80 котів та 6 собак живуть на обійсті та в оселі Тетяни та Олександра Керсоненків. Вони на Черкащину переселилися з Донеччини. З-поміж котів, десяток — їхні, решту їм привезла з Костянтинівки їхня донька, зооволонтерка Оксана Шелудченко.
Як іноді рятуючи з-під обстрілів котів, рятували людей — їхня розповідь.
https://www.facebook.com/watch/?v=433893362202121
Суспільне Черкаси
Дорога була важкою
У будинку живуть десятеро власних котів подружжя, інші 70 — у літній кухні. Як везли своїх улюбленців на Черкащину, розповів Олександр Керносенко.
"Це епічна історія. У нас є собака Вегас, який лишився нам від дітей, то його теж взяли з собою, сидів між нами спереду. Хтось був на задньому сидінні, хтось — на підлозі у салоні. Собака постійно щось хотів побачити, а коти були напружені — то співали, то затихали. Дорога все-таки важка. Від нашої Костянтинівки до Черкащини майже 700 кілометрів. До кордону Донецької області було зовсім тяжко, бо рух був напружений. З одного боку люди виїжджали, а військові — навпаки, заїжджали туди. За Донеччиною було трохи легше, бо не було вже тієї напруги, що там".
Суспільне Черкаси
"Увечері ми вже були на місці, а близько півночі, після нас, приїхала Оксана Шелудченко з волонтерами UAnimals і рештою тварин. Велика подяка цим людям, вони дуже багато роблять".
Суспільне Черкаси
Це лише ті коти, яких збирали у Костянтинівці, розповіла Оксана Шелудченко.
"Зрозуміло, якими будуть масштаби, якщо брати кожне місто окремо. Багато було підкинутих кошенят, викинутих на вулицю котів. Когось підкидали прямо мені під двір, бо вже знали, де я живу. Когось люди просили забрати, коли виїжджали. Були такі тварини, що я розуміла: якщо їх не заберу, то вони залишаться просто на вулиці".
Жінка займається допомогою тваринам із 2012 року. Утім, якщо точніше, то робила це і раніше, але з того часу ця робота стала системною.
Суспільне Черкаси
"Хотілося б, щоб було ще більше людей, які могли б брати до себе тварин, слідкувати за ними й не лишати їх на вулиці", — розповіла Оксана.
На блокпосту вручили котика Петрика
Іноді виходило так, що рятуючи тварин, зооволонтерка рятувала й людей:
"Коли я виїжджала, то там лишалася одна 76-річна жінка, волонтерка, яка не могла евакуюватися через котів, які в неї жили. І я сказала їй: "Вам треба виїжджати", а самій довелося забрати її 15 котів. І вона виїхала. Зберегти життя людини — це теж важливо".
Суспільне Черкаси
Питання брати чи не брати з собою тварин, коли виїжджала, в Оксани не було:
"Відразу вирішила, що або я лишаюся з ними, або їду з ними. Залишити не могла, бо вже стільки років за ними доглядаю".
Переїзд був складним.
"Я не бачила, як вони себе поводять. Але думаю, що вони були в шоку. Волонтерська організація підготувала клітки, ми посадили туди собак і котів, всі дружно поїхали. Зупинялися на заправці, відкривали, дивилися, як вони. На блокпосту нас зупинили й питали, що веземо. Відповіли, що ми волонтери й веземо тварин. То нам вручили котика. Він був хворий, попросили, щоб забрали".
Котика назвали Петриком. Нині він разом з іншими тваринами живе на обійсті Керсоненків. У кожного з котів є своя кличка. Всі вони, зі слів пані Оксани, різні, як і характери тварин.
Кожен зі своєю історією
Любов до тварин, зазначила Тетяна Керносенко, в неї з дитинства:
"Ми ще з дитинства підбирали котиків і несли їх додому. Пам'ятаю, як батько казав: "От ти, Таня, як виростеш, то сидітимеш у кріслі, а в тебе один кіт на нозі сидітиме, другий — на руці", а про те, що в нас буде їх така кількість, звичайно, ніхто і не мріяв".
Суспільне Черкаси
Проте тварин у родині дедалі більшає. Та і свою роботу жінка пов'язала з природою та опікою над тваринами.
"Я працюю в регіональному ландшафтному парку — природоохоронній організації. І ми там також опікуємося тваринами, які потребують допомоги. Підгодовуємо і диких тварин, і свійських, тих, яких "добрі" люди то на дорозі посадять на узбіччі, то просто викинуть. А воно ж хоче їсточки, йде туди, де люди. Ми їх також підгодовуємо, стерилізуємо".
У кожного з котів, зі слів пані Тетяни, своя історія. Одного з них звати Кусатій — через те, що любить кусатися:
"Він любить кусатися, особливо вранці, коли приходить і просить їсти. З'явився він у нас у вересні 2013 року. Тоді було дуже холодно, і донька привезла його разом із його "сестричкою" з Краматорська. Ми їх вичухували, вони були хворі. Думали, що приведемо до ладу й роздамо, а коли прийшов час роздавати, не змогли з ними розпрощатися. І так вони у нас лишилися. Живуть, керують, так би мовити, парадом. Коли з'являються нові мешканці, то наш Кусатій їх хоче приймає, хоче — не приймає. Строїть усіх, так би мовити".
Був момент, коли кіт загубився, пригадала пані Тетяна:
"Ми 19 днів шукали його по всіх підвалах, а коли знайшли, то це було таке щастя. Чоловік його приніс, і він був такий переляканий, бо не звик жити на вулиці. Він не міг напитися води, а потім цілу добу відсипався. А сестричка, поки його не було, ходила за нами, в очі заглядала і тільки й того, що не запитувала, де ж він".
Суспільне Черкаси
Найменшого котика звати Бандит. Він, за словами пані Тетяни, менший і слабший за своїх однолітків. Тому його теж забрали до хати.
Декого з котів підкинули, декого знайшли на вулиці. Ще одного Олександр Керносенко забрав додому одного морозного ранку. Розповів: відкрив вікно на кухні, побачив, як тварина мерзне на вулиці, і не зміг не взяти в будинок. Так і лишили.
Людей, які лишають тварин напризволяще, лишаючи домівку, чоловік не розуміє:
"Як так — воно в тебе жило, а ти його залишив. Так, це було нелегко, привезти їх сюди. Ми сподівалися, що більшість із них знайдуть нові сім'ї. Але чи то час такий, чи може в людях щось ще не прокинулось. Але маємо те, що маємо".
Утримувати велику кількість тварин непросто
Спочатку, розповіла пані Тетяна, давали своїм тваринам лише сухий корм. Однак на це йшло близько 20 тисяч гривень на місяць. Тому довелося переглянути раціон:
"Перевели їх повністю на сухий корм, щоб хоч трохи полегшити собі життя. Але враховуючи те, що нині ми не всі з роботою, фінансово це дуже клопітно. Тому додали в їхній раціон ще й кашу з суміші різних круп".
Кашу коти їдять теж із задоволенням, а сухі корми їм нині видають як "цукерку". На те, щоб облаштувати нове місце проживання котів, пішов приблизно місяць, розповіла Тетяна Керносенко.
"Треба було й у дворі наводити лад, і в приміщенні, і будувати для них вольєр. Бо без вольєра утримувати таку кількість дуже важко. Коли шукали будинок, у якому можна зупинитися, для нас була важливою і наявність господарських приміщень, тому що тварин треба було десь розмішати, а взимку ще й усе це опалювати. Частину будівельних сіток ми привезли з собою, решту довелося докупляти", — розповіла пані Тетяна.
Попри все, подружжя вдячне Оксані за те, що вона не кинула тварин напризволяще і перевезла на Черкащину. Своєю чергою вони опікуються ними й сподіваються, що частина з них все ж знайде собі дім.
