Валентина Агафонова — активістка із Сєвєродонецька, яка вимушено покинула місто після повномасштабного вторгнення. До цього жінка володіла потужною будівельною компанією, займалася громадською діяльністю та допомагала переселенцям. Війна змінила її життя й нині Валентина із родиною мешкає на Закарпатті. Там вона відновила підприємницьку діяльність й продовжує допомагати переселенцям реабілітуватися в нинішніх умовах.
Фото: Валентина Агафонова
Українці - це сильні люди, які попри війну не опускають руки та продовжують працювати на благо держави. Цьому є свідчення безліч історії переселенців, які втратили житло і бізнес, але не втратили віру у себе.
Саме такою є й Валентина Агафонова — переселенка із Сєвєродонецька, яка вела активну громадську діяльність. Зокрема допомагала відновлювати вигорілі ліси після пожеж у 2020-му, відновлювала сквери Сєвєродонецька, була керівником екологічних проєктів «Благоустрій геологічної пам’ятки», співзасновницею ГО «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець», мала будівельний бізнес й ніколи не зупинялася не досягнутому.
«Я завжди займалася своїм саморозвитком, — розповідає Валентина журналістам „Вчасно“. — Пам'ятаю як у 1992 році зняла всі свої кошти й оплатила своє навчання на курсах брокера у Донецькому університеті. Тоді я була першим дипломованим брокером на біржі у Сєверодонецьку».
У цьому ж році жінка зареєструвала ФОП. Згодом отримала ліцензію і розпочала будівельну діяльність, яка переросла у потужну компанію. До війни Агафонова брала участь у різних тендерах. Її компанія займалася ремонтами шкіл, лікарень, бібліотек тощо.
ГО «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» ДО і ПІСЛЯ окупантів
«Я намагалася навчити людей самозайнятості»
У 2014 році Валентина вперше зіткнулася із війною. Тоді до Сєвєродонецька переїхало понад 25 тис. мешканців з окупованої Луганщини й жінка зі знайомими почала активно допомагати переселенцям.
«Ми опікувалися ними й створювали умови для того, щоб вони могли працювати. Я була керівником проєкту в якому ми забезпечили всіх, хто хотів, дачними ділянками, — пригадує Валентина. — Як підприємець я намагалася навчити людей самозайнятості».
У 2021 році Валентина Агафонова припинила діяльність фірми, бо жінка захворіла на Covid-19.
Повномасштабне вторгнення
Початок повномасштабної війни застав Валентину на роботі. Крім будівельної фірми у володінні її сім'ї була фірма «Фенікс», засновником якої була донька і чоловік Валентини. Це реабілітаційний центр, де без застосування ліків допомагали людям лікувати проблеми опорно-рухового апарату виконуючи різні вправи на тренажерах.
«Центр знаходився у житловому будинку на цокольному поверсі. Це приміщення має автономне забезпечення: своя вода, опалення, каналізація. Саме тут у 2014 році, коли була перша окупація, ми надавали прихисток для мешканців міста. На той час у нас мешкало близько 20 родин. З ними знаходились собаки, коти й навіть папуги», — пригадує Валентина.
24 лютого історія повторилася. Приміщення Центру «Фенікс» стало прихистком для людей у перші дні війни.
«Пам'ятаю, що ранок 24-го був дуже зимний, — каже Валентина. — Я розчистила сніг, поставила чайник, прийшов наш тренер і ми з ним пили чай. Тоді він сказав, що „чомусь так тихо, людей немає“. Потім почали телефонувати люди, говорили, що не можуть доїхати вчасно, бо щось коїться. І десь о 8:30 росіяни вдарили по аеропорту в Сєверодонецьку. Тоді все стало розуміло».
Після цього до Центру прийшло 86 людей зі своїми чотирилапими. До 8 березня, поки не стався перший авіаналіт, Валентина із родиною перебувала у місті.
«Кожного разу я відчуваю те, що там відбувалося. Я чую безперервні вибухи, — пригадує Валентина. — Пам'ятаю, як зробили відразу загальну касу, щоб забезпечити їжею і водою тих, хто прийшов до нас. Закладали вікна мішками із піском. Опікувались військовими, які були поруч. Збирали скляні пляшки відвозили до гаражів, а там хлопці робили коктейлі Молотова».
Після авіанальоту родина Валентини прийняла рішення виїжджати із міста. З нею були донька, троє внуків, зять і невістка. Військові тоді сказали жінці: «Валентина, вивозь звідси людей, все дуже погано».
«Ніхто не хотів у це вірити, але ми й ще шість родин сіли в машини і їхали. Це випробування було не для слабаків. Під обстрілами й вибухами ми покинули місто», — пригадує Валентина.
Фото: Валентина Агафонова
«Працювали за можливість жити безкоштовно»
Валентина з родиною виїхали на Хмельниччину, в село Рудківці. Їм вдалося завдяки знайомому облаштуватися на місцевій базі відпочинку. Проживання там коштувало 1250 грн за добу. Валентина розуміла, що гроші, які вони мали, швидко закінчаться, тому домовилася із господарями й протягом 2,5 місяці її родина працювала на базі, як обслуговуючий персонал. Працювали за можливість безкоштовно жити.
«Потім нам запропонували ще одну співпрацю, відкрили кафе і ми годували відпочивальників, — каже Валентина. — Я тоді зрозуміла, що коли людина хоче заробляти гроші, то не цурається нічого. У нашому місті я була забезпеченою людиною, а тут було все інакше. Як виявилося, я вмію швидко і якісно прати білизну й міняти її», — розповідає Валентина.
Фото: Валентина Агафонова
Проєкти для переселенців
Облаштувавшись на новому місці Валентина почала долучатися до розв’язання проблем із ВПО, бо має у цьому досвід. У квітні 2022 року був реалізований проєкт «Добре там, де ми є». Завдяки цьому 40 родин були забезпечені розсадою, насінням, інструментами, добривами тощо. Крім цього Валентина з родиною допомогли відкрити в місті Ново Ушиці соціальну пральну для ВПО.
«На зиму ми переїхали до друзів в село Дашківці. Побачила скільки там пропадає яблук і груш й написала бізнес-проєкт у БФ „Незламні“, — розповідає Валентина. — Мою заявку погодили і я отримала обладнання: сушарку, овочерізку, електричні баки для перероблення овочів і фруктів. Потім мені виділили дві по 18 квадратних метрів теплиці й все, що необхідно для вирощування овочів та зелені».
Весну і літо 2023 року Валентина з подругою та переселенцями з Маріуполя займалися вирощуванням овочів, завели кіз та виготовляли бринзу. Згодом знову довелося переїхати в інше місце — село Баранинці Закарпатської області, бо будинок, де жила сім'я Валентини — виставили на продаж.
«Зараз ми продовжуємо працювати із ВПО, відкрили молодіжний простір, місце розвитку для молоді й дітей в селі Руські Комарівці. Зараз є проєкт з психологічної підтримки переселенців в Ужгороді. Ми не залишаємо свою діяльність, а паралельно я роблю як підприємець пастилу, цукати, фрікси із фруктів, чипси із кабачків і томатів», — каже Агафонова.
«Вдома було так добре, що без сліз згадувати неможливо»
Валентина одна із тих підприємців яка мріє повернутися до Сєвєродонецька і відбудовувати рідне місто. Життя до війни пригадує зі сльозами.
«Я з молоду тяжко працювала, аби досягнути пенсійного віку і насолоджуватися життям, але війна все змінила. У Сєвєродонецьку в нас було все інакше, — каже жінка. — Ми кожної неділі збиралися родиною у нас вдома за великим столом на 12 персон. Ми їли, грали, спілкувались, у нас були свої традиції. Їздили одне до одного у гості. Вдома було так добре, що без сліз згадувати неможливо. Зараз ми всі ходимо до психологів. І я звертаюсь до кожного, аби не соромилися психологів. Бо ми самі не вивеземо. Підтримка родини — це теж головне зараз. Завдяки цьому я маю такий оптимізм і вірю, повернуся додому».
Фото: Валентина Агафонова
