Чим ближче до лінії фронту, тим важче українцям здобути воду. Люди гинуть у чергах до криниць, якість води – невідома. Як бойові дії отруюють питну воду та чи чекає на схід України екологічна катастрофа або епідемія?
35 км до фронту. Краматорськ: місто без криниць та свердловин
Журналістка “Дій-Краматорськ” Марина Романцова живе у приватному секторі Краматорська, в районі, який ближче до Дружківки. Вона каже, що через географічні особливості в Краматорську немає змоги облаштувати криниці.
«У нас є район Красногірка, і з топоніму можна зрозуміти: “красна” земля це глина, і усюди пагорби. Бити колодязь неможливо чи немає сенсу. Останні роки мало опадів, це вплинуло на підземні води та рівень води в водоймах і річках», – пояснює Марина Романцова.
Вона каже, що і до війни в приватному секторі Краматорська були проблеми із доступом до води.
“Відключення влітку були стабільні. Тож можу сказати, війна нас забезпечила хоча б привозною водою”, – гірко іронізує журналістка.
Проте внаслідок бойових дій доступ до води втратило все місто. Найчастіше Краматорськ лишався без води у травні, червні та липні 2022 року. Марина Романцова порівнює цей час із періодом окупації – у ті самі місяці, але вісім років тому, Краматорськ захопили “днрівці” (з 12 квітня по 5 липня 2014 року – прим.), і місто також мало проблеми із водопостачанням. Проте, на відміну від окупантів, місцева влада у 2022 році оперативно реагувала на запити мешканців, пригадує містянка.
“Це небо і земля порівняно з часом окупації. Сьогодні не народ кричить “де вода”, а влада наввипередки інформує всіма можливими каналами: через Телеграм, Фейсбук, офіційний сайт”, – розповідає Марина Романцова.
Рішенням для Краматорську стали великі ємності для води, які встановили в усіх районах міста.
“Комунальні підприємства, лікарні, школи – ємності були усюди. Вистачало всім, черги невеликі, до 20 людей. Щоб билися в черзі за воду – такого не було”, – стверджує журналістка.
Фото: сайт “Краматорський водоканал”
Перший місяць родина Романцової виживала тільки завдяки воді з ємностей у місцевій школі, адже з початком повномасштабного вторгнення з міста евакуювався, зокрема, й бізнес, який продавав питну воду.
“Був період, коли з міста чкурнув і весь водний бізнес. Але влітку почав повертатися. І вода, звісно, подорожчала – на розлив вдвічі-втричі. Якщо раніше 1 літр коштував 75 коп., то зараз – 2 гривні”, – каже журналістка.
Наразі у Краматорську водопостачання відновлене – із серпня водою забезпечені як мешканці багатоповерхівок, так і приватного сектору.
“Тиск добиває і до верхніх поверхів, тож місто може і прати, і митися”, – зазначає Романцова.
Проте відновлення водопостачання, на думку Романцової, зіграло не на користь спробам влади евакуювати населення.
“Обстріли частішають, вже через день прильоти. Влада рве на собі волосся і благає – виїжджайте. Але люди повертаються, попри те, що нам кажуть – опалення на 99,9% взимку не буде”, – описує ситуацію мешканка Краматорська.
Із травня Краматорськ повністю відключений від газу, тому сьогодні найнагальніша потреба в місті – електричні побутові прилади.
“Ось за чим були черги – електроплитки, чайники, кип’ятильники. На них був навіть попередній запис! Ціни виросли в рази. Люди почали ремонтувати дров’яні пічки, в кого були, робити каміни”, – розповідає Романцова.
За її словами, мешканці багатоповерхівок сподіваються пережити зиму завдяки електроенергії. Проте влада попереджає – якщо в регіоні залишаться більше 235 тисяч осіб, мережі не витримають.
35 км до фронту. Дружківка: Вода – три години на добу
Засновник ГО “Нова Дружківка” Сергій Пронкін зазначає, що проблеми із водопостачанням в Дружківській громаді були ще до війни. Внаслідок значного зношення комунікацій у Дружківці і до повномасштабного вторгнення росіян не було цілодобового водопостачання.
“З першої години ночі і до світанку воду вимикали для економії електроенергії та збереження насосів. Особливо це на побут не впливало. Набагато гірше все стало під час війни”, – зазначає Сергій Пронкін.
Наприкінці весни 2022 року Дружківка залишилася без води внаслідок руйнації насосних станцій під Слов’янськом. Три місяці місто залишалося без централізованого водопостачання.
Сергій Пронкін. Фото: архіви героя
На виклики відреагували одночасно і військова адміністрація, і активісти, і сама громада. Військова адміністрація забезпечила водовози від місцевого “Водоканалу”, залучивши автотранспорт як комунальних підприємств, так і приватних.
“Влітку у спеку був найбільший ажіотаж, черги вишикувалися до години. Але графік був рандомним, люди не завжди розуміли, коли чекати на машину. Черги займали зранку про всяк випадок”, – розповідає активіст.
Фото: Сергій Пронкін
Долучилися до вирішення наслідків гуманітарної катастрофи і колеги Сергія Пронкіна. Громадська організація, яка раніше займалася соціальними і культурними заходами, під час кризи переорієнтувалася на гуманітарний вектор.
“Від “UNICEF” ми отримали 30 ємностей на 300 літрів та гуманітарні набори для містян із вразливих груп. Три ємності пішли до комунальників, а 27 розмістили на трьох точках біля теплопунктів у співпраці з адміністрацією”, – розповідає Сергій Пронкін.
Загалом активістам вдалося забезпечити 300 родин гуманітарними наборами, в які входили не тільки харчові продукти та засоби гігієни, а й бутильована вода та фільтри.
“За програмою ми мали допомагати родинам з маленькими дітьми, але охоплювали і самотніх літніх людей. Особливо з порушенням опорно-рухового апарату, бо вони не могли вийти з квартир по воду”, – каже активіст.
Фото: Сергій Пронкін
Повномасштабне вторгнення росіян та його руйнівні наслідки лише згуртували містян, відзначає Сергій Пронкін.
“Люди самоорганізовувалися, поширювали інформацію про джерела, колодязі, свердловини. Люди із колодязями пускали до себе у двір всіх бажаючих. Був випадок, коли в одного чоловіка навіть вийшла з ладу насосна станція, настільки багато людей в нього набирали воду. Але він купив на свої кошти нову і знову безкоштовно ділився водою”, – згадує активіст.
Наприкінці вересня у Дружківці відновлено централізовану подачу води, проте графік скоротився – нині дружківчани мають воду з 18:00 до 21:00. Мешканці приватного сектору мають доступ до води через день.
Фото: Сергій Пронкін
За оцінками Сергія Пронкіна, із міста з 50-тисячним населенням виїхала десь половина громади. Він також зазначає, що відновлення водопостачання стало аргументом для повернення містян у Дружківку.
“Внаслідок прильотів у нас зруйновані дві школи та Палац спорту, пошкоджені палац культури та торговельний центр. Вже страждають не тільки околиці, а й центр міста. Проте люди почали повертатися через умови хоч якогось комфорту – зараз вода, ймовірно, що опалення також стане фактором, через який будуть повертатися. Причини у всіх різні – через кошти, через сум за домом. Проте вибір має бути свідомим, люди мають ставити на ваги безпеку і свій комфорт”, – застерігає Сергій Пронкін.
5 км до фронту. Бахмут: обід на вогнищі, мародерство, звалища
Пенсіонер Валерій Мамальтеров наголошує, що доступ до води – одна з багатьох проблем, які зараз виснажують місто. Із 75 тисяч містян сьогодні в Бахмуті проживає близько 20 тисяч, які перебувають на межі гуманітарної катастрофи. В місті не працюють громадський транспорт, банкомати, майже постійно відімкнене світло. Газу в усій Донецькій області немає з 23 квітня.
Мешканці Бахмута масово готують на вогнищах біля під’їздів, а по воду вимушені ходити до “колонок”. Проте Валерій Мамальтеров каже, що ходити по воду до криниць небезпечно – через постійні обстріли містяни бояться відходити далеко від домівок.
“Колонки – в центрі міста, черга утворюється велика, тому з’являється високий ризик загинути. Вже були такі випадки, коли люди гинули в чергах. А водовозів в місті немає”, – пояснює мешканець Бахмута.
Бахмут. Фото: Телеграм-канал "Бахмут Новини"
Внаслідок щільних обстрілів міста росіянами в Бахмуті майже повністю призупинилося життя – в місті не працюють АЗС, працює один супермаркет та дві аптеки.
“Є маленькі магазини, але багато продавців загинуло під час роботи. Лишилася на все місто одна швидка, хоча на 20 тисяч населення має бути хоча б три. І один водій. Другий загинув два тижні тому під час обстрілу. В місті не лишилось лікарів другої ланки”, – розповідає Валерій Мамальтеров.
Відновити світло та постачання води в Бахмуті вдалося тільки два тижні тому. Але вода доступна лише мешканцям нижніх поверхів, а постійне забезпечення світлом неможливе – через регулярні руйнування.
“Люди збирають гілки, готують на цеглинах і купують пропанові балони. Світла немає, інтернета немає вже давно. Більшість не знає, що влада там пише в телеграмі чи на сайті, а сповіщень містом про видачу гуманітарної допомоги теж немає. Наразі списки складають у ДСНС, вони розвозять “гуманітарку” дворами. Списки мають подавати голови ОСББ або “квартальні” (відповідальні за приватний сектор – прим.), але більшість з них виїхали з міста. Тому на “гуманітарку” щастить натрапити не всім, тільки через “сарафанне радіо”, – розповідає Валерій Мамальтеров.
Він наголошує, що на місто чекає екологічна катастрофа. За його словами, вже три місяці, як в Бахмуті немає організованого вивозу сміття.
“Тонни сміття лежать біля кожного будинку”, – зауважує бахмутянин. Та найбільше його лякає майбутня зима.
Бахмут. Фото: Телеграм-канал "Бахмут Новини"
Він каже, що наразі в місті складають списки на отримання вугілля та дров, проте бахмутяни бояться великих скупчень людей і не квапляться ставати у черги. У перший тиждень жовтня у черзі по гуманітарну допомогу біля школи № 12 загинули люди.
“Безпечніше було б приймати заявки на дрова у телефонному режимі. Та й що мені робити з тими дровами в однокімнатній квартирі? Ефективніше було облаштувати мобільні “котельні”, упорядкувати теплові пункти в школах, лікарнях, дати людям пропанові балони. А так люди просто вчадіють у своїх будинках. На днях бачив, як дві бабусі тягли цеглини, аби закласти дірку у своєму даху”, – журиться Валерій Мамальтеров.
Фото: Телеграм-канал «Бахмут Новини»
Його 4-поверхівка також постраждала від обстрілу – внаслідок зруйнованого даху та дощі в будинку постійна сирість. Виїжджати бахмутяни бояться через можливу грошову скруту та страх за свої домівки. Бахмутом вже пішла хвиля мародерства.
“Кидаєш квартиру – одразу виносять. Мародери вже ринок рознесли, магазини. Як я перенесу зиму – не знаю. Звісно, я пенсіонер військовий, спав колись і при -9. Та й куди їхати?” – розмірковує Валерій Мамальтеров.
Чи чекає на схід України екологічна катастрофа?
Усі наші герої з прифронтових міст кажуть, що якість води ще до війни була незадовільною. Сіверський Донець – головна ріка сходу України – вичерпала свої ресурси ще у 1970-х роках 20 століття внаслідок інтенсивної індустріалізації. Тоді рішенням стало створення каналу Дніпро-Донбас для перекидання води з Дніпра до Сіверського Дінця. Проте вторгнення росії у східну частину Україну у 2014-му році порушило функціональність системи.
Сіверський Донець. Фото: InformNapalm
“Вся течія Сіверського Донцю йде або вздовж лінії активних бойових дій, або через неконтрольовані українською владою території, т.зв. “днр”. Там взагалі відсутня система очищення скидів води. Тому якість цієї води – велика проблема, тому що сьогодні ми не маємо жодних можливостей навіть моніторити стан водних ресурсів річки Сіверський Донець”, – зауважує професор кафедри екології Києво-Могилянської академії Євген Хлобистов.
Жодне місто Донбасу не може забезпечити собі автономне забезпечення водою в обхід головних водних артерій системи Дніпро-Донбас.
“Завдяки підземним горизонтам можна забезпечити тільки невеликі населені пункти або індивідуальні домогосподарства. До того ж підземні води дуже цінні – вони не відновлюються. В Карпатах люди мінеральною водою задовольняють побутові потреби в межах санітарно-гігієнічних норм, бо в гори водогони ніхто тягти не буде. Але рівнинні регіони забезпечуються тільки через великі та середні річки. І підземні води завжди змінної якості. Там потрібен постійний моніторинг хімічного складу”, – пояснює Євген Хлобистов.
Професор кафедри екології Києво-Могилянської академії Євген Хлобистов. Фото: архіви Євгена Хлобистова
Проте вчений робить втішний прогноз, що ресурсів підземних вод східної частини України може вистачити для задоволення побутових потреб населення. Але за умови, якщо в прифронтових містах проживатимуть 10% мешканців – за успішним сценарієм евакуації населення.
“Якщо припустити, що не виїхало лише 10%, і вони використовують тільки колодязну воду, а колодязі мають глибину хоча б 30 м, є шанс, що ситуація буде більш-менш благополучна”, – припускає Євген Хлобистов.
Мінімальна глибина колодязя у 30 метрів важлива для убезпечення від потрапляння шкідливих речовин, пояснює вчений.
“Внаслідок бойових дій пошкоджується верхній шар ґрунту, розповсюджуються залишки звалищ. У колодязі завглибшки 15–20 м вода може бути будь-якої якості, в тому числі дуже небезпечною. Навіть в мирний час у них виявляли підвищену кількість нітратів та нітритів, годі казати у воєнний час?” – застерігає Євген Хлобистов.
Наразі його разом із колегами з кафедри екології правоохоронні органи залучають до оцінки заподіяної шкоди внаслідок обстрілів з боку рф у березні-квітні в Київській області.
“Ми вже бачимо, що в деяких водоймах показник шкідливих речовин перевищено в 40 разів. Це – озера, в яких вже, по суті, немає життя, тобто жодних представників флори і фауни”, – акцентує науковець.
Це може бути результатом розлиття паливно-мастильних речовин, і такі випадки формують доказову базу для міжнародних позовів України до росії.
Але катастрофічних прогнозів для поверхневих вод внаслідок бойових дій Євген Хлобистов не бачить. Навпаки – впевнений у відновлювальній силі природи.
“Немає таких прикладів, щоб великі річки або їхня система самоочищення були повністю зруйновані. Зазвичай потрібно 4–5 років для відновлення води. Гадаю, Сіверський Донець витримає”, – стверджує еколог.
Він каже, що позитивний приклад відновлення українських річок вже є. Ще до повномасштабного вторгнення рф в Україну річка Тетерів постраждала через аварію на целюлозному та лакофарбовому підприємствах. Повертатися до норми вона почала практично за три місяці.
Застосування тактичної ядерної зброї як чинник руйнування водних ресурсів експерт також не розглядає.
“По-перше, вона не розрахована на знищення живої сили, тільки для руйнації укріплень. Тому до екологічної катастрофи не призведе, якщо буде застосовуватися точково. Ну а якщо масово – про наслідки говорити немає сенсу”, – похмуро віджартовується вчений.
Чим загрожує забруднена вода здоров’ю українців?
Майбутнє відновлення водних артерій Донбасу не означає гарантованої безпеки для споживачів сьогодні. Адже на сьогодні лабораторні дослідження безпеки води неможливі через бойові дії у низці населених пунктів: Мар’їнці, Торецьку, Бахмуті та ін.
Зневоднення, харчові отруєння, хвороби серцево-судинної та нервової систем – це далеко не весь перелік наслідків перешкод до питної води через війну, зауважує доктор біологічних наук, провідний науковий співробітник лабораторії гігієни природних питних вод ДУ “Інститут громадського здоров’я ім. О.М. Марзєєва НАМНУ” Олеся Зоріна.
Пошкоджена техніка та озброєння збільшують у питній воді вміст важких металів, які у великій концентрації в організмі можуть у довгостроковій перспективі призвести до гострої та хронічної ниркової недостатності, порушення обміну речовин, онкологічних захворювань тощо.
“Ці речовини забруднюють ґрунти, природні води, не затримуються у водопровідних очисних спорудах, а транзитом надходять із питною водою до споживачів. Потрапивши в організм людини, важкі метали можуть накопичуватись у кістках та різних органах, спричиняючи їхню дисфункцію, також можуть “виштовхувати” з організму корисні елементи — магній, кальцій та інші”, – розповідає Олеся Зоріна.
Фото: The New York Times
Місця несанкціонованих поховань також можуть негативно впливати на ґрунти та природні води, і відповідно на здоров’я людей. Саме через це кладовища розташовують на території, що не затоплюється, на відстані 300 м (а за окремих умов − 500 м) від житлових та громадських будинків, пояснює доктор біологічних наук. Небезпечні органічні сполуки та патогенні мікроорганізми, які потрапляють у ґрунт внаслідок розкладання тіл, зазвичай гинуть в ґрунті через рік-півтора.
“Але у разі поховання хворої людини, картина може бути іншою. Ще до своєї загибелі ці мікроорганізми можуть потрапити в поверхневі або підземні води, на руки людей при проведенні земляних робіт, поширюватися гризунами, мухами та іншими комахами. Зокрема, збудники тифу черевного живуть понад 12–15 місяців, дизентерії – близько 12 місяців, туберкульозу – понад 7–12 місяців, віруси поліомієліту – до 12 місяців. Але найбільшу небезпеку становить здатність деяких мікроорганізмів утворювати спори. У цьому разі вони можуть жити у ґрунті роками. Тобто за умов війни у регіоні, де проводяться активні бойові дії, можуть виникати епідемічні спалахи тієї чи іншої інфекції”, – зазначає Олеся Зоріна.
Проте, за словами Євгена Хлобистова, на сьогодні в Україні не зафіксовано підвищення бактеріологічного забруднення поверхневих вод.
“Хоча невідома ситуація щодо малих річок. Вони взагалі не контролюються сьогодні. Якщо йдуть бойові дії, є великі втрати живої сили, то можна очікувати й на значний показник бактеріологічного забруднення. За умов, якщо тіла не прибирати тривалий термін”, – зауважує еколог.
Саме тому сьогодні в Україні особливо актуальне питання особистої гігієни – ретельне миття рук, поводження з відходами та дотримання правил поховань.
У разі повної відсутності питної води – з крану, фасованої або з цистерн – рекомендовано шукати воду з артезіанських свердловин або підземну воду, захищену від поверхневого забруднення. Приватні колодязі та свердловини до них не належать, тому рекомендується приділити особливу увагу її знезараженню.
Рекомендований час кип’ятіння води –10 хвилин, після чого дати їй відстоятися, злити без осаду, профільтрувати і повторно знезаразити.
***
Наразі в умовах гострих бойових дій немає єдиного рішення стосовно проблеми доступу до води. Громади постають перед викликами, які вимагають оперативного реагування. Забезпечення мешканців прифронтових територій водою буде більш ефективним, якщо органи влади, місцеві волонтерські та релігійні організації взаємодіятимуть. Основною проблемою наразі є змога оповіщати населення про надання гуманітарної допомоги – у громадах, найближчих до лінії фронту, немає сталого мобільного зв’язку або він відсутній.
А отже, мешканці лишаються сам на сам із проблемою доступу до води і вимушені здобувати її ціною свого життя. Оцінити ризики споживання води з альтернативних джерел наразі також неможливо через відсутність епідеміологічного нагляду та лабораторних досліджень. Тому зробити остаточний висновок щодо впливу забруднення поверхневих вод внаслідок бойових дій можливо буде тільки після завершення війни.
Після перемоги України система водозабезпечення східної частини потребуватиме повної реконструкції, що зумовлюватиме залучення коштів міжнародних партнерів. Особливої уваги потребуватиме переобладнання й вдосконалення системи очищення. В моменті сьогодення органам влади важливо звернути увагу на забезпечення доступом до води мешканців прифронтових регіонів, надто з вразливих верств населення.
