“Говорили нам: “Ми, росіяни – нація. А ви, українці – ніхто”. “Їжі нормальної не було. Води, щоб помитись. Ми тікали, аби купити нормальної їжі. Били палкою металевою. Лякали інтернатом”. Такі історії розповідають діти, які повернулися з Російської Федерації після викрадення.
Навіщо Путіну українські діти, як на нього впливає рішення Гааги, і скільки років знадобиться Україні на те, щоб повернути неповнолітніх – журналісти видання "Ґрунт" говорили з правовою аналітикинею Центру прав людини ZMINA Онисією Синюк.
Поки що вдалося повернути лише 361 дитину – це мізерно мало, якщо порівнювати із загальною кількістю викрадених. Станом на 10 квітня портал “Діти війни” публікує дані про 19 384 депортованих неповнолітніх. Цифра, яку озвучують росіяни, набагато більша – може йтися про 750 тисяч дітей, яких примусово вивезли до Росії. Загалом, за даними очільника фонду Save Ukraine Миколи Кулеби, понад 1,5 мільйона дітей перебувають на території РФ або на окупованих територіях.
Росіяни забирають наших дітей під різними приводами – оздоровлення, евакуація, лікування, порятунок від “нацизму” – і не охоче повертають. Складається враження, що в росіян є посібник із геноциду: дітей віддають із однієї етнічної групи в іншу, перевиховують, насаджують власні цінності – роблять все, щоб викоренити національну ідентичність дітей, стерти з пам’яті все, що стосується України.
“РФ говорить, що українці на окупованих територіях – це росіяни”
– Найбанальніше запитання – навіщо росіянам українські діти? Вони їх вивозять, заявляють про всиновлення, хизуються цим і навіть звітують про перевиховання. Але для чого? І чи ви дізнавалися, скільки дітей не всиновлено у самій Росії? Напевно, ж є російські діти, які дійсно потребують підтримки.
– По-перше, в ту хворобливу уяву ми повністю не заліземо. Можна тільки робити припущення.
З того, що ми бачимо – вивозять і дітей, і дорослих. Наприклад, із психоневрологічних інтернатів. Вивозять, насамперед, з пропагандистських міркувань. Вони це широко висвітлюють, розповідають, як рятують людей із окупованих ними ж територій. Хоча, за логікою, захопивши цю територію, Росія мала би забезпечити належні умови та захист, і нікуди людей не вивозити. Але лінія їхньої пропаганди така, що вони їх нібито рятують, евакуюють у безпечні місця.
Другий фактор, особливо щодо дітей – від самого початку РФ говорить, що українці на окупованих територіях – це росіяни. Для них питання тільки в тому, хто усвідомлює це, а хто обманюється тим, що він українець. Вони вважають наших людей, і дітей в тому числі, своїми. Тому вивозять, “рятують”, ставляться до них, як до російських дітей.
– Хто ці діти, яких викрадає Росія? Вони із сімей, із притулків, із інтернатів? Це сироти чи в них є батьки?
– Ідеться про абсолютно різні категорії. Є діти-сироти, які не мають батьків. При цьому не виключено, що в них можуть бути родичі. Бували випадки, коли дітей вивозили, а потім виявилося, що в них, наприклад, у Маріуполі залишалися бабусі, дідусі, інші родичі. Є діти, батьки яких просто позбавлені батьківських прав.
Також є випадки “таборування” – дітей, які мають батьків, вивозять під приводом таборів, оздоровлення, а потім відмовляються повертати. Є історії, коли дітей розлучали з батьками на блокпостах. До прикладу, росіяни під час виїзду могли вирішити, що батьки якимось чином причетні до ЗСУ, партизанських рухів, “Азову”. Вони просто забирають батьків на фільтрацію або ув’язнюють – а дітей “рятують”, вивозячи у Росію.
У Маріуполі було дуже багато випадків, коли автобусами вивозили цілі сім’ї. Родина нічого не могла зробити – будь-який шлях в Україну перекритий, а залишатися в місті неможливо. У нас була польова місія в країни Балтії, і в Естонії ми зустрічались із багатьма маріупольцями. Вони розповідали, що залишатися було неможливо – вони не могли слухати, як діти просять їсти, бо в місті просто не лишилось ніяких продуктів. І вони змушені були погоджуватись на евакуацію, а далі намагатись тікати вже з Росії.
– Наскільки масові випадки, коли батьки і діти розділені?
– У нас дуже обмежена інформація. Доступу до окупованих територій немає, а розділення відбувається найчастіше під час фільтрації, найбільше – у Донецькій та Луганській областях, окупованих іще до 2022 року. Там організовано фільтраційні пункти – Безіменне тощо. І ми, відповідно, маємо інформацію тільки про тих батьків, яких відпустили і вони повернулся на територію України чи третіх держав і розповіли про це. А є ж і ті, яких не випустили, про кого ми взагалі не знаємо.
Тобто говорити про масовість ми не можемо. Жахливо вже те, що це існує. І за це Росія має обов’язково понести покарання.
– Загалом, із яких джерел українські правозахисники і державні служби отримують інформацію про викрадених дітей? Можна приблизно оцінити, якою є частка дітей, про яких ми нічого не знаємо?
– Є різні способи, завдяки яким отримує інформацію прокуратура, Мінреінтеграції і Національне інформаційне бюро. Вони, звичайно, не розкривають їх. Але, наскільки мені відомо, наприклад, щодо “статусних” дітей – тих, які вже перебували на обліку як діти-сироти та подібні категорії – це можна відслідкувати через реєстри. Тобто якщо був певний заклад, у нього була певна кількість вихованців, вони були зареєстровані.
Є варіант – родичі, які шукають дітей або знають, що їх було вивезено. Також буває, що повідомляють свідки.
Громадські організації здебільшого отримують інформацію з відкритих джерел. Росіяни не дуже бояться покарання – вони самі про це багато говорять, пишуть, дають інтерв’ю, високопосадовці озвучують дані про кількість вивезених дітей. От по їхніх заявах ми також відслідковуємо цей процес.
– Наскільки законною з точки зору самого російського права є процедура усиновлення? Вони намагаються дотриматися внутрішніх процедур?
– Щодо законності, то в Росії були обмеження на усиновлення неросійських дітей. Вони використали закон про входження до РФ всіх новоокупованих територій – усіх мешканців тих територій визнали громадянами Росії, в тому числі й дітей. Відповідно, і процедура застосовується така ж, як і для російських дітей.
– Можна припустити, що неблагополучним сім‘ям вигідно взяти побільше дітей, аби отримувати держдопомогу. За цим стежать? Чим це вигідно Росії як державі?
– Щодо того, яку користь Росія з цього отримує – пропагандистську. У російській політиці не прослідковується довгострокове планування щодо того, як поступити із цими дітьми. Тобто вони розраховують на ефект миттєвий – забрали, показали це по телебаченню. Це, мабуть, і є головна ціль. І, здається, ніхто не думає над тим, як далі забезпечувати цих дітей
Вивезені з України діти
“Росіяни можуть змінювати імена дітей. Повернути всиновлених буде важко”
– Частину дітей вдається повертати додому. Який механізм повернення? І окреме питання про тих, кого всиновили: їх взагалі реально повернути?
– За природою процедури всиновлення, коли дитина входить у сім’ю, нові батьки мають право змінювати багато фактів, які стосуються дитини – до прикладу, ім’я та прізвище. Всиновлених дітей повернути буде дуже важко.
Єдиного механізму повернення дітей немає. Це якраз найбільша проблема, над якою працюють всі, хто залучений до цієї тематики. Потрібен механізм, потрібна підтримка міжнародних партнерів. Тиск на Росію має бути максимальним.
Найважчий момент у будь-якому поверненні (крім, мабуть, таборування) – це саме знати. Коли батьки знають про те, що дитину вивезли – вони про це повідомляють і починається процес повернення. Це складно, росіяни ставлять палки в колеса, вимагають, щоб батьки їхали в Росію. Іноді йдеться про батьків, які перебувають на окупованих територіях, а іноді про тих, які знаходяться на вже звільнених землях, у підконтрольних Україні містах, третіх країнах. Подорожувати на територію РФ для них дуже небезпечно. Але росіяни наполягають, щоб їхали самі батьки, і не віддають ніяким іншим законним опікунам.
Але найбільше, над чим потрібно працювати – це встановлення інформації: де перебувають діти – чи в Росії, чи на окупованій території. А далі – випрацьовувати механізм повернення. Поки що це відбувається в індивідуальному порядку. В одному випадку батьки шукають, інколи діти намагаються знайти зв’язок із родичами чи держорганами.
Повернення українських дітей
– Як на цей процес впливає рішення Міжнародного кримінального суду у справі про викрадення дітей? Хронологічно, нещодавнє повернення дітей у Берислав співало в часі з рішенням Гааги. Може, росіян це злякало?
– Тут подвійний ефект. Рішення вплинуло і дуже змінить те, як далі будуть діяти російські структури. Як мінімум, впливає статус двох високопосадовців – президента Росії та уповноваженої при президенті у правах дітей. Вони є підозрюваними, на них накладено обмеження у виїзді і в розпорядженні рахунками поза РФ. Це вже може сповільнити їхню “діяльність” у напрямку депортації дітей.
Але може бути і негативний чинник, і це вплине на їхню публічність. До прикладу, Марія Львова-Бєлова свою бурхливу діяльність не зупинить, але почне обмеженіше повідомляти про неї. Дослідниця Регіонального центру прав людини Катерина Рашевська говорила про те, що Львова-Бєлова вже почала підчищати сторінки і публічні заяви про дітей.
– Взагалі, як ви оцінюєте рішення Гааги? Росіяни в Україні чинили жахливі злочини, пов’язані не лише з викраденням дітей, а з масовими вбивствами, нестерпним насильством. Але поки що Путіна оголосили в розшук як кіднепера, а не як убивцю. В чому символізм цього рішення по дітях?
– Це дуже позитивний сигнал. Він показує готовність МКС діяти рішуче навіть щодо президента держави. Коли обвинувачення висувається чинному голові держави, то завжди викликає багато питань, пересторог.
Те, що є це обвинувачення, не означає, що не буде інших. Ідеться просто про перше, яке було пред’явлене. Важливим моментом є час. Що швидше ми зможемо повертати дітей, тим краще. Тут є і момент міжнародного тиску – ці дії визнано злочином на міжнародному рівні. Те, що Путін і Львова-Бєлова є офіційно підозрюваними, ставить їх під тиск. Їхня причетність до цього процесу беззаперечна.
МКС дуже обережно працює зі злочинами і висуває підозри тільки тоді, коли є повні, беззаперечні докази. А отже, ми чітко розуміємо: з цього питання такі докази є.
“Евакуація” українських дітей
“Довести злочин геноциду, особливо у випадку передачі дітей до іншої національної групи – можливо”
– Коли діти повертаються, то розповідають історії про те, як їх били, знущалися, змушували писати листи російським військовим. Відео з їхніми розповідями розлітаються мережею. Це потенційно може зашкодити поверненню дітей?
– Тема делікатна, ефекти можуть бути різні. Завжди йдуть великі дебати навколо питань, що допоможе повертати заручників чи військовополонених – більша публічність чи, навпаки, обережне поширення інформації про самих людей, про їхнє перебування у полоні. Тому що і те, і те може мати свій ефект.
Не можна сказати однозначно, чи допомагає це чи шкодить. Були такі випадки, що діти, які самі створювали інформаційний шум навколо себе, в інтерв’ю пропагандистам розповідали, що не підтримують РФ, хочуть додому, сприяли своєму поверненню. З ними проводили потім “виховні бесіди”. Але для того, щоб вони не створювали проблем, їх віддавали.
– Інститут стратегічних досліджень та безпеки стверджує, що росіяни хочуть всиновлювати лише дітей білої раси, слов’янської зовнішності. Можливо, Росія, депортуючи наших дітей, намагається відродити свою націю?
– У політиці РФ можна простежити певні тенденції щодо того, з яких регіонів найбільше мобілізованих (частка мобілізованих є найвищою у тих регіонах, де мешкають етнічні меншини, неросійські, – Ред.). У принципі, можливо, що усиновлення, віддання під опіку українських дітей має на меті якісь демографічні ідеї – відродження нації і так далі.
– Як саме зросійщують українців?
– Там є ціла система заходів, спрямованих на те, щоб долучити дітей до російської культури, російської думки і так далі. Навіть у цих таборах, до яких забирають “на оздоровлення” наших дітей, проводиться купа культурних закладів, присвячених величі Росії, російській культурі. Туди приїжджають очільники окупаційних адміністрацій, депутати Госдуми, лідери молодіжних рухів типу “Юнармії”. Дітей возять у навчальні заклади і військовим спрямуванням, наприклад, у Чечні, де їм розповідають, як добре служити і боротися “за родіну”.
Викрадених українських дітей одразу віддають у російські навчальні заклади. Дітям, яких забрали до таборів, також продовжили зміни, і вони восени опинилися у російських школах. Навчальна програма РФ у принципі заснована на ідеї величі Росії. У них є нова програма “Разговоры о главном”, і там до різних свят приурочені цілі пояснення, є методичні рекомендації для вчителів. До прикладу, розповідають, як пояснювати, що російська зовнішня політика зосереджена виключно на підтриманні миру в світі, а всі операції – в Україні та попередні – були миротворчими. Цим пронизана російська навчальна програма і нею промивають голови нашим дітям.
– Оскільки тут ідеться про експерименти зі свідомістю, з національністю, з якимись расовими підходами, то варто зазначити, що саме такі речі дозволяють прирівняти депортацію до злочину геноциду. Нещодавно оприлюднили скептичну оцінку Місії ООН з приводу кваліфікації російських злочинів як геноциду. Якщо говорити об’єктивно: чи українцям варто розраховувати на те, що наш крик про триваючий геноцид трансформується у відповідне звинувачення в Гаазі?
– Щодо звіту ООН, то це, можливо, була проблема некоректного коментаря під час оприлюднення прес-релізу. Але насправді Місія ООН не робила висновку щодо наявності злочину геноциду. Вони сказали, по суті, про те, що це питання не було їхніми фокусом, вони його не досліджували і про це стверджувати не можуть.
Якщо говорити про перспективи злочину у МКС, потрібно розуміти, як ставляться до злочину геноциду у міжнародній спільноті. Це щось таке недоторканне. До цього завжди ставляться, як до вищого злочину, який дуже важко довести – і його дійсно важко довести. У першу чергу, складно довести намір. Тому що всі ці дії, які можуть відповідати злочину геноциду, потрібно потім прив’язати до наміру – що це було здійснено з метою знищити певну групу. Через обережне ставлення до злочину геноциду відповідною є й риторика у всіх міжнародних інституцій.
Але, якщо говорити про мою думку, то доведення злочину геноциду, особливо у випадку передачі українських дітей із однієї національної групи в іншу, можливе. І мені здається, МКС буде йти за цим шляхом. Те, що зараз висунуто обвинувачення як за воєнний злочин, не означає, що далі це не може бути перекваліфіковано як злочин геноциду. Це питання доказової бази.
– Якщо для повернення дітей нам знадобиться кілька років, то скільки часу потрібно буде на те, аби повернути їх до усвідомлення себе українцями?
– Це дуже складне питання. І про нього дійсно потрібно думати зараз. Все залежить від того, скільки конкретно дитина часу пробула в Росії, на російській шкільній програмі, у сім’ї. Також важливо – чи дитина сама, чи з братами, сестрами. Формувати стратегію реабілітації цих дітей потрібно вже зараз. Ми маємо турбуватися про те, як ми будемо працювати з цими дітьми, їхніми батьками.
Кого їсть “москальонок”?
“Наші російські громадяни мають велике серце і вже вишикувались у чергу, аби брати дітей”, – ці слова Марії Львової-Бєлової на зустрічі з Путіним є болючими для кожного українця.
Львова-Бєлова сама всиновила хлопчика з Маріуполя, батьків якого вбила Російська Федерація.
Дитяча омбудсменка жаліється і на весь світ розповідає про те, як важко перевиховувати українських дітей, цих маленьких нацистів: “Дитина бігає за молодшими дітьми зі словами “З’їм москальонка!”. Але я розумію, що це через антиросійську пропаганду Маріуполя”.
https://grnt.media/wp-content/uploads/2023/04/33.mp4
Де зараз сотні тисяч українських дітей, яких вивезла Росія? Яку частину ховають у повному забутті, бо їх не всиновила Львова-Бєлова, і що буде з ними?
Депортаціями дітей Росія намагається вкрасти майбутнє України. Але головна мета, мабуть – таки врятувати власне майбутнє. Зробити з вільних українців безвольних громадян, можливо, навіть готових вбивати за російським наказом.
