Відновлення правди. Як відбувалося зросійщування культури та освіти сходу України

Джерело:  v-variant.com.ua  /  17:01, 1 Липня 2024

Українці в Радянському Союзі були поставлені в ситуацію виживання, коли слід було підлаштуватися під обставини. А тому мусили приймати титульні для СРСР російські стандарти: мову, свята тощо

Який відбиток зросійщення мало на освітнє та культурне життя східних регіонів України? Чому у 1970-х роках у Донецьку не було жодної україномовної школи? Та до чого це призвело? Відповіді дає Східний Варіант у рамках історичного проєкту «Деколонізація. Відновлення правди»

Зросійщення культури та освіти в східних регіонах України мало критичні наслідки для національної ідентичності та культурної самобутності. Української мови все менше ставало в офіційному та повсякденному житті, україномовні школи зачинялися, а в освітній процес впроваджувалися російські наративи. Докладніше про це Східний Варіант розповідає разом із докторкою історичних наук Надією Романівною Теміровою.

Домінування російських наративів у культурі та освіті

Раніше Східний Варіант уже розповідав про те, як у східних регіонах України реалізувалася протягом 300 років російська політика заміщення населення. Протягом століть на територію Донеччини та Луганщини запрошували вихідців із російських губерній. Прибуваючи сюди на службу чи на роботу, чимало їх залишалися тут жити. При цьому не мали майже нічого або зовсім нічого спільного з українською традицією.

Українці в Радянському Союзі були поставлені в ситуацію виживання, коли слід було підлаштуватися під обставини. А тому мусили приймати титульні для СРСР російські стандарти: мову, свята тощо. Звичайно, що це мало відбиток на культурному розвитку нації. Результати цього ми споживаємо досі.

Колектив Горлівської школи

Колектив Горлівської школи №23. 1963 рік. Василь Стус — у вишиванці на фото. Фото: газета “День”

Поступово на українських територіях ставало менше української мови. Особливо в дотичних до росії областях. Люди потрапили в ситуацію, що мусили переходити з української на російську мову.

Цей процес, пояснює докторка історичних наук Надія Темірова, почався ще за імперських часів – Валуєвський циркуляр та Емський указ спрямовувались на обмеження вжитку української.

«Мова освіти в школах та університетах у Російській імперії була російською. І зрозуміло, що молоді люди навчалися російською. Обираючи державну службу, прагнучи кар’єрного зростання, мали послуговуватись російською, яка поступово переходила і на рівень повсякденного спілкування», — розповідає Надія Романівна.

Темірова

Мовно-освітнє зросійщення українських регіонів більшовики розгорнули з самого початку приходу до влади, дещо пом’якшилось у роки українізації, але з початку 1930-х років набрало обертів. Освіту поступово переводили на російську, а школи з іншими мовами викладання зачинялася. Якщо на початку 1930-х років у Сталінській області (сучасна Донецька) було приблизно 80 % україномовних шкіл, то в середині 1940-х років — 66 %. У 1970-х роках у Донецьку зачинили останню україномовну школу.

Радянським керівництвом приймалися закони, спрямовані на зміцнення позиції російської мови в закладах освіти. До найнахабніших, на думку Надії Темірової, можна віднести постанову ЦК КПРС 1983 року про доплату 15% вчителям за викладання свого предмета. Тобто, якщо вчитель математики, фізики, хімії чи історії викладали російською, то отримували за це фінансове стимулювання.

У 1970 році вийшов Наказ Міністерства освіти СРСР про те, що всі наукові дисертації на здобуття кандидата або доктора наук мали виконуватися російською мовою. Тож якщо молода людина бажала займатися наукою, зробити кар’єру та досягти чогось у житті, то мала писати свої праці російською.

Село Олексієво-Дружківка

Село Олексієво-Дружківка (зараз — селище). Тут була школа, де Олекса Тихий працював у 1952 – 1957 рр. Фото: oleksa-tykhyi.1gb.ua

Наприкінці 1950-х років вивчення української мови стало необов’язковим. У російськомовних школах (у містах їх була більшість) батьки могли звертатися до директора школи із заявою щодо звільнення дітей від вивчення української мови

Надія Темірова пригадує, як це було в її школі:

«Я навчалася в класі однієї з донецьких шкіл, де налічувалося 42 учні, але половина не вивчала українську мову. Уявіть, у яких умовах мусив працювати вчитель, коли половина класу не залучена до уроку. При цьому на початку 1980-х років було запроваджено доплату за викладання дисциплін російською».

Українську школу Донбасу радянського періоду вивчала докторка історичних наук Ольга Лаврут. Вона присвятила свої наукові праці реалізації освітньої політики УРСР, вивченню української мови в школах Сталінської області, а також студентству Радянської України.

Дослідниця зазначала, що інструктивно-методичні вказівки щодо запровадження в школах УРСР навчальних планів на 1946–47 н. р., затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 22 серпня 1946 р. зазначали, що у процесі вивчення предмета, необхідно керуватися програмами з мов, виданих Міністерством освіти УРСР для 8–10 класів, а 1 година на вивчення рідної мови — використовувалась для поглиблення вивчення граматики, правопису та стилістики. У початковій школі кількість годин на вивчення української мови складала більшість, в основній — була тенденція до скорочення цих годин, натомість — збільшення до вивчення російської в старших класах.

Вечірня школа в Олексієво-Дружківці

Вечірня школа в Олексієво-Дружківці. Фото: oleksa-tykhyi.1gb.ua

«Щодо вивчення української та російської літератур, то розподіл годин був майже однаковим. На каліграфію звертали незначну увагу — лише в початковій школі. Природничі та суспільні дисципліни складали левову частку навчального плану. Незначну увагу виділяли на вивчення іноземної мови — лише в основній ланці школи. Художньо-естетичний напрям навчально-виховної роботи учнів фактично залишався поза увагою, на відміну від військово-фізичного», — писала Ольга Лаврут у своїй статті «Вивчення української мови в школах Сталінської області (друга половина 40 — початок 50-х рр. XX ст.)».

Поява шістдесятників як реакція української інтелігенції на зросійщення

Проти брутальної політики зросійщення, яка проводилася на території України з 1950-х років, виступав рух шістдесятників. Недаремно, каже Надія Темірова, серед них було багато вихідців із Донеччини та Луганщини. Василь Стус, Іван Дзюба, Микола Руденко, Олекса Тихий, Іван Світличний, Надія Світлична — ці імені відомі багатьом.

Василь Стус почав бити на сполох, навчаючись у Сталінському педагогічному інституті (зараз — Донецький національний університет ім. Василя Стуса). Після отримання вищої освіти він працював вчителем в одній із горлівських шкіл і бачив, як важко викладати українську мову. Адже російська мова була всюди. Учні та учениці приходили на уроки з російськомовних родин, і туди ж поверталися після навчання. Це якраз було результатом політики зросійщення. Тому Василь Стус у своїй діяльності передусім порушував питання української мови.

Василь Стус

Василь Стус. Фото: Вікіпедія

Олекса Тихий у своїх творах, наприклад «Думки про рідний донецький край» 1972 року, вказував, що з мови починається національна самосвідомість, самоідентифікація та супроводжуючий їх надалі саморозвиток. Свою позицію — збереження мови, як осердя національного духу та творення національної держави, — він пронесе все життя та висловить на сторінках своїх робіт, які були актуальними як за радянських, так і за наших незалежних часів.

Олекса Тихий

Олекса Тихий. Фото: oleksa-tykhyi.1gb.ua

А Іван Дзюба випустив свою відому книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація», у якій наголошував про «московщення під вивескою інтернаціоналізму». Іван Дзюба був переконаний, що політика КПРС суперечила корінним інтересам українського народу, і закликав до повернення національної політики. Радянська влада визнала твір «антирадянським», а його поширення прирівнювалося до кримінального злочину.

Іван Дзюба

Іван Дзюба. Фото: Вікіпедія

«І чому шістдесятники повстали? Тому що бачили результати зросійщення і розуміли реальну небезпеку для Донеччини та України. Невипадково саме з Донецького регіону вийшла ціла плеяда дисидентів, які обстоювали права людини, серед яких право послуговуватись рідною мовою. Цілком можна твердити, що внаслідок політики зросійщення українство, зокрема на Донеччині та Луганщині, було поставлено на дуже небезпечну межу практично повної асиміляції», — пояснює Надія Темірова.

Розглядаючи ці сюжети треба розуміти їх важливість для розуміння ситуації, яка склалася на Донеччині та Луганщині після здобуття Україною незалежності. Радянський Союз створив умови, за яких українськість у цих регіонах системно пригнічувалася та витіснялася. Тож у часи незалежності Донеччина та Луганщина опинилися в стані культурного й мовного роздвоєння. А проросійські партії створювали та посилювали мітичні розбіжності між східними та західними регіонами країни.

Вгору