918 року згадував:
«Стародавніх розписів в Трьохсвятительській церкві не збереглося, але під час розкопок 1838 року тут були знайдені фрагменти фресок з синіми фонами та частинки мозаїчної смальти… Іконостас в стилі рококо відрізнявся гарним різьбленням, контури фігур та ликів, попри пізніші перемалювання дають певну уявлення про характер старовинного українського живопису, що користувалася надбанням західного мистецтва, з його барвистими фарбами, квітчастість та символізм».
Іван Їжакевич Панорама Володимирської гірки. Фото: Вікіпедія
Також дослідник згадує про те, що результаті розкопок 1838 року за 20 кроків від церкви був виявлений вхід до печери з розгалуженнями. Також тут були виявлені старовинні плитки, шиферні уламки та різні прикраси: емалі, браслети, гривні. З протилежного боку Трьохсвятительської вулиці були відкриті залишки огорожі та руїни, яку деякі дослідники пов’язували з рештками Василівської церкви на Новому дворі, збудованої Рюриком Ростиславовичем (1197 рік).
У 1888 році храму повертають назву Василівського, а протягом 1901-1904 років за проєктом Володимира Ніколаєва поруч зі святинею звели триярусну цегляну дзвіницю у псевдоросійському стилі, які за свідченням тогочасних киян не дуже гармоніювала з вишуканою бароковою архітектурою церкви.
У 1905 році поряд зі святинею відкрили Михайлівський механічний підіймач, відомий більше сучасним киянам як Фунікулер. Це новітнє технічне досягнення часто потрапляло на світлини та листівки того часу, завдяки яким можна роздивитися також як виглядала ця втрачена святиня.
«Трьохсвятительська церква, неподалік від Михайлівського монастиря, зберегла зовсім невеличку частинку апсидальної стіни та барабан купола. Колонки, трохи перероблені, вертикальні тяги (типові, наприклад, для П’ятницької церкви у Чернігові) — залишки декорування, що часто зустрічається у вірменських церквах», — описав святиню Георгій Лукомський у своїй праці Церковна архітектура XI-ХІХ століть. Візантійське зодчество. Українське бароко», видане у 1923 році.
Купол Василівської церкви та верхня станція Фунікулеру. Фото з архіву Еміля Панасюка.
Знищення унікальної святині розпочалося у 1934 році, коли Київ став столицею радянської України.
Більшовицька влада вирішила почистити центральну частину міста від надлишку церков, не враховуючи навіть їхню цінність.
Протягом 1934-1935 років святиню, який виповнилося понад 750 років просто розібрали на цеглу для втілення грандіозного проєкту урядового кварталу. А за 3 роки, 14 серпня 1937 року за наказом більшовиків буде знищена ще одна стародавня святиня — Михайлівський золотоверхий собор.
На відміну від Михайлівського золотоверхого відродити унікальну сакральну пам’ятку не вдалося, бо на її території займає будівля Міністерства закордонних справ України.
Відомий архітектор, краєзнавець та дослідник пам’яток Юрій Асеєв зауважив:
«У цій споруді вже відчуваються нові віяння, що стануть характерними для архітектури наступних часів».
Також храм був чи не останньою за часом спорудження домонгольською пам’яткою Києва, що збереглася до XX століття і була доступна для археологічних та архітектурних досліджень. Її знищення стало непоправно-важкою втратою для історико-культурної спадщини українського народу.
До теми: Втрачені святині Києва: Церква Святого Георгія в Верхньому місті
