Олеся Мельниченко — 31-річна ветеранка. 7 років свого життя вона присвятила службі у Нацгвардії на Донеччині. За цей період Олеся пройшла бої за Маріуполь та страшний російський полон. Нині займається волонтерством.
Ветеранка Олеся Мельниченко пройшла семимісячний російський полон/ Фото: Олеся Мельниченко
Війна завдала і досі завдає багато болю кожному українцю. Особливий відбиток вона лишає на захисниках, які боронять країну від російських загарбників. Смак війни відчула на собі й Олеся Мельниченко, яка до останнього стояла на захисті Маріуполя й пройшла російський полон.
Її шлях боротьби розпочався ще у 2014 році, тоді вона була волонтером. У 2016-му пішла на службу до Національної гвардії України, й до моменту повномасштабної війни служила в Донецькій області.
«Повномасштабну ми зустріли під Маріуполем, далі - оборона міста. В травні 2022-го за наказом президента вийшла у полон. У грудні цього ж року я повернулася додому, а в травні 2023-го звільнилася зі служби», — розповідає журналістам «Вчасно» ветеранка Олеся Мельниченко.
«Війна змусила дивитися по-іншому на світ»
Бойові дії після 24-го лютого активно розвивалися по всій лінії фронту. Ситуація стрімко загострювалася й довкола Маріуполя, який за тиждень опинився в повному оточенні росіян.
«Ворог бомбив місто із літаків, корабельною, наземною артилерією. Було багато поранених і загиблих, — пригадує Олеся Мельниченко. — Мені здавалося, що ворог принципово б'є там, де якомога більше людей. Свідчення цьому є трагедія в пологовому та драмтеатрі, де було лише цивільне населення».
Підрозділ Олесі відразу тримав оборону на «Азовсталі». Вона розповіла, що за час боїв у місті вони втратили дуже багато бійців. Такі екстремальні умови змусили жінку змінити погляд на життя й в розпал бойових дій переглянути свої цінності.
«Війна залишила свою відмітку, це не про фізичні травми, бо вони мають більше глобальне розуміння, — каже ветеранка. — Я не була поранена, у мене була лише контузія. Війна змусила дивитися по-іншому на світ. На ту ж смерть та життя. Вона обнулила мене до базових налаштувань. Ти все своє життя кудись біжиш, і з часом цінності змінюються, а війна повертає до базових речей: нормально поїсти, поспати в теплому ліжку. Найбільше ти починаєш цінувати людей. Потрапивши в такі екстремальні умови, люди відкриваються по-новому і не завжди добре. Розумієш, що краще мати одного справжнього друга, ніж десятки людей просто поруч».
Фото: Олеся Мельниченко
«Найстрашніше в полоні - це теракт»
На розбитому заводі «Азовсталь» до кінця залишалися українські захисники. В нелюдських умовах вони протистояли окупанту, поки президент України Володимир Зеленський не віддав наказ вийти у полон. В травні Олеся Мельниченко разом з іншими військовослужбовцями вийшла з «Азовсталі». Вона перебувала у полоні 7,5 місяців. Жінка стала свідком теракту в Оленівці, де загинуло 53 українських захисників та понад 100 отримали поранення.
«Найстрашніше, що було в полоні це теракт. Ми чули, як кричали хлопці, чули, як вони горіли, ми бачили, як вели тих, які, на думку окупантів, були недостатньо пораненими. Це жахливо, коли ти бачиш людей, які йдуть без взуття, в крові, без речей, бо все згоріло», — пригадує Олеся.
Умови в Оленівці були жахливі. Ветеранка розповідає, що це була повна антисанітарія, без проточної води, а в камері замість шести осіб перебувало від 18 до 29. Спали полонені на бетонній підлозі.
«Їли ми там не тому, що хочеш, а тому що треба, — каже Олеся. — Те, що нам давали, їжею назвати дуже важко, бридко було. Це зовсім пісний суп, в якому плаває дві картоплини, а все інше — вода, або розлізлі макарони. Ти їси, аби не померти. Я ніколи в житті не була фанатом хліба, але у полоні це єдине, що було смачно їсти. Навіть якщо він триденної давності. Це набагато краще, ніж ті помиї».
Жінка розповіла, що в Оленівці піддавали жорстоким тортурам чоловіків. Над захисниками знущалися там, де тримали дівчат.
«Оленівка для мене була більш моральною тортурою ніж фізичною, — каже Олеся. — Через якийсь час нас перевезли до Таганрогу в рф. Там умови перебування були кращі. Була вода проточна, чиста білизна і душ раз в тиждень. Але там били і дівчат, і хлопців».
За словами Олесі, найстрашніше у Таганрозі було, коли її вели на допит. Вона чула, як катували хлопців, вони кричали та стогнали від болю.
«Було присутнє постійне відчуття страху. Бо ти не знаєш, чи поб’ють тебе зараз, чи ні. Мене особисто піддавали побиттю, а тортур над жінками не проводили», — каже Олеся Мельниченко.
Фото: Олеся Мельниченко
Повернення додому
Про повернення в Україну Олеся Мельниченко дізналася лише за 15 хвилин до обміну. Окупанти до останнього не казали полоненим захисникам, куди їх везуть.
«Нам зав’язали руки, очі й закинули у вантажівку і просто везли. Ми до останнього не розуміли, куди нас везуть — далі по етапу чи це обмін, — пригадує Олеся. — Про те, що ми їдемо додому, дізналися за 15 хвилин до обміну. Нам розв’язали очі й руки, сказали не підіймати голову і вийшли. Далі ще хвилин 15 хвилин везли, потім зупинилися, двері відкрилися і зайшов чоловік зі словами «Слава Україні!».
Тоді Олеся відчула неймовірне полегшення й радість. Їх обмін відбувся на Сумщині, захисників зустріли медики та волонтери, які одразу відвезли їх до лікарні.
«Це важко передати, коли сім місяців дивишся у вікно і бачиш триколор. Розумієш, що життя навколо йде, а твоє зупинилося, — розповідає Олеся. — І єдине, що ти чекаєш — повернення додому. Днями, коли ми були в Таганрозі, ми з дівчатами у камері розмовляли, що буде, коли ми повернемося. Тоді я подумки гуляла по магазину і в якийсь момент зрозуміла, що від своїх думок відчула запах тієї їжі, яку подумки бачу. І тут в один момент твоє пекло закінчується, і ти повертаєшся додому».
Після тяжкого полону Олесю здивувало відношення волонтерів та медиків до захисників. Жінка каже, що в неволі вони забули, що таке нормальне ставлення до людей.
«Мені вони здавалися янголами, які з обережністю й ніжністю ставилися до нас, — каже Олеся. — Бо коли над тобою знущаються певний час, ти звикаєш до цього. І коли у людини до тебе нормальне ставлення, ти сприймаєш це як „вау“. Тут люди нас погодували, відвезли в душ, давали свої речі, й тільки тоді я пригадала, що таке нормальне життя».
Після цих подій Олеся Мельниченко пройшла реабілітацію. Каже, що є речі, які залишаться в її житті назавжди. Фізичний стан вона відновила, але не моральний. Жінка досі працює із психологом.
Нині Олеся займається волонтерською діяльністю, вона намагається підтримувати рідних, тих, хто досі у полоні.
«Ми з асоціацією родин захисників „Азовсталі“ проводимо спільні події. Я беру активну участь і намагаюся доносити всім, що наші захисники ще в полоні, й ми не маємо права про них забувати, ми їх голоси, у той момент коли вони за себе казати не можуть», — говорить Олеся.
Фото: Олеся Мельниченко
Сильна історія тендітної жінки
Про свій життєвий шлях Олеся Мельниченко поділилася у нещодавно створеному календарі Playboy Ukraine. Це колаборація, яка має на меті показати військових українок, які залишаються жіночними й тендітними попри всі труднощі, що лягли на їх плечі.
«Я побачила пост у Facebook, що потрібні жінки, які брали участь в україно-російській війні, — каже Олеся. — Запитала, що це — й одна з організаторок розповіла про календар, який буде продаватися й всі кошти підуть на ЗСУ. Я знаю, як важко наразі закривати збори, а в армії потреб менше не стає».
Тоді Олесі й подумала, що може й таким чином допомогти. Жінка подала заяву, а згодом їй повідомили, що вона підходить.
«Це крута ідея показати, що наші жінки привабливі, красиві, сексуальні й водночас сильні та мужні. Це розвінчує стереотип, якщо ти маєш чоловічу професію, то ти перестаєш бути жіночною, — каже Олеся. — Наші дівчата, на жаль, змушені вдягати амуніцію, але я впевнена — коли закінчиться війна нашою перемогою, то кожна з дівчат буде рада знову стати дівчиною у сукні на підборах чи в кедах, але наразі ми змушені бути сильними».
Фото: Олеся Мельниченко
Фото: Олеся Мельниченко
Фото: Олеся Мельниченко
