Віддайте їм останню шану. Загиблі воїни 2021 року поіменно

Протягом майже 8 років на території України від рук гібридних військ РФ гинуть українці. У 2021 році внаслідок бойових дій загинуло 79 воїнів ЗС України. Один із них – уже увечері 31 грудня, коли вся країна сиділа за новорічним столом...

2021 рік став історією. Його провели під постріли шампанського, згадавши хто тихим, хто злим словом. Що було – загуло. Ми живі й майже здорові – то й добре. Поїхали далі.

Але спиніться на хвилину. Подумайте про вічне. Про тих, хто пішов у цю вічність. Хто захистив від російського агресора наші мирні домівки, наш затишок і наше свято.

У 2021 році внаслідок бойових дій загинули 79 воїнів ЗС України. Один із них – уже ввечері 31 грудня, коли країна сиділа за святковим столом.

У загиблих є імена, обличчя. Відомі їхні фронтові біографії та житейські історії. В них залишились сім’ї. Батьки, дружини, малі діти, які запитують про татка.

Їхня жертва не має бути марною. Ми зобов’язані про них пам’ятати. Бо ми їм завдячуємо всім, що буде далі.

“Новинарня” нагадує про кожного героя.

Січень (3)

Олег Андрієнко

Олег народився 22 серпня 1983 року в Запоріжжі.

На війну прийшов у березні 2016 року – був мобілізований. Згодом підписав контракт і залишився у війську.

Служив у десантурі, морській піхоті, був розвідником. А навесні 2020-го прийшов у 37-й окремий мотопіхотний батальйон “Запоріжжя” 56-ї бригади ЗСУ. Старший солдат, стрілець – помічник гранатометника.

“Олег протягом війни двічі звільнявся. Намагався жити цивільним життям, але служба в армії тягла його назад, – розповів заступник командира 56 омпбр підполковник Дмитро Герасименко. – По службі, по роботі, по життю дуже хороший хлопець був… Солдат, військовослужбовець і патріот з великої букви. Дуже важка втрата”.

“У мене є фото – на ньому він такий щасливий у Карлівці стоїть. Опухлі дві щелепи після стоматологічного втручання, а він два морозива купив і тримає їх, – поділився спогадами на похороні бійця волонтер стоматологічного проєкту “Тризуб дентал” Василь Мезенцев. – Ми познайомилися з ним там, на сході країни. Правильною, нормальною був людиною зі своїми всіма гріхами і своїми всіма плюсами. Його ставлення і до України, і до його майбутнього, сина, було правильним. Він так тішився, що в нього син народився…”

Малюк у сім’ї Андрієнків народився влітку 2020-го. Для Олега та його дружини Тимур був дуже бажаною й очікуваною дитиною – подружжя чекало на первістка 13 років.

Новорічні свята щасливий тато провів разом зі своїми найдорожчими. А потім повернувся на передову.

До слова, старший солдат Андрієнко служив в одному підрозділі зі своїм рідним братом, але на різних позиціях.

11 січня поблизу селища Піски під Донецьком російські окупаційні війська вкотре порушили “режим повного і всеосяжного перемир’я”, обстрілявши українські позиції. Куля ворожого снайпера не залишила Олегові шансів на життя.

За даними фонду “Повернись живим”, перед цим російські найманці прицільними пострілами вивели з ладу камери спостереження, встановлені волонтерами на лінії зіткнення.

Поховали Олега Андрієнка в Запоріжжі.

Залишилися мати, дружина і маленький син.

Олександр Отрєп’єв

Старшому матросу Олександрові Отрєп’єву було 28. Він народився 28 липня 1992 року в селі Приют Єланецького району на Миколаївщині.

У 36-й окремій бригаді морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Михайла Білинського навідник відділення батальйону морської піхоти Отрєп’єв служив півтора року. Прийшов туди досвідченим бійцем: відтоді як у 2013-му відслужив строкову, аж до 2018-го за контрактом залишався в Нацгвардії. Брав участь і в бойових діях.

Як розповідають товариші по службі, Сашко був сумлінним і працьовитим. А ще дуже любив собак. Виходив знайдене в полі цуценя, яке цілими днями ходило за ним “хвостиком”…

Увечері 21 січня боєць Отрєп’єв заступив на пост між селами Гнутове й Водяне на півдні Донеччини.

За словами побратимів, Сашко був у доброму настрої. За ворогом спостерігав дистанційно з планшета, до якого був приєднаний тепловізор. Як і інші бійці, мав на собі всі необхідні засоби індивідуального захисту – на позиції всі добре знали про те, що на них полюють заїжджі ворожі снайпери, тож навіть глибокими шанцями ходили у “броніках” і шоломах.

Але місце, де перебував морпіх Отрєп’єв, і вирахував ворожий снайпер.

“Це підготовлені бойовики – спеціаліст, який має гарне кваліфіковане озброєння, з гарною оптикою, яка дозволяє працювати в поганих погодних умовах або в темний час – постріл був з достатньо великої дистанції”, – каже командир окремої 36-ї бригади морської піхоти Андрій Гнатов.

Постріл пролунав у ті лічені секунди, коли Сашко знімав тепловізор. Куля поцілила в шию. Наскрізне поранення виявилося несумісним із життя.

Поховали Олександра Отрєп’єва в рідному Приюті.

Залишилися мати і молодший брат.

Роман Дзюбенко

Роман Дзюбенко з дружиною Анастасією

26-річний Роман воював за свою рідну Луганщину – він був родом із прифронтового села Вільхове Станично-Луганського району.

Народився 13 жовтня 1994 року. Відслужив строкову. У серпні 2018 року підписав контракт на службу в ЗСУ. На війні – з 2019 року.

Молодший сержант, військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ ім. кошового Івана Сірка.

“Веселий, завжди допомагає, нікого не кидає у біді”, – казали про нього побратими.

Ввечері 26 січня поблизу Новоолександрівки Попаснянського району Луганської області ворожий снайпер поцілив Романові в голову.

“Спочатку ми почули, як поряд ліг ВОГ (гранатометний постріл – “Н”). Доповіли, що почалися провокації. Вже за кілька хвилин по нас відкрили вогонь з кулемета. Били прицільно. Перша черга пройшла над нами. Ще за мить я побачив, як Рома зробив крок і різко впав на дно окопу. Перша думка — напевно, послизнувся, багнюка ж ледь не до колін. Я покликав його, та він не реагував. Тоді й зрозумів, що трапилося найгірше”, – розповів агенції “Армії Іnform” товариш Дзюбенка Дмитро, який того вечора був на позиції разом із ним.

Снайперська куля пробила шолом і пройшла навиліт.

Попри важке поранення, Роман щосили боровся за життя. Військовим медикам вдалося його стабілізувати й доправити до військового шпиталю в Часовому Яру. З огляду на тяжкий стан, далі транспортувати воїна було неможливо.

Через чотири дні після поранення, вранці 30 січня, Роман помер.

Він дуже кохав свою молоду дружину, з якою торік побралися офіційно і мали багато планів на життя.

У Романа Дзюбенка залишився маленький син, народжений улітку 2020-го.

Також без Романа залишилися мати і брат.

Поховали молодшого сержанта Дзюбенка у рідному Вільховому.

Лютий (11)

Дмитро Власенко

“Чесний, щирий, дуже добрий” – так відгукуються про Дмитра Власенка побратими по службі.

38-річний боєць більше трьох років прослужив у 503-му окремому батальйоні морської піхоти ВМС ЗСУ, що дислокується в Маріуполі. Брав участь в АТО і ООС як на Донеччині, так і на Луганщині.

Старший матрос, старший стрілець 2-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти.

Дмитро народився 19 серпня 1982 року в селі Грушівка Первомайського району Миколаївської області. Цікавився біологією, екологією, тваринним та рослинним світом – загалом, надзвичайно любив природу.

Наприкінці 2019 року створив у фейсбуці спільноту Ліс/Forest, присвячену обговоренню та поширенню “наукових, освітніх та естетичних матеріалів”. У цій групі можна помилуватися неймовірними фотографіями українських (і не лише) лісів та інших природних куточків та явищ в усі пори року.

У виписаних Дмитром правилах спільноти заборонялися, серед іншого, дописи російською мовою.

Також він дуже любив читати – навіть на передовій мав при собі чималу бібліотеку. Останній допис Власенка у фейсбуці також присвячений книжкам.

“Цінності! Мої знайомі, з «важких цивільних буднів», виставляють на своїх сторінках в соцмережах придбані автівки, породистих собак, свою присутність за переповненим столом з їдлом в пластиковому посуді. Ну що ж… Похизується відпочинком і один з підрозділів морської піхоти при виконанні”, – підписав Дмитро світлину з двома чималими стосиками книжок.

Після завершення першого контракту він повернувся додому. Але ненадовго – війна покликала знову.

“Дмитро був якраз із тих бійців, які взірцеві у всьому. Найкращі бійці, які й люди хороші, і бійці відмінні, і спеціалісти хороші”, – каже заступник командира 503 обмп Петро Олексюк.

“Дуже добра людина, відважна. Завжди був відданий своїй справі. Дуже любив Україну”, – додає побратим по службі Віталій Алєксєєв.

2 лютого на бойовій позиції поблизу Шумів Донецької області Дмитро Власенко отримав важке поранення снайперською кулею. Військові медики майже годину боролися за його життя, але, на жаль, виявилися безсилими.

Поховали Дмитра в рідній Грушівці.

Залишилися батьки і сестра.

Назарій Поліщук

14 лютого у 24-річного Назарія Поліщука закінчувався військовий контракт. На рідній Черкащині його з нетерпінням чекали батьки, троє молодших братів і старша сестра.

Він пішов на війну добровольцем у 2017-му. Став до лав 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, яка базується на Одещині. Звання – старший солдат.

Народився воїн 18 жовтня 1996 року в селі Вотилівка Лисянського району на Черкащині, в сім’ї християн-баптистів.

“Сім’я дуже побожна, всі ходять до церкви. Назарій теж ходив. А в школі він був спортсменом. Найкраще грав у футбол, волейбол, баскетбол. Можна сказати, рівних йому не було. Дуже товариський, у нього багато друзів, його всі знали”, – розповів місцевий мешканець, який знав Поліщука зі школи.

За словами нинішньої директорки школи Людмили Волковінської, під час навчання Назар “зірок із неба не хапав, але був спортивним, комунікабельним хлопцем”. Тож недарма мріяв стати вчителем фізкультури, закінчив Корсунське педучилище.

Закохався в дівчину із сусіднього села, фактично у 18 років став батьком. Але сім’я не склалася. Мати 6-річної донечки вийшла заміж за іншого чоловіка.

Нове кохання знайшов і Назарій – на Донеччині, де служив. Побратимам розповідав, що з красунею Вікторією з Курахового мріє побратися невдовзі після повернення до мирного життя.

“Ми ніколи тебе не забудемо… Ти назавжди в наших серцях(” – написала Віка на аватарці у фейсбуці.

Життя Назара Поліщука обірвалося 6 лютого, за тиждень до закінчення контракту. Разом із товаришем по службі Олексієм Подвезенним він підірвався на невідомому вибуховому пристрої під час висування на позиції ВОП поблизу Новомихайлівки (під Мар’їнкою Донецької області).

Поховали Назара в рідній Вотилівці.

Залишилися батьки, троє братів та сестра.

Олексій Подвезенний

Олексій Подвезенний народився 5 червня 1997 року в селі Красний Деркул Станично-Луганського району.

У війську з 18 років. Закінчивши школу в сусідній Красній Талівці, хлопець був призваний на строкову службу в ЗСУ. А потім вирішив і надалі захищати рідну Луганщину й уклав контракт на продовження служби.

Солдат, військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.

“Це був дуже добрий, усміхнений хлопець. Доброзичливий, із ним багато хто дружив – він такий відкритий, привітний. Дуже любив риболовлю, часто бігав вудити рибу на річку”, – пригадує вчителька, яка в середніх класах викладала у Подвезенного українську мову.

Директор Красноталівської школи Олена Чепель теж запам’ятала Олексія як дуже доброго хлопця: “От ніякої агресії, характерної для нинішніх підлітків, у нього ніколи не було. Це був звичайний хлопчик, дуже старанний і сумлінний. Любив поганяти м’яча з хлопцями. Він ріс у простій родині. Тато в нього працює кочегаром на заставі, мама – на сільськогосподарському підприємстві, на току”.

6 лютого 23-річний Олексій Подвезенний підірвався на міні поблизу села Новомихайлівка на Донеччині разом із Назарієм Поліщуком. Обоє загинули на місці. Ще один їхній побратим отримав серйозні травми.

Поховали юнака в рідному Красному Деркулі.

Залишилися батьки і сестра.

Олександр Глушко

Олександр народився 11 листопада 1984 року в селі Рунівщина Полтавської області. За цивільним фахом був кухарем. Поки жив у рідному селі, працював у фермерському господарстві. Останнім часом разом із дружиною й двома дітьми мешкав у Полтаві, проте свою малу батьківщину, де досі мешкає мама, не забував – усі разом приїздили в Рунівщину на літні канікули, у відпустку тощо.

“Дуже добра людина була насправді. З дитинства добрі тільки спогади – і допомагав завжди, і на святах завжди веселились”, – розповідає сусід Сергій Медведєв.

“У мене навчалася донечка Лізочка. Вона дуже любили свого батька. Щоразу мені розказувала, що з нетерпінням чекає його. І завжди казала: «Тато приїхав, він привіз подарунки!». Я зустрічалася з татом, коли він приходив забирав її після уроків. Вона стрибала до нього на руки. Просто була щаслива бачити його. Вона його копія зовсім”, – каже вчителька Галина Плахотна.

У військо Олександр прийшов у січні 2019-го, на початку лютого був зарахований до списків 81-ї окремої аеромобільної бригади. А в ООС потрапив у зону відповідальності 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.

Солдат, водій-кулеметник інженерно-саперного взводу 5-ї батальйонної тактичної групи.

“Сашко прийшов до нас на службу в 2019 році. Це була чуйна й порядна людина, сім’янин. Завжди допомагав своїм побратимам і друзям. Сумлінно виконував поставлені завдання, незалежно від того, небезпечні вони були чи буденні”, – розповів заступник командира військової частини А1493 (5 бтгр) Петро Гоц.

У зоні проведення ООС 36-річний воїн пробув близько дев’яти місяців.

“Ми з ним неодноразово виконували бойові завдання. Олександр завжди був позитивною людиною. Він завжди допоможе БМП підлаштувати, щоб воно виїхало в робочому, нормальному стані, так само злагодити особовий склад”, – поділився спогадами однополчанин Руслан Климчук.

Того фатального дня 11 лютого Сашко облаштовував позиції неподалік Зайцевого на Донеччині.

“Він був дуже порядним. Вражав своєю простотою, завжди готовий допомогти. Ніколи не уникав завдань, які б небезпечні вони не були. Першими на війні гинуть ті, хто не ховається за спинами друзів. Олександр загинув, коли обладнував позицію. Її треба було підкріпити, щоб була безпечніша для його товаришів. Такі роботи, звичайно, ризикові”, – розповідає майор Гоц.

Саме під час цієї роботи ворожий снайпер поцілив солдатові у спину. Куля вийшла навиліт з грудей. Побратими встигли евакуювати його до лікарні в Бахмуті, але медики виявилися безсилими.

Поховали Олександра Глушка на цвинтарі біля Рунівщини, поруч із могилою батька.

Залишилися мати, дружина да двоє дітей – 11-річний син і 9-річна донька.

Владислав Лященко

Владиславові було 24. Він народився 16 червня 1996 року в Горлівці на Донеччині (нині під окупацією).

Мешкав у місті Кілія Ізмаїльського району Одеської області, працював на м’ясомолочному підприємстві “Титан”.

За інформацією видання “Думская”, Влад був із сім’ї вимушених переселенців. У військо пішов цілеспрямовано – щоб відвоювати у загарбників своє рідне місто.

Контракт зі Збройними силами підписав у 2020-му. Служив у 28-й одеській бригаді ім. Лицарів Зимового походу.

11 лютого близько 20:45 російські найманці розстріляли позиції ЗСУ під Новомихайлівкою на Донеччині з великокаліберного кулемета. Під прикриттям кулеметного вогню працював і ворожий снайпер. Владислав Лященко загинув на місці.

Поховали бійця в Кілії.

Залишилися батьки та молода дружина.

Олександр Войтенко

46-річний капітан Олександр Войтенко був кадровим військовим. Він народився 30 листопада 1974 року в Полтаві. Закінчив Полтавське вище зенітне ракетне командне училище. Військову службу проходив на офіцерських посадах у складі 23-го окремого прикордонного загону спецпризначення у Кременчуці, згодом – в “Альфі” СБУ та в МВС. Звільнився у запас.

А в березні 2018 року поновився на службі й добровільно пішов на фронт – у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Пізніше перевівся у 5-ту батальйонну тактичну групу 81-ї окремої аеромобільної бригади (командир взводу вогневої підтримки), в якій проходив службу до направлення в район проведення ООС.

На передову Олександр прийшов до 59-ї окремої мотопіхотної бригади як прикомандирований.

“Він завжди усім допомагав. Хлопці зверталися до нього з багатьох питань. Автомобілі тоді мало у кого були, а у нього був. Він ніколи не відмовляв вирішити і службові питання, і особисті”, - згадує знайомий Олександра Юрій Сачук, який служив разом із ним раніше.

“Дуже хороший друг. Кажуть, що друзів багато не буває. Та він був одним із тих людей, які постійно могли прийти на допомогу. Дуже хороша людина, дуже хороша”, - каже товариш капітана Войтенка Сергій Федоренко.

“Він був дуже принциповим і завжди стояв за правду. За чотири роки, коли кожен день поруч, уся людська гниль випливе. А він був справжнім, батьки виховали в ньому гідну людину”, – розповідає колишній однокурсник Олександра по училищу Єгор.

Із дружиною Наталею Сашко був разом з 1998 року. Це була справжня, велика любов.

“Напередодні, 13 лютого, ми говорили з ним по телефону близько 12-ї ночі. Наступного дня у мене був вихідний, і він сказав, що до 10-ї години ранку дзвонити не буде, щоб я виспалась. Був День закоханих, я прокинулася і набрала його номер приблизно о 9:43. Але він був поза зоною. Як і інші його номери. Я подумала, що, можливо, зайшов у штаб, там зв’язку немає. Минула година, друга, а зв’язку з чоловіком не було. Я нервувала, набирала його, але безуспішно. Мені залишалося тільки чекати. Згадала, що він там втратив свої окуляри, вирішила сходити і купити йому нові. Хотіла відразу відправити їх поштою, знову набрала, щоб уточнити адресу відділення. Але він продовжував бути поза зоною”, – розповіла Наталя журналістам.

Олександра не стало 14 лютого о 9:30. Разом із побратимами – земляком із Полтавщини В’ячеславом Олексієнком та харків’янином Дмитром Мироненком – під час переміщення на позиції неподалік селища Новолуганського на Донеччині він отримав несумісні ж життям поранення внаслідок підриву п’яти мін ТМ-62, які були встановлені у шаховому порядку.

“За півтора тижня до загибелі у нього піднялася температура – була проблема зі щелепою, вона опухла. Я дуже його просила весь цей час: Сашо, ляж у госпіталь, у тебе температура, тобі погано. Але він весь час знаходив відмовки: якусь справу потрібно закінчити, не міг кинути молодих солдатів, ніким було його замінити, нікому служити. Він уже зв’язався з лікарями з Київського госпіталю, які раніше його оперували, вони попросили надіслати знімок. Я так просила його зробити цей знімок і поїхати в госпіталь… Але він постійно повторював: “Не можу кинути пацанів. Так треба, Зайко”, – переповідає Наталя.

Поховали капітана Войтенка на Алеї Героїв Свіштовського кладовища в Кременчуці (саме в цьому місті мешкає сім’я Войтенків).

Залишилися дружина та син.

В’ячеслав Олексієнко (“Самурай”)

В’ячеслав Олексієнко

В’ячеслав народився 17 квітня 1987 року в Кременчуці на Полтавщині. До війни працював у службі безпеки магазину “Нова лінія”.

Воював в АТО у складі третьої хвилі мобілізації у 2014-2015 роках. Після демобілізації та недовгого цивільного життя повернувся на війну – уклав контракт на проходження військової служби у 5 бтгр 81-ї аеромобільної бригади, яка постійно перебувала на фронті.

“Я захищаю свій власний дім, свою державу, розумних і талановитих людей”, – написав Славко в коментарях під одним із дописів у фейсбуці, відповідаючи промосковському тролю на запитання, за що він воює.

“Ми були з ним у різних ротах танкового батальйону, це третя хвиля. Він був дуже чесним і відданим своїй справі, тямущий механік, водій, дуже світла людина. Комбат дав йому позивний “Самурай” за тату, які у нього були”, – сказав про нього один із його товаришів по службі Микола.

“Дуже фахова людина, дуже грамотна. Увесь час займався спортом, удосконалювався”, - каже побратим В‘ячеслава Олег Штефан.

Коли Славко повернувся додому після мобілізації, усі рідні вмовляли його більше не йти на війну – бо ж єдиний син у матері, має сім’ю, є про кого дбати…

Власних дітей В’ячеслав народити не встиг, але сини дружини називали його татом.

Проте В’ячеслав на вмовляння не піддався і знову пішов у військо. Півтора року тому він одружився вдруге.

Солдат Олексієнко загинув 14 лютого близько 9:30 разом із земляком з Полтавщини Олександром Войтенком та харків’янином Дмитром Мироненком. Під час переміщення на позиції неподалік селища Новолуганського на Донеччині всі троє бійців отримали несумісні ж життям поранення внаслідок підриву п’яти мін ТМ-62.

Поховали солдата Олексієнка в один день із капітаном Войтенком на Алеї Героїв кладовища в Кременчуці.

Залишилися батьки і дружина.

Дмитро Мироненко

Третій загиблий від вибуху мінної “шахматки” ТМ-62 під Новолуганським – 26-річний боєць 5-ї батальйонної тактичної групи Дмитро Мироненко, прикомандирований до 59 омпбр імені Якова Гандзюка

Він народився 31 березня 1994 року в Харкові. З дитинства захоплювався спортом, комп’ютерними технологіями. Після 9-го класу вступив у Коледж управління та інформаційних технологій Харківського інституту управління, який закінчив у 2015-му.

У 2017 році пішов у ЗСУ за контрактом. До 2020-го служив в 79-й десантно-штурмовій бригаді, мав досвід участі у бойових діях. У грудні 20-го року прийшов служити до 122-го окремого аеромобільного батальйону 81 оаембр – старший стрілець 1-го взводу 1-ї роти.

“У нас він зарекомендував себе позитивно – з хлопцями спілкувався, товаришував. Був нормальною, порядною людиною. Сміливий, досвідчений боєць, якого поважали в колективі. Справжній патріот України, принциповий у своїх поглядах та у відношенні до служби. Відповідно, як військовослужбовець виконував всі завдання, які були поставлені керівництвом батальйону”, – каже заступник командира 122-го батальйону Ігор Сук.

“Життєрадісний і позитивний” – згадують про Дмитра близькі люди.

Він загинув разом із Олександром Войтенком та В’ячеславом Олексієнком вранці 14 лютого поблизу Новолуганського.

Похований на Алеї слави 18-го кладовища у Харкові.

Залишилися батьки.

Сергій Петраускас (“Ящур”)

Сергій Петраускас

Сергій Петраускас народився 18 грудня 1977 року в Ічні Прилуцького району Чернігівської області. Батько воїна – литовець, мама – з російського Ростова-на-Дону.

Після школи Сергій півтора року служив у Національній гвардії України, в різних містах – у Харкові, Чугуєві, Дніпропетровську, Павлограді. Демобілізувавшись, влаштувався автоелектриком в Ічнянському автотранспортному підприємстві, потім чотири роки в столиці був пожежником, столяром на будівництві.

Петраускас був активним учасником і першого Майдану, 2004 року, і Революції Гідності.

“Я працював неподалік, в “Київбетонсервісі”, тож після роботи одразу вирушав на Майдан… А з 1 грудня 2013-го, після жорстокого побиття “Беркутом” студентів, вийшов удруге на Революцію Гідності. Член Всеукраїнського об’єднання “Майдан”, учасник усіх “гарячих” подій на Майдані Незалежності”, – розповідав військовий у інтерв’ю порталу “Українка”.

У березні 2014 року Петраускас був мобілізований до 1-ї окремої танкової бригади у смт Гончарівське (Чернігівщина) – служив у 2-му батальйоні (6-та рота).

На фронт пішов також його молодший брат Олександр, який добровільно зголосилися захищати Батьківщину – “був сапером, пізніше розвідником 1 отбр під Волновахою і поблизу Мар’їнки”.

Солдат Петраускас наголошував, що вони “не могли вчинити інакше, коли Батьківщині загрожувала небезпека”.

“Це – моя земля, я тут народився, усім серцем люблю рідну Україну”, – казав він.

“Воював я на танках №666, 643 та 615. Після двох місяців навчань та місяця базування під Миргородом, нас відправили на фронт (…), я тоді отримав сучасний танк “Булат” № 615″, – згадував військовослужбовець.

У район Луганського аеропорту прибув 1 серпня 2014 року.

“Ще все було цілим, працював персонал, було пів тисячі міліціонерів… Після того, як вилетів тодішній народний депутат (“регіонал” – “Н”) Сергій Єфремов, який фінансував терористів, але мав при цьому недоторканність, – щезли всі працівники аеропорту і “доблесні” співробітники МВС. Потім ворог почав методично обстрілювати аеропорт… І в той час, як наше командування віддало наказ “кільцювати” Луганськ, виявилося, що, насправді, в оточення українських бійців брали російські війська… І тривалий час ми навіть не могли підійти до залишків підбитого терористами українського літака Іл-76 – через постійні ворожі обстріли. Тіла загиблих українських десантників забирали поступово, вирушаючи в рейди, бо відстань від аеропорту до місця трагедії – 15 кілометрів. Я на своєму танку наближався до місця трагедії”, – розповідав Сергій Петраускас.

“Після п’яти днів перебування в аеропорту, я виконував бойові задачі, виходячи в розвідку під Фабричним, під Новосвітлівкою, Катеринівкою, Красним… Під час розвідки ми брали в полон переважно російських строковиків або офіцерів. Найгарячіші події почалися 24 серпня 2014 року, коли путінська Росія надіслала в Україну перший так званий “гуманітарний конвой”, – говорив він.

Довгий час він проходив військову службу за контрактом в Ічнянському районному військовому комісаріаті. В жовтні 2020 року за власним бажанням перевівся до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Сергій загинув 22 лютого від ворожого обстрілу зі станкового та РПГ в районі проведення ООС неподалік від шахти “Бутівка”, що під Авдіївкою.

Поховали бійця у місті Ічня.

Залишилися мати, дружина, дві доньки та син.

Дмитро Сардак

Військовослужбовець 59-ї окремої мотопіхотної бригади Дмитро Сардак народився 11 червня 1986 року в Одесі.

Рідні та друзі розповідають, що він любив природу і життя. Був дуже добрим і завжди готовим прийти на допомогу. А ще – чесним і відважним.

“Ми познайомилися з Дмитром на фронті. Він мав дуже великий життєвий досвід, був справжнім товаришем – допомагав усім, хто до нього звертався”, – каже товариш сержанта Сардака Олександр.

Служив тривалий час, стрибав із парашутом.

34-річний одесит загинув 23 лютого. Того дня окупанти вчинили по всьому фронту 20 обстрілів. Уранці обстріляли позиції ЗСУ під Зайцевим зі станкових кулеметів та мінометів 82-го калібру. Дмитро зазнав осколкового поранення. Його встигли доправити до лікарні у Світлодарськ і в Часів Яр, але всі зусилля медиків виявилися марними…

Поховали бійця на Західному цвинтарі Одеси.

Залишилися дружина (також військовослужбовиця), брат та сестра.

Сергій Моісеєнко

28 лютого неподалік селища Пищевик на Донеччині російсько-окупаційні війська відкривали прицільний вогонь зі 120-мм мінометів, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів, стрілецької та снайперської зброї. Внаслідок обстрілів противника загинув один український воїн – морський піхотинець Сергій Моісеєнко.

“З сумом повідомляємо, що (…) в результаті ведення противником обстрілу позицій зі стрілецької та снайперської зброї загинув наш побратим молодший сержант Моісєєнко Сергій Олександрович”, – повідомили а пресслужбі 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Білинського.

“Сміливим морським піхотинцем, добрим побратимом і патріотом своєї країни він навіки залишиться у нашій пам’яті”, – зазначили в бригаді.

Сергій Моісеєнко служив у 1-му взводі 1-ї роти морської піхоти 1 ОБМП 36-ї бригади морської піхоти. Посада – командир відділення–командир машини.

Народився 17 грудня 1988 року та жив у Херсоні.

Сергій був активним у соцмережах та багато займався спортом – боксом, бойовими мистецтвами, а також бігом. Зокрема, Моісеєнко був учасником бігової спільноти PlemiA (у вересні 2020 року він показував в інстаграмі медаль за 200 км, які він пробіг за місяць). Любив музику, подорожував.

Також на фронті в лютому 2021-го загинули ще щонайменше четверо військовослужбовців (унаслідок пожежі в бліндажі, від підриву). Однак ці втрати не підтверджені як бойові.

Березень (9)

Володимир Онопрієнко

“Добрий, порядний, щирий, працьовитий, справжній патріот” – про 43-річного Володимира у тих, хто його знав, залишилися лише найкращі спогади.

Він народився 25 травня 1977 року в Драбові на Черкащині. Закінчив місцеву школу. Відзначався працьовитістю, цікавився технікою, автомобілями. У 2017 році пішов на фронт – захищати українську землю від окупантів.

Спершу служив за контрактом у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних запорожців. Коли бригада отримувала від козаків чорний прапор “Україна або смерть”, на урочистий захід приїхала низка народних депутатів (Ірина Геращенко, Ірина Луценко та інші), і поширені ними фото з Володимиром тоді широко розійшлися в мережі.

У квітні 2020 року старший солдат Онопрієнко підписав новий контракт, на цей раз пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар” 53-ї бригади. Служив на посаді командира бойової машини.

Пізно ввечері 10 березня під час обстрілу окупантами позицій ЗСУ поблизу Старогнатівки Володимир дістав тяжке кульове поранення. Військові медики встигли надати йому першу допомогу, але, на жаль, врятувати життя воїна їм не вдалося.

Через три тижні у Володимира Онопрієнка закінчувався термін контракту.

Поховали бійця в рідному селищі Драбів.

Залишилися мати, дружина, дочка і маленький онук.

Олександр Пекур

Олександр народився 17 листопада 1990 року на Київщині – в селі Гурівщина, нині Бучанського району.

Закінчив школу, поїхав вчитися до Києва, здобув професійну освіту за фахом електромонтажника.

Відслужив строкову службу. А у 2015 році пішов воювати за мобілізацією й одразу потрапив на “гарячу” передову, під Зайцеве. Та так і залишився у війську.

Старший солдат, служив на посаді номера обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 54-го окремого розвідувального батальйону.

“Він працьовитий був, користувався авторитетом у колективі”, – розповідає побратим Олександра, Михайло.

А Анатолій, з яким разом воювали ще під Зайцевим у 2015-му, був поруч із Сашком і на позиціях 54 орб під Мар’їнкою в той фатальний день, 12 березня.

“Ми разом на посту були, поки його зміна була. Олександра якраз мали міняти… і таке сталося. Ідуть обстріли, снайпери. Він вийшов подивитися, звідки ведеться обстріл – і снайпер його виманив”, – згадує Анатолій.

Сашко Пекур дуже мріяв про те, як після повернення з війни створить власну сім’ю.

Поховали Олександра в Гурівщині.

Залишилися мати, бабуся і брат.

Віктор Пасєка

“Дядя Вітя” – так з любов’ю називали 55-річного Віктора Пасєку побратими по службі, для яких він був як батько. Не лише за віком (хоча багато товаришів по службі справді годилися йому в сини й дочки) – він був турботливий, готовий і поділитися досвідом, і допомогти не лише мудрою порадою, а й справою.

Віктор Степанович народився 8 червня 1965 року в селі Мончинці Красилівського району Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому, де багато років пропрацював водієм тролейбуса в комунальному підприємстві “Хмельницькелектротранс”.

“Він був чудовим водієм. Прекрасно знав машину. Та й узагалі безвідмовний чоловік. Треба вийти на роботу у вихідні – він ніколи не скаже «ні». Завжди скаже: «Та куди ж я подінуся»… Добрий, завжди з посмішкою, сумним я його навіть і не пам’ятаю. Ніколи ні з ким не конфліктував. Знаєте, ми всі зараз переживаємо, немов у нас відрізали якийсь шматочок”, – зізналася в коментарі сайту “Обозреватель” заступниця начальника депо Людмила Дрозда.

Вона розповіла, що коли зо два роки тому Віктор пішов на фронт, то просто поставив усіх перед фактом: “Ситуація зараз така, що я повинен бути там”.

На підприємстві його повернення дуже чекали – буквально рахували дні, коли в чоловіка закінчиться контракт.

Молодший сержант Пасєка служив у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні, що входить до складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, на посаді командира бойової машини-командира відділення 2-ї гірсько-штурмової роти.

“Він був душею колективу, переймався всіма проблемами – як військовими, так і побутовими. Тісно співпрацював з волонтерами, завше намагався бути на передовій і своїм прикладом особисто доводити молодому поповненню і молодим військовослужбовцям, як потрібно боронити рідний край”, – згадує командир військової частини підполковник Володимир Бабанін.

“Віктор Степанович служив у нашому взводі з кінця минулого року. До того він був у мінометній батареї, — розповідає головний сержант 3-го гірсько-штурмового взводу Денис. — Багатьом з нас за віком і багатим життєвим досвідом він був як батько, тому й кликали ми його — дядя Вітя. Це прекрасна, добра й чуйна людина. Дуже сильно любив своїх онуків, дочку свою любив, постійно про них розповідав. Як з ними бавився, як вони бігли, летіли, падали в обійми, зустрічаючи дідуся… У серпні 2021-го планував звільнятися, хотів бути біля внуків Артема і Владислава, бачити, як вони ростуть і мужніють”.

“Він завжди першим проявляв розумну ініціативу в усьому. Я кажу йому: «Дядь Вітя, вам вже 55, є молоді хлопці, їм простіше буде справитись». А він мені: «Ти на мій вік не дивись. Ми всі тут разом — команда. Я на світі прожив трохи більше вашого, тому як, де і що зробити знаю і вмію добре». Він бігав, стрибав, був дуже витривалим, у свої 55 міг дати фору 20-річним. В останній свій день він приготував на наш взвод смачний український борщ, та сам його так і не скуштував”, – пригадав Денис.

Дядя Вітя так і не повернувся додому до своїх найдорожчих. Близько 12-ї години 18 березня ворог обстріляв позиції 10 огшбр біля населеного пункту Південне з великокаліберних кулеметів, гранатометів, мінометів, автоматичної зброї… Кульове поранення в голову, отримане в тому бою, для командира відділення Пасєки виявилося смертельним.

Поховали Віктора Степановича на Алеї Слави міського кладовища в Хмельницькому.

Залишилися дочка та двоє онуків.

Андрій Грабар (“Танчик” / “Мамай”)

Андрій Грабар

Андрієві було 25. Він народився 14 вересня 1995 року, мешкав у Миколаєві. Високий, міцний і розумний, він водночас був дуже скромним і не любив вихвалятися власними успіхами. Кажуть, така риса властива багатьом успішним “айтішникам”.

Найбільше про молодого морпіха вдалося дізнатися військовій інформагенції АрміяInform, кореспондент якої Анастасія Олехнович наприкінці 2020 року брала у молодшого сержанта інтерв’ю.

Андрій служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Білинського.

“Танчик” ніколи не ліз у відеокамеру й не вихвалявся своїм бойовим шляхом, тож про себе під час розмови майже не розповідав. Більше про побратимів, про те, як важливо зберегти їхні життя, щоб усі повернулися додому живими, та про присягу морського піхотинця, що не завжди сумісна з умовами перемир’я…” — згадує журналістка.

“Миколаївський айтівець — кремезний 25-річний чоловік — був старшим на опорнику. З першої ж хвилини перебування на позиції було зрозуміло: хлопці йому довіряють і поважають. Він вільно розмовляв англійською, багато читав, постійно укріпляв позиції та надихав побратимів. Роки війни не вплинули на його лексику чи манери, лиш зробили справжнім професіоналом військової справи”, — пише АрміяInform.

Побратими, які знали Андрія ще матросом-контрактником десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти, згадують, що хлопець планував вивчитися на офіцера, збирався вступати до військового вишу в Одесі.

“Моя історія зовсім не особлива, вона схожа на історії інших морпіхів. Почалась війна — пішов захищати країну. Як у таких умовах продовжувати займатися програмуванням у Миколаєві?” — казав Андрій у грудні 2020-го.

Зізнавався, що під час активної фази війни морпіхам було “морально простіше”: коли бачили, що противник переходить в атаку — давали адекватну відповідь, відбивали напади, прикривали ділянки, захищали свої життя та життя українців…

А після початку так званого “всеохопного перемир’я” довелося служити за дещо іншим сценарієм — і цей сценарій українським військовим був не до вподоби. І цього “Танчик” не зміг приховати, навіть попри всю свою стриманість.

“У нас добре обладнані інженерні укриття… Та якщо десятки, а то й сотні разів гатити по позиції, то в якийсь момент і укриття не допоможе. Яке перемир’я? Яка зупинка війни? Якщо взяти тиждень, то із семи днів, можливо, буде один день повної тиші… А так — постійні провокації, снайпери. От кажуть — морська піхота, бойовий дух… Так, це все є! Усі без винятку побратими — сміливі, патріотичні, професійні воїни… Та у нас немає можливості повною мірою використовувати свій потенціал. А ми ж не прикордонники, ми морпіхи, бойові одиниці, ми влучно стріляємо!” — обурювався боєць.

Він розповідав про те, як окупанти ведуть повітряну розвідку і з квадрокоптерів, і з “Орланів”, як українські воїни ледь не щодня бачать ворожі бронемашини, як снаряди прилітають не лише по позиціях ЗСУ, а й по будинках мирних мешканців.

“Ми, як можемо, допомагаємо місцевому населенню. Аби не втрачати навичок, регулярно проводимо заняття з бойової підготовки… Та дух морського піхотинця — дух відважного воїна та відданого захисника, і така гра в одні ворота довго тривати не може”, — казав молодший сержант Грабар.

19 березня 2021 року російські найманці обстріляли позиції українського війська поблизу Водяного із заборонених усіма домовленостями мінометів 120-го калібру та гранатометів різних систем. Пробивши і насип, і перекриття спостережника, де чатував Андрій Грабар, ворожа міна не залишила бійцеві жодного шансу вижити.

Зовсім незадовго до того він повернувся з відпустки.

Залишилась дружина.

Місце поховання – Алея Слави Центрального кладовища в Миколаєві.

Кирило Биковський

Кирило народився 17 травня 1992 року в Кропивницькому. Ще з дитинства мріяв стати військовослужбовцем. І здійснив свою мрію: закінчивши вище професійне училище №4, у 2011 році підписав контракт на службу в Збройних силах України.

Згодом повернувся до цивільного життя. Допомагав тестю-фермерові на фермі. “Він був у мене на роботі – ми вирощували свиней. Він дуже був працьовитий, добрий, чесний. Ніколи поганого слова нікому не сказав. Ми його всі дуже любили. Так склалося, що він пішов. Я його дуже просив: не йди, синку, ти ж молодий хлопець. Ти ж бачиш, що твориться – державі не потрібна ця війна”, – каже тесть воїна Віктор Писаренко.

Але Кирило не вважав, що ця війна “не потрібна”.

На фронті солдат Биковський був із 2018 року. Навідник підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

“Ми були тоді на Приазов’ї, Маріупольський напрямок. Він прийшов – і одразу попросився на передову. Ми визначили, що він буде служити в третій роті. Кирила добре знала практично вся частина, тому що колоритна особистість була. Ніколи не давав задню, любив посміятись, пожартувати, допомогти. Ніколи не казав, що цього робити не буде, ніколи від командирів я не чув, щоб хтось на нього жалівся”, – розповідає заступник командира військової частини А3892 Іван Мазур.

Кирило загинув 20 березня поблизу Шумів на Донеччині. Під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ в нього великокаліберною кулею влучив ворожий снайпер. Товариші та військовий медик встигли надати першу медичну допомогу й навіть евакуювати пораненого з поля бою.

“Він ще був при тямі, живий. А коли його доставили, нам подзвонили і сказали, що Кирила вже немає… Ми всі були в шоці, не могли усвідомити, що сталося”, – каже побратим загиблого загиблого Олег Ковтунюк, який був серед тих, хто виносив Кирила з-під вогню.

“Позитивною людиною був. Такий непосидючий… І фахівець своєї справи – досконало знав побудову кулемета, технічні характеристики. Ділився досвідом зі своїми побратимами”, – додає Олег.

Як розповів тесть загиблого, в Кирила залишився 8-річний син. “Його звати Назар. Він дуже схожий на свого батька, як крапля води”.

Поховали Кирила Биковського на Aлеї Слaви Рівнянського клaдовищa в Кропивницькому.

Залишилися мати, двоє сестер, син.

Сергій Коваль

Російські окупанти, всупереч умовам “додаткових заходів щодо режиму припинення вогню”, підступно вчинили дистанційне мінування позицій 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ в районі села Шуми – закинули протипіхотні міни ПОМ-2 з гранатометів.

Як розкаже потім у звіті з трибуни Верховної Ради головнокомандувач ЗСУ генерал-лейтенант Руслан Хомчак, вдень 26 березня група розмінування на чолі з підполковником Ковалем у складі: старшина Бруска, старший солдат Гещук, начальник інженерної служби бригади старший солдат Барнич – вийшла на огляд замінованої місцевості.

“Під час виконання завдань внаслідок снайперського вогню отримав смертельне кульове поранення старший сержант Барнич. Командир групи підполковник Коваль, надаючи йому допомогу та здійснюючи евакуацію, внаслідок снайперського вогню отримав несумісне з життям поранення”, – розповів головнокомандувач.

Старшина Бруска отримав важкі кульові поранення, старший солдат Гещук – поранення середньої важкості.

На допомогу підійшли старші солдати Абрамович і Гайченко. Але і вони загинули під вогнем боку російських снайперів.

НА НЕВЕЛИКОМУ КЛАПТИКУ ЗЕМЛІ – ЧЕТВЕРО “ДВОХСОТИХ” І ТРОЄ “ТРЬОХСОТИХ”.

Та неможливо витягнути поранених, неможливо забрати тіла загиблих.

“Особливим цинізмом дій підрозділів окупаційних сил Російської Федерації є те, що снайперський вогонь вівся у спини військовослужбовців Об’єднаних сил з об’єкта критичної інфраструктури – водонасосної станції, через яку здійснюється постачання води як на тимчасово окуповану, так і на підконтрольну урядові України територію”, – заявив генерал Хомчак.

За його словами, противник прагнув викликати вогонь ЗСУ по водонапірній башті, щоб потім звинуватити українську сторону в гуманітарній катастрофі в містах по обидва боки лінії розмежування – Торецьк, Південне, Горлівка.

“Вони знали, що ми не будемо вести вогонь по водокачці…” – розповів пізніше в коментарі ТСН у Шумах військовий В’ячеслав Скоряк.

Інший воїн зі складу підрозділу, “Рева”, пояснив, що “десятка” кілька разів запитувала у ворога режим “тиші”. “Двічі вони відмовляли. Декілька разів – підтверджували, але не виконували”.

Після цього “едельвейси” прийняли рішення відкрити вогонь у відповідь. Бій тривав півтори години. Після того, як противника подвили мінометами, нарешті можна було надати допомогу пораненим та евакуювати загиблих.

Перший полеглий того дня – 43-річний командир загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв 143-го Центру розмінування підполковник Сергій Коваль – присвятив армії все своє свідоме життя.

Він народився 30 серпня 1977 року в селі Рихта Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Мешкав у Кам’янці-Подільському. Закінчив місцевий військово-інженерний інститут, спеціалізувався на розмінуваннях. Пройшов шлях від командира взводу розмінування до командира загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв. Брав участь у миротворчих операціях.

“Ми разом служили в Центрі розмінування, дружили близько десяти років, — розповідає його безпосередній командир, начальник центру розмінування підполковник Олег Хоптій. — Він на ротаційній основі міняв мене в Афганістані. Знаю його як висококласного спеціаліста, хорошого керівника, досвідченого сапера. Це один із найкращих командирів бойових загонів, які виконують бойові завдання на сході України з розмінування місцевості від вибухонебезпечних предметів та саморобних вибухових пристроїв. За час проходження служби підполковник Коваль створив один із найкращих бойових колективів центру розмінування”.

“Він був взірцевим офіцером, справжнім професіоналом. Зразком для підлеглих та майстром саперної справи. Ми завжди пам’ятатимемо його усміхненим, щирим, добрим, надійним і справедливим”, — зітхає кум загиблого Олександр Колос, який був його близьким другом упродовж 27 років, ще з часів навчання.

В АТО/ООС Сергій Коваль брав участь із перших днів російсько-української війни.

Поховали офіцера на Алеї Слави Кам’янець-Подільського цвинтаря.

Залишилися дружина, 4-річна дочка та 17-річний син.

Сергій Барнич

Сапер “едельвейсів” Сергій Барнич був у першій групі, яка вийшла на огляд замінованої ПОМками території в районі Шумів і була розстріляна російськими снайперами 26 березня. Його намагався евагуювати підполковник Сергій Коваль, але теж загинув.

Сергій Барнич народився 11 січня 1974 року в місті Калуш Івано-Франківської області. Закінчив Калуський хіміко-технологічний технікум, здобувши фах електрика. З 1993 року працював на тодішньому виробництві “Хлорвініл” (з перервою на строкову службу в армії).

“Дуже доброзичливий, розумний, працьовитий і справедливий. Надзвичайно любив своїх батьків”, — кажуть про чоловіка сусіди.

У 2010-му Сергій був призначений майстром електротехнічного цеху “Карпатнафтохім”. На цій посаді він працював до 2015 року, коли був призваний до війська за мобілізацією.

Через рік, демобілізувавшись, Барнич повернувся до роботи. Але буквально через кілька місяців зрозумів, що поклик війни надто сильний. І невдовзі повернувся до військової служби, уклавши контракт зі Збройними силами.

Старший солдат, сапер 109-го гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.

У грудні 2020 року був нагороджений медаллю “За гідність та патріотизм”.

“Пам’ятаю, виходив до мене усміхнений і сором’язливий чоловік. Не думав, що наша наступна зустріч буде саме такою… Він був хорошим побратимом, вмілим бійцем, хорошим керівником. Але, на жаль, Бог забирає найкращих”, — згадував під час прощання з воїном-“едельвейсом” мер Калуша Андрій Найда, який тоді вручав Барничу медаль і грамоту міського голови.

Поховали бійця у Калуші.

Залишилися батьки.

Максим Абрамович

Старший сержант, військовослужбовець підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр Максим Абрамович 17 березня він відзначив день народження – хлопцеві виповнилося 27.

Він народився 1994 року в місті Дубровиця Рівненської області. Друзі дитинства розповідають, що Максим завжди був готовий прийти на допомогу й захистити, адже займався бойовим гопаком і фехтуванням на шаблях. Усі, хто його знав, пригадують хлопця як дуже веселу й позитивну людину.

Після школи Абрамович вступив у Харківський національний університет внутрішніх справ, але у 2017 році перервав навчання – уклав контракт зі Збройними силами і вирушив на фронт. Брав участь у бойових діях.

По завершенні трирічного контракту у 2020 році Максим повернувся додому, де єдиного сина дуже чекала мама. Але вже в грудні того ж знову став на захист Батьківщини, підписавши новий контракт з “едельвейсами”.

Нагороджений медаллю “За звитягу та вірність”.

26 березня під Шумами Максим ішов у другій групі “едельвейсів”, яка мала надати підтримку першій четвірці саперів (Коваль, Барнич – загинули, Бруска, Гещук – поранені). Але і Абрамович, і його напарник Гайченко були холоднокровно розстріляні ворожими снайперами.

Поховали Максима Абрамовича в рідній Дубровиці.

Залишилася мати.

Сергій Гайченко

Сергій Гайченко народився 9 вересня 1993 року в селі Михайлівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

“Золота дитина, добрий такий. Добрішого хлопчика в селі не було. Завжди допоможе”, – діляться спогадами односельці.

Закінчивши у 2012 році Дніпропетровський технікум залізничного транспорту, Сергій працював електромонтером у локомотивному депо (НД вузол ТЧ-1 Укрзалізниці, що в Михайлівці).

На військову службу за контрактом хлопець пішов у 2015-му. Служив на посаді гранатометника у військовій частині А0222 – це окремий президентський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького.

24 серпня 2016 року солдат Гайченко отримав Подяку міністра оборони за активну участь у підготовці та проведенні параду військ з нагоди 25-ї річниці Незалежності в Києві.

А з 20 вересня 2019 року був знову призваний за контрактом до ЗСУ Синельниківським військкоматом. На цей раз – у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду.

Пройшов у зоні АТО/ООС три ротації. Служив на посаді командира бойової машини – командира гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти. Звання – старший солдат.

26 березня в районі Шумів Сергій Гайченко разом зі старшим сержантом Максимом Абрамовичем ішов на допомогу саперам… І також загинув від кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

“Його (Гайченка) добре знала вся частина, бо він був дуже доброзичливою людиною, – каже товариш Сергія по службі Іван Мазар. – У той злощасний день загинув його друг-побратим, вони разом намагалися витягнути поранених із поля бою, але противник дві години не давав витягнути нікого…”

Поховали старшого солдата Гайченка в рідній Михайлівці.

Залишилися батьки і молодший брат.

Квітень (14)

Сергій Сулима (“Хой”)

Сергій Сулима

Головний сержант гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади Сергій Сулима народився 9 жовтня 1980 року в Луцьку. Там закінчив школу, здобув освіту у Вищому професійному училищі.

Відслужив строкову службу в армії, згодом влаштувався на роботу водієм у Волинському центрі екстреної меддопомоги.

У 2015 році був мобілізований до лав Збройних сил. Відслуживши рік, повернувся додому.

Останнім часом Сергій мешкав в Івано-Франківській області. Звідти в жовтні 2020-го знову пішов до ЗСУ – на цей раз за контрактом.

“Мужній воїн, десантник, що воював у гарячих точках світу в складі Французького легіону. Але після початку російсько-української війни спрямував всі свої навички та вміння на боротьбу з супротивником. Маючи надзвичайну високу підготовку, його місце було в силах спеціальних операцій (ССО України), але Сергій волів тягнути звичайні бригади до досконалості. При тому всьому залишався простим. Його не часто можна побачити на світлинах. Маючи багато відеоматеріалу з ним, ми не хотіли показувати це все для його ж безпеки та безпеки його родини”, – так розповідає про свого колишнього командира Олександр Єрмак.

За його словами, Сергій Сулима мав позивний “Хой”.

Уже після смерті Хоя Єрмак виклав такі різні відео –

Сулима купає кошеня на полігоні в Широкому Лані (“надзвичайно любив братів наших менших, а вони любили його”),
Сулима змайстрував штангу із газоблоків та ліг робити жим лежачи,
Сулима гатить із гармати по противнику на Донбасі, який уперто порушує “режим тиші”.

Олександр також згадує: “Одного разу в нашого чудового командира Сергія Сулими народився геніальний план, довершений, як швейцарський годинник. Сергій сказав (а він ніколи не наказував): “Пацани, треба зробити ВОП, тишком-нишком, перед носом у ворога. Так-так, взводу снайперів. Техніку залучати не будемо, бо одразу розстріляють з ПТУРів, робимо все руцями, кирками та лопатами”. Не скажу точно скільки тижнів у нас на це пішло, але поставлена задача була виконана. Ворог так і не встиг зрозуміти, що відбувається перед його носом, аж поки роботи не були завершені, завезене озброєння, і бійці – вже не ми – заступили на бойове чергування. Наскільки якісно ми його зробили? Обстріл 120-мм мінометом витримав без жодного пораненого, а це показник.

Попутно виконували й інші бойові задачі, перебуваючи там. Якось п’ятеро організмів із колорадськими стрічками вирішили недалеко від нас прогулятися… Певно, так і досі лежать їх чоботи на тому місці де ростуть красиві польові квіти…

ВЖЕ Й ХОЯ НЕМА, А ЙОГО ВОП, ЯКИЙ ТАК НАЗВАНИЙ НА ЧЕСТЬ НЬОГО, ВИКОНУЄ СВОЮ ЗАДАЧУ”.

Бійці довіряли Сулимі повністю і беззастережно: головний сержант користувався надзвичайно високим авторитетом і повагою.

“Він був фізично витривалим, високоосвіченим, вів здоровий спосіб життя та був прикладом для побратимів. Такі сержанти щодня пришвидшують позитивні зміни в нашому війську. Сергій був не тільки хорошим молодшим командиром, а й люблячим сином та гарним братом”, — розповів побратим загиблого Степан.

“Він справжній хоробрий воїн, він гарний друг, він любив життя…” – згадує заступник командира 10-ї гірсько-штурмової бригади підполковник Даніяр Петрюк.

За його словами, Сергій відходив під час обстрілу, коли підірвався на вибуховому пристрої.

Згідно з повідомлення ОТУ “Північ”, 3 квітня військовослужбовець Об’єднаних сил отримав бойове травмування несумісне з життям в результаті підриву на невідомому мінно-вибуховому пристрої поблизу селища Шуми на Донеччині.

“Ще тиждень тому в районі Шумів Сергій героїчно витягував з-під обстрілів своїх побратимів, які потрапили під кулі російських снайперів. Вже тоді він не жалів свого життя, не зважав ні на які ризики. Сьогодні ми ховаємо Сергія…” – зауважив під час прощання з бійцем заступник командувача військ оперативного командування “Захід” Сухопутних військ ЗСУ генерал-майор Олег Мікац.

Поховали Сергія Сулиму на цвинтарі в селі Гаразджа.

Залишилися мати і сестра.

Ігор Байтала

Ігор народився 19 травня 1995 року в Жидачеві Львівської області. Після 9-го класу вступив у Жидачівський професійний ліцей, який закінчив, здобувши фах тракториста-машиніста.

У 2014-2018 роках навчався на біолого-технологічному факультеті Львівського національного університету, отримав диплом за спеціальністю “технолог м’ясного виробництва”.

Строкову службу, на яку його призвали у 2019-му, Сергій проходив на посаді водія. Після демобілізації 2020 року він повернувся додому. Але відсвяткувавши з рідними Новий 2021-й рік, 5 січня пішов у військо вже за контрактом.

Служив у розвідувальному відділенні безпілотних авіаційних комплексів у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.

“Рядовий Ігор Байтала був мотивований, надійний, любив техніку. Він хотів служити у воюючій бригаді, хотів безпосередньо ділом займатися, цілеспрямовано бути у бойовій частині”, – розповів заступник командира 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону, де служив загиблий, майор Роман Волощук.

“26 років, молодий хлопець, перспективний. Йому б ще жити та радіти життю… Завжди життєрадісний був, робота у нього горіла”, – згадав майор.

“Мав позитивні характеристики, спортсмен, прихильник здорового способу життя”, – додає пресслужба 10 огшбр.

3 квітня в районі проведення операції Об’єднаних сил на Донеччині Ігор Байтала зник із позиції біля Нью-Йорка (тоді – смт Новгородське) за нез’ясованих обставин. Зброї він при собі не мав. Зникнення бійця у бригаді помітили ввечері й негайно розпочали пошуки, але результату вони не дали.

Як запевняють у “десятці”, слідів бойових зіткнень у районі зникнення бійця зафіксовано не було. Однак серед версій – викрадення ворожою ДРГ.

Через три дні, 6 квітня, на КПВВ “Мар’їнка” представники російсько-окупаційних військ передали українським військовим тіло Ігоря.

Як повідомили “Новинарні” у 10-й бригаді бригаді, причиною смерті бійця стали три кульові поранення.

Поховали Ігоря Байталу в рідному Жидачеві.

Залишилися батьки, брат та двоє сестер.

Владислав Мороз

Владові було 23. Він народився 14 липня 1997 року в селі Халаїдове Уманського району (нині – Монастирищенського) на Черкащині. Там пішов у перший клас, а далі вчився на Київщині, в селі Данилівка, куди переїхав разом із батьками.

Після школи вступив у транспортний університет, вивчився на архітектора-дизайнера. А після закінчення вишу пішов у військкомат і восени 2020 року підписав контракт на службу в ЗСУ.

Солдат, навідник 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців.

Попри те, що більша частина його життя пройшла на Київщині, Влад надзвичайно любив свою малу батьківщину – Халаїдове.

“Батьки розповідали, що йому дуже подобалося наше село – тут, як то кажуть, зарито його пуповину”, – каже староста Халаїдового Іван Омельченко.

Місцеві жителі також запам’ятали маленького Владислава – дуже доброго й приязного хлопчину…

Він загинув 5 квітня близько 19:55 – від наскрізного кульового поранення під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї поблизу села Спартак на Донеччині.

Поховали воїна в “батьківському” селі Халаїдове, яке він так любив.

Залишилися батьки і сестра.

Віктор Гелебрант

49-річний молодший сержант Віктор Гелебрант був родом із Закарпаття. Він народився 23 січня 1972 року в селі Неліпино Свалявського району, де й досі мешкає його найстарша, вже заміжня дочка Марія.

“Батько в молодості служив в армії в морській піхоті, а мама весь цей час на нього чекала. Коли повернувся, то хотів ще укласти контракт і вирушити на службу на три роки, але рідні його відрадили. І в 1993 році вони з мамою одружилися”, – розповідає Марія.

Коли дружина була вагітна, чоловік поїхав до Харкова на заробітки, щоб підготуватися до народження первістка… І зустрів там іншу жінку. Тож із першою дружиною зрештою розлучився, переїхав до Харкова й там одружився вдруге. У цьому шлюбі також народилася донька.

Однак і цей шлюб не склався. Останнім часом Віктор мешкав у селищі Краснокутськ на Харківщині. Там він зустрів свою останню любов – бібліотекарку Світлану, яка народила чоловікові сина Родіона.

У 2015-2016 роках Віктор відслужив у ЗСУ за мобілізацією. Але повернувшись додому, зрозумів, що не може спокійно дивитися, як на сході гинуть українські воїни. Тож у 2016 році підписав контракт і повернувся у військо.

Спершу служив у 24 омбр, а після продовження контракту у 2018-му – в 92-й окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Командир механізованого відділення механізованої роти.

“На фронт тато пішов сам, він завжди був патріотом. Але коли приїжджав на Закарпаття, якось не дуже любив про це розповідати”, – каже Марія.

До війни Віктор працював у Краснокутську слюсарем в управлінні житлово-комунального господарства.

“Дуже хороший хлопець, простий, поважний, спокійний. Як багато хлопців із Західної України, він був патріотом. Тому кілька років тому він звільнився, сказав, що піде воювати, захищати Україну. Він кілька років був там, на фронті. Коли приїжджав додому, то завжди приходив поговорити. Але про війну він багато не розповідав. Ми розуміли, що він завжди був на передовій, тому не базікав”, – розповів виданню “Обозреватель” колишній начальник Гелебранта Павло Гуцель.

“Віктор був добрим другом, який може поділитися останнім. Завжди усміхнений, любив жартувати. А ще – військовий профі. Він прагнув бути гідним прикладом для свого десятирічного сина Родіона”, — каже заступник командира механізованої роти з морально-психологічного забезпечення старший лейтенант Геннадій Ковшик.

5 квітня Віктор перебував на бойовому чергуванні. Бронежилет і шолом не змогли врятувати його від прицільного пострілу: ворожий снайпер поцілив у голову.

Поховали воїна у Краснокутську.

Залишилися дружина, доросла дочка від першого шлюбу та неповнолітні донька і син.

Максим Стеблянко

23-річний Максим воював на сході разом із татом – теж військовослужбовцем-контрактником ЗСУ.

Хлопець народився в Лебедині на Сумщині 24 січня 1998 року, у батьків він був первістком. Потім у сім’ї одне за одним народилося ще четверо дітей. Один із братів Макса також зараз служить в армії…

Відслужив строкову і Максим – після того, як у 2016 році закінчив училище лісового господарства, де отримав спеціальності лісника, тракториста, машиніста й водія. А після “строчки” вирішив залишитися у війську і підписав контракт.

“Він пішов служити, прийшов через пів року. Говорить: «Я хочу підписати контракт». Я запитав: «Ти добре подумав?» Каже: «Саньок, я хочу піти», – згадує однокласник Максима Олександр Немеш. –Тепер тільки в моєму серці його голос, його посмішка. Разом з ним на риболовлю їздили, на одній роботі працювали… куди тільки разом не їздили”.

Із 2020 року Максим Стеблянко служив у складі 1-ї окремої танкової бригади. Солдат, водій механізованого взводу механізованого батальйону. Підвозив бойовим товаришам боєприпаси, продукти, різні необхідні речі.

“Оскільки я тільки вісім місяців на контракті, і це мій перший виїзд в зону ООС, – я могла завжди до нього підійти, він мене підтримає, заспокоїть. Або навіть насварить, але я розуміла, що все це жарт. Я була на кухні з 4-ї ранку, він зайшов до мене на кухню, я його ще погодувала. Він сів, я стала біля нього, він мене обійняв (він мене Рижа називав), каже: «Добре, Рижа, я поїхав». Я його обняла, поцілувала в скроню, і він поїхав. Потім я розмовляла з мамою телефоном і почула якийсь вибух”, – пригадує військовослужбовиця Марина Чирва, яка служила разом із Максимом.

“Він такий був енергійний хлопець – чудовий друг, чудовий бойовий товариш. Не раз ми з ним на всілякі завдання долучалися. Нас командир старався разом ставити, все дружно було, все чудово… – розповідає ще один побратим, Сергій Куриленко. – Знаю, що він за продуктами тоді їхав…”

Солдат Стеблянко загинув 6 квітня близько 09:30 – військовий автомобіль, яким він кермував, підірвався на невідомому вибуховому пристрої поблизу села Степне на Донеччині.

За даними “Новинарні“, підрив стався, коли тентоване авто заїхало на мало вивчену ґрунтову дорогу. У машині перебували ще шестеро осіб, але вони під час розвороту вантажівки вийшли назовні і не постраждали.

Поховали Максима в Лебедині.

Залишилися батьки, троє братів і сестра.

Володимир Шпак (“Капітан”)

Володимир Шпак

Командир протитанкового взводу роти вогневої підтримки 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ старший лейтенант Володимир Шпак народився 13 березня 1984 року в Чернігові. У 2006 році закінчив Чернігівський державний інститут економіки.

Cтав до лав ЗСУ у 2018 році, тоді ж і прибув у зону АТО, на 29-й блокпост у районі селища Новотошківське на Луганщині. Провів у складі 13-го мотопіхотного батальйону дві ротації біля Майорська. А ротація, яка стала для нього останньою, була вже четверта.

“Він хотів, щоб у нас армія була, як у НАТО. Щодня говорив про це, досконало знав англійську мову. Були на полігоні на Львівщині цього року – він з іноземними інструкторами розмовляв англійською, показав там себе із кращої сторони. Можна сказати, найкращий із бригади був”, – розповідає побратим загиблого, старший технік 13 омпб Володимир Нестеренко.

“Володимир Шпак був справжнім офіцером, тому що він був поруч зі своїми солдатами саме в момент небезпеки…” – наголосив у прощальній промові тодішній командувач військ ОК “Північ” генерал-майор Валерій Залужний (нині головнокомандувач ЗСУ).

Старший лейтенант Шпак загинув 6 квітня близько 10:55 поблизу селища Невельське на Донеччині під час ворожого обстрілу. Спершу зазначалося, що мінометного. У бригаді розповідали, що АГС. Згодом командування підрозділу уточнило: був артилерійський обстріл снарядами 3ОФ35 до протитанкової гармати МТ-12 “Рапіра”.

Поховали воїна в Чернігові.

Залишилися батьки і старший брат.

Денис Юшко

31 травня матросові Денису Юшку, який народився у 1998-му в селі Новобогданівка на Миколаївщині, виповнилося б 23 роки. Проте він назавжди залишився 22-річним. І його крихітний син свій 1 рік також відзначатиме без тата… якого вже більше ніколи в житті не побачить.

Сам Денис теж зростав без батька, який помер, коли хлопчикові було всього 5. А ще за чотири роки втратив і маму, що не змогла побороти тяжку хворобу. Виховували його бабуся з дідусем і дядько.

“Денис був дуже позитивним, безвідмовним, добрим, навіть трохи наївним. Він весь час посміхався, за це в школі вчителі називали його сонечком. Він весь час був зі мною поруч, мій найкращий помічник”, – зітхає дядько полеглого воїна, Максим Корнієнко.

Ще у школі Денис хотів стати зварювальником, як його батько. Але приблизно за рік до свого 20-річчя, коли його мали призвати в армію, передумав – вирішив, що хоче бути військовим.

“Вони удвох із другом відправлялися в армію, пам’ятаю, ми всім селом проводжали їх у будинку культури. Причому у військкомат він пішов сам, 30 травня 2018 року, за один день до свого дня народження. Так хотів служити. З армії повернувся у 2019-му, трохи побув тут, працював. Але потім сказав, що піде на контракт. Що він хоче захищати Україну, що це його покликання”, – згадує Максим.

На фото Юшка з того часу можна побачити наліпку на камуфляжі – “Державна спеціальна служба транспорту”.

Службу за контрактом у ЗСУ Денис розпочав наприкінці 2020 року. Матрос, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМСУ імені контрадмірала Михайла Білинського.

Дядько визнає: намагався відмовити небожа йти у військо. Але Денис вирішив твердо.

“Так, ми відмовляли його. Тут у селі робота для нього завжди була. У нас невеликий бізнес, ми вирощуємо рослини, є теплиці. Він хлопець працьовитий, міг би спокійно тут жити. Але переконати його було неможливо – він так вирішив. Самостійний був”, – розповідає Максим.

“Доброзичливий, завжди виконував свої обов’язки, ніколи не сперечався ні з побратимами, ні з командиром. Якщо була поставлена задача, відразу йшов і виконував. Як воїн він молодець”, – розповів старшина 36-ї бригади Сергій Лейбак.

До того, як виїхати на Донбас, морпіх зустрічався з дівчиною з іншого села. Пізніше вони почали жити разом у Миколаєві, наймали квартиру. У пари народився син, якого на честь покійного Денисового батька назвали Павлом.

“Буквально напередодні загибелі, увечері 7 квітня, Денис зателефонував, ми з ним розмовляли. Він тоді сказав, що на фронті ситуація дуже напружена. Навіть вимовив таку фразу: «Не знаю, чи повернуся я звідси». А вже наступного дня вранці мені подзвонили і сказали, що Денис загинув”, – переповів дядько.

Це сталося 8 квітня в районі Водяного на Приазов’ї. Під час обстрілу позицій ОС Денис отримав смертельне кульове поранення в голову.

Поховали морпіха в Новобогданівці.

Залишилися дядько, цивільна дружина і маленький син.

Андрій Теперик (“Беба”)

Андрій Теперик

Андрій народився 30 січня 1997 року в селі Мартове Печенізького району Харківської області. Закінчив ліцей будівельних технологій за спеціальністю “плиточник”.

Дуже добрий, людяний, дбайливий, і водночас взірець мужності й честі – так розповідають про нього односельці.

До війська Андрій пішов, коли йому виповнилося 20. Одразу на контракт – хотів воювати. Ще б пак, дідусь був військовим, рідний дядько – з початку війни на фронті. Знайомі кажуть: Андрій також був справжнім воїном, це відчувалося одразу.

Коли рік тому перший, трирічний, контракт із ЗСУ добіг кінця, Теперик підписав другий.

Старший солдат, стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового Івана Сірка.

10 квітня Андрій ніс службу на позиціях бригади поблизу Золотого-5 на Луганщині, коли його “знайшов” снайпер. Прицільне поранення в тулуб виявилося несумісним із життям.

Поховали старшого солдата Теперика в рідному Мартовому.

Залишилися батьки і семирічна сестричка.

Ярослав Карлійчук (“Малий”)

Ярослав Карлійчук

“Простий класний хлопець з Чернівецької області, невисокий на зріст, щирий іноді до кумедності, добрий і безбашенно сміливий”, – згадує про Ярослава учасниця бойових дій Олена Білозерська.

Карлійчук народився 7 серпня 1996 року в селі Черепківці Глибоцького району на Буковині. Після школи рік пропрацював у Чернівцях в охоронній фірмі “Тигр”. Рвався на фронт, але вік не дозволяв.

У Збройні сили Ярик прийшов у 19. У 2016-му вже воював під Мар’їнкою.

Старший солдат, військовослужбовець підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади.

“Пам’ятаю його 20-річною майже дитиною, під Мар’їнкою, влітку 2016-го… Він прийняв для себе рішення бути професійним військовим – все життя, до пенсії, служити в армії”, – розповідає Білозерська. Малий був одним із героїв її книжки “Щоденник нелегального солдата”, яку встиг прочитати.

Тут можна почитати уривок із книги спогадів Білозерської, в якому фігурує Ярослав Карлійчук.

На жаль, на цей раз куля ворога виявилася смертельною. Ярослав загинув під час прицільного обстрілу позицій “десятки” 12 квітня в районі Шумів під Горлівкою.

Поховали воїна в рідних Черепківцях.

Залишилися мати, троє старших сестер, молода дружина і маленький син.

Олексій Мамчій

У родини Мамчіїв ця війна забрала вже двох синів. У липні 2016-го внаслідок мінометного обстрілу поблизу Авдіївки загинув Станіслав. А квітень-2021 став останнім для його старшого брата, Олексія.

Старший солдат Олексій Мамчій народився 27 червня 1980 року в Чернівцях. Закінчив Чернівецький професійний машинобудівний ліцей, потім – Інститут інженерної механіки та транспорту Національного університету “Львівська політехніка”.

На війну Олексій пішов у 2019-му – коли звідти повернувся (на щастя, живим) найменший із трьох братів Мамчіїв, Євген.

Олексій служив на посаді старшого водія зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.

Там же, у війську, зустрів своє кохання. Її так і звати – Любов. Служили на сусідніх позиціях, а невдовзі й побралися, зігравши весілля в Чернівцях.

“Олексій люблячий був, веселий. Мене він дуже любив. Я йшла ближче до ворога, тому він більше за мене переживав. Ніхто не міг подумати, що його вб’ють там, де більше людей… Ввечері ще до мене приходив, а вранці вже сказали, що його немає”, – розповідає дружина загиблого.

Уранці 13 квітня російські найманці скинули на позиції “десятки” з безпілотного літального апарата протипіхотну міну, один з осколків якої завдав смертельного поранення старшому солдатові Мамчію.

Поховали Олексія в Чернівцях.

Залишилися батьки, брат, дружина і дочка.

Давід Шартава

Громадянин Грузії Давід Мурманович Шартава народився 11 січня 1975 року в Тбілісі. Виховав двох синів. Професійний військовий – брав участь в миротворчих місіях в Ірані, Афганістані, інших країнах.

Під час російської агресії проти Грузії затято воював за свою батьківщину. А коли імперія роззявила пащу на Крим і український Донбас – приїхав обламувати путіністам зуби в Україні.

“Багато українців загинуло за нас – за Абхазію, за Грузію, допомагали у 2008 році… І завжди допомагали. Це брати наші. Так що братів треба підтримати”, – казав Дато.

І підтримував не словом, а ділом, воюючи проти російських загарбників з перших років агресії РФ.

У 2016 році Дато в складі “Грузинського легіону” приєднався до ЗСУ. Старший солдат, військовослужбовець 2 огшбр 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

За словами його командира Мамуки Мамулашвілі, Дато був одним з найкращих воїнів легіону — одважним і вправним бійцем.

Як пише АрміяInform, напередодні загибелі, ніби щось передчуваючи, Дато прочитав вірш “Коли я помру”.

“Давид свого часу навчався у театральному училищі в Грузії й був дуже артистичним. Любив декламувати вірші, співати, завжди був веселим і чуйним. Є таке поняття «справжній тбілісець» — ним і був Дато. З усіма товаришував, не пригадаю, щоб у когось з ним траплялося конфлікти. Тому його загибель — це безумовно трагедія для нас і його сім’ї, бо Давида любили всі”, — каже командир.

Грузинський захисник України загинув 18 квітня поблизу Широкиного внаслідок ворожого обстрілу позиції ЗСУ з автоматичних станкових гранатометів.

Похований на батьківщині, у Тбілісі.

Залишилися дружина і двоє синів.

Олександр Луцик

Солдат, оператор-розвідник протитанкового артилерійського дивізіону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Луцик народився 18 травня 1982 року в селі Годомичі Камінь-Каширського району Волинської області.

Закінчив Маневицьке профтехучилище, здобув фах столяра. У Маневичах на деякий час і осів, одружився. Та сімейне життя не склалося.

Після розлучення Олександр поїхав на заробітки в Польщу, певний час працював там будівельником. Але був змушений покинути роботу, після того як травмувався.

Повернувшись додому, в жовтні 2019 року Олександр підписав контракт на службу в Збройних силах. У подальшому планував присвятити військовій службі все життя.

22 квітня близько 11:30 противник обстріляв позиції “десятки” поблизу Шумів із ПТКР. Олександр Луцик загинув від осколкових поранень.

Поховали бійця в селі Годомичі.

Залишилися брат та сестра.

Іван Ковальовський (“Африка”)

Іван Ковальовський

Іван Іванович Ковальовський народився 18 лютого 1973 року в селі Колінки Городенківського району Івано-Франківської області. Але після закінчення профтехучилища разом із молодою дружиною перебрався на Дніпропетровщину, де відтоді сім’я й мешкала.

Чоловік захоплювався риболовлею, не пропускаючи жодної нагоди насолодитися улюбленим хобі. У складі миротворчого контингенту служив у Сьєрра-Леоне (за що згодом отримав на війні позивний “Африка”), потім працював будівельником, зокрема і в Сибіру.

“Десять років я працював пліч-о-пліч із росіянами, але ніколи мені і на думку не могло спасти, що вони колись будуть воювати проти України, а я опинюся на тій лінії, яку називають лінією «розмежування». А наші «друзі» будуть щедро поливати вогнем і смертю”, – згодом розповідав Іван.

Після початку російської агресії на сході у 2014 році Ковальовського мобілізували, і відтоді практично весь час, за винятком перерви на лікування, він перебував на передовій. Спочатку служив у 17-й танковій бригаді, а з лютого 2021 року – у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського.

У 2015-му неподалік Станиці Луганської солдат Ковальовський підірвався на розтяжці. Поранення було дуже серйозне – він переніс кілька операцій, довго лікувався спершу в харківському, а потім у дніпропетровському госпіталі.

“Десь у душі я розумів, що моє життя розділилася на до і після. 17 березня – це другий день мого народження. У всьому я намагався шукати позитив. Ну і що, що тепер рука коротша, горбата, та ще й з сепаратистським подарунком в ліктьовому суглобі (лікарі так і не ризикнули його прибрати), зате кістки цілі, хоча трохи осколки і погуляли в моєму животі, але я живий”, – казав боєць.

Але коли одужав і повернувся додому, збагнув, що не може спокійно жити цивільним життям, коли десь неподалік і далі триває війна. І знову повернувся на фронт.

За даними “Новинарні”, 26 квітня Іван із напарником чергували на “спостережнику” в районі селища Піски під Донецьком. Мінялися: спершу один чергує внизу, а другий – на даху, потім – навпаки. Коли напарник піднявся на зміну, Ковальовський лежав і не дихав.

Оскільки крові видно не було, спершу побратими подумали, що 48-річний боєць помер від серцевого нападу. І лише потім побачили отвір від влучної снайперської кулі, якого спершу не помітили, бо кров увібралася в одяг. Прицільний постріл уразив нирки та інші внутрішні органи, не залишивши воїну шансів на життя.

Поховали Івана Ковальовського в селі Миколаївка, де живе його сім’я.

Залишилися дружина і двоє синів.

Роман Гуляк

До закінчення контракту Романові залишалося трохи більше тижня: термін служби вичерпувався 7 травня. Але до найрідніших людей, які так його чекали, син та онук повернувся в домовині.

Старший сержант, командир мінометного розрахунку 1-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади Роман Гуляк народився 7 жовтня 1990 року у Волочиську на Хмельниччині. Був спортивним і активним хлопчаком, добре танцював.

Після школи закінчив Хмельницький торговельно-економічний коледж КНТЕУ, певний час працював на Волочиському машинобудівному заводі “Мотор Січ”.

На військову службу в Збройних силах був призваний за мобілізацією влітку 2015 року. У травні 2018-го підписав контракт. Був нагороджений медаллю командування ООС “За звитягу та вірність”.

27 квітня близько 12:30 у районі населених пунктів Оріхове і Новотошківське військовий автомобіль ГАЗ-66 з українськими бійцями підірвався на невідомому вибуховому пристрої. Роман загинув одразу, ще троє його побратимів дістали бойові травмування.

Поховали 30-річного воїна у Волочиську.

Залишилися батьки і бабуся.

Травень (6)

Дмитро Товчигречка

Дмитро Товчигречка, 93 омбр

Дмитро народився 28 лютого 1984 року в Кривому Розі. Здобув середню спеціальну освіту, майже 20 років пропрацював газорізником на рудозбагачувальному підприємстві РОФ-1 (Північний гірничо-збагачувальний комбінат).

Чоловік захоплювався риболовлею, з гордістю виставляв свій улов на сторінках у соцмережах.

“Він дуже любив із дружиною і друзями вирушати на природу, порибалити. Для нього було навіть неважливо, наловить він рибу чи ні. Головне – провести час із рідними на природі, посидіти, поговорити про життя”, – розповіла сестра дружини бійця, Тетяна.

За її словами, з дружиною Галиною Дмитро познайомився багато років тому. Своїх дітей подружжя не мало, але Діма дуже любив племінника (сина Тетяни) – проводив із ним багато часу, завжди дарував подарунки.

Склалося так, що Дмитро з Галиною розійшлися. Але через півтора року чоловік повернувся. “Він непокоївся через те, що так сталося, і дуже хотів загладити свою провину. Мріяв про те, що з часом зможе купити їм квартиру, зробить там ремонт, вони поїдуть відпочивати на море”, – згадала Тетяна.

У січні 2021 року Товчигречка підписав контракт на службу в Збройних силах.

Старший солдат, механік-водій механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

Цієї весни була його перша ротація на передову, в Донецьку область.

Побратими по бригаді розповідають, що Дмитро був неговірким, але від завдань ніколи не відмовлявся. “Видно, що життя його потріпало”, – вважав боєць із позивним “Тихон”.

“Я відчув стійкість цієї людини, тому що був у нашій бригаді насправді недовго. Але всі побратими відчували цю здатність виконувати своє слово. Він сказав щось – і він це робив максимально. Ось ця стійкість потрібна сьогодні в армії, потрібна воїнам”, – зазначив військовий капелан бригади Олександр Карапетян.

“Шостого травня вранці він подзвонив Галі. Знову просив пробачення. Цікавився родичами, як у них справи. Обіцяв, що вийде на зв’язок увечері. Але так і не встиг. Незабаром Галі подзвонили з частини і повідомили, що Діма загинув”, – розповіла сестра дружини.

Обстріл почався посеред білого дня – з РПГ і стрілецької зброї.

“Бійці чистили окопи. Ворог виждав, коли хлопці зупинилися і спокійно розмовляли, й атакував. Пролунав постріл, потім ще один. Наш медик відразу кинувся допомагати. Дмитра винесли на носилках, він був ще живий, у нього були розплющені очі. А коли його стали перев’язувати, то він відкинув голову – і все…” – переповів “Тихон”.

Множинні осколкові поранення не залишили старшому солдату Товчигречці шансів на життя.

“В область серця, ліворуч… Я прибіг, коли його вже поранило, виносили. Не встиг”, – розповів товариш загиблого, командир танка Іван Лисенко.

Поховали Дмитра у Кривому Розі.

Залишились мати і дружина.

Сергій Коробцов

Сергій Коробцов, 58 омпбр

Сергію було 22. Він народився 2 липня 1998 року в Коростені на Житомирщині.

“Він був дуже вихованою, дуже чемною дитиною”, – згадує Галина Нижник, директорка навчально-виховного комплексу №12, який закінчив Коробцов.

За її словами, хлопець вирішив стати військовим іще у школі – прагнув захищати свою рідну землю (хоча це було ще до війни).

Як розповідає родич солдата, Олексій Литвинчук, спершу Сергій пішов служити на строкову службу. А згодом вирішив підписати контракт із ЗСУ. Закінчивши курси операторів БПЛА, прийшов у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського.

Солдат, розвідник 3-го розвідувального відділення 2-го розвідувального взводу розвідувальної роти.

“Він любив життя, любив людей. Але долю свою пов’язав з військовою службою. Це в нього була перша ротація…” – зітхає Литвинчук.

На передовій Коробцов відслужив чотири місяці. Ще через місяць мав іти в відпустку. Вдома його дуже чекали молода дружина і дворічний син.

Але 6 травня позиції ЗСУ біля селища Піски на Донеччині обстрілював ворожий снайпер. Куля влучила Сергієві в голову.

“В нього було сильне поранення – верхня частина голови фактично знесена”, – слова Литвинчука.

Поховали Сергія Коробчука в селі Ушомир під Коростенем.

Залишилися дружина і маленький син.

Юрій Опришко (“Боня”)

Юрій Опришко

Молодший сержант 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади Юрій Опришко виборов у смерті майже місяць. “Від таких поранень не виживають. Але він намагався, бо знав, що вдома чекає сім’я, дружина і двоє дітей”, – кажуть побратими.

Юрій народився 12 листопада 1978 року в селі Ялинці Кременчуцького району на Полтавщині.

“Дуже веселий він був. Дитинство з ним ми провели разом. Товаришували, як у селі буває. І корів разом пасли, і по господарству поралися. Поганого за героя Юрія нічого не можу сказати”, – розповідає друг загиблого Олександр Драпчак.

У 2015 році Опришка мобілізували. Відслуживши рік, він повернувся додому. Вдруге одружився, народилася донечка (від першого шлюбу в Юрія є дорослий син). Але збагнув, що не може весь час “відсиджуватися” в тилу, коли “десь там” триває війна. І 2019 року повернувся у військо – на цей раз за контрактом.

Служив у штурмовому батальйоні “Айдар” на посаді головного сержанта штурмового взводу.

“Одразу ми потрапили на навчання. Туди приїхав командир набирати людей в «Айдар». Стояло три тисячі чоловік. Він говорить: «Ми стоїмо на передовій і воюємо. У нас гине дуже багато людей. Хто дійсно хоче не зарплатню отримувати, а батьківщину захищати?». Нас вийшло 30 людей, Юра – один із нас. Він пішов за ідею, а не через гроші. Він був дуже відданий. Про таких кажуть – йдуть найкращі”, – каже побратим загиблого Олександр Павперов.

“Юрій був дуже хорошою людиною, сильним воїном і гарним товаришем”, – запевняють у батальйоні.

“На нього завжди можна було покластися. Він був не лише моїм підопічним, а й досить хорошим другом”, – говорить командир роти Максим Павленко.

Фатальне поранення – наскрізне в потилицю – Опришко отримав у свій останній день на передовій. Сталося це 9 квітня поблизу Старогнатівки на Донеччині.

Попри тяжку травму, Боня боровся за життя до останнього. Спершу – в лікарні у Маріуполі, потім – у Львівському шпиталі. Поряд постійно була дружина.

“Він дзвонив мені з госпіталю, як у Львові лежав. Казав: «Діма, синок, приїжджай. Я в госпіталі». Два рази повторив мені й усе, після того більше нічого не сказав… Людина була дуже добра та хороша. Спокійний, усім завжди допомагав. Ніколи в житті нікому не відмовляв. Захищав нас. Пішов туди, щоб ми жили спокійно та мирно. Дякую йому за це, пам’ятатиму завжди”, – розповідає син бійця Дмитро.

На жаль, 7 травня серце 42-річного воїна не витримало й зупинилося.

Поховали Юрія Леонідовича в Ялинцях.

Залишилися дружина, 4-річна донька і 20-річний син.

Віктор Городніченко (“Вітямба”)

Віктор Городніченко

Віктор Городніченко – старший солдат, старший навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Він народився 19 лютого 1996 року в селі Покровська Багачка на Полтавщині. Мешкав у Ромодані Миргородського району.

Після дев’яти класів сільської школи вступив до Кременчуцького військового ліцею – “на льотчика”.

“Тихенький хлопчик, скромний та привітний. Йому подобалися точні науки, математика. Вдумливо сидів над задачами… Рахував усе, і йому це вдавалося. У нас дуже дружні відносини були з Вітею. Він кожну вільну хвилинку, коли бував в Ромодані, завжди приходив до мене”, – розповідає перша вчителька Городніченка Валентина Зінченко.

“Він був дуже чемним, вихованим і ввічливим. Завжди попереду. Любив сидіти за першою партою. Любив багато читати. Два роки тому він прийшов до нас у школу і ми, вже зрілі люди, питали в нього: «Чому ти не завершуєш служити в ООС? Чому не перейдеш на мирну роботу?» А він сказав: «Якщо не я, то хто?» І ці слова закарбувалися у нас в пам’яті назавжди”, – згадує класна керівниця Віті Оксана Демченко.

“Віктор не шукав у житті легких шляхів. Маючи за приклад свого старшого брата Миколу, він теж планував присвятити своє життя військовій службі й усіляко прагнув до цього. У лиху для країни годину він не став ховатися від випробувань, а без роздумів став до лав захисників її Незалежності”, – підтверджує колишній начальник Кременчуцького ліцею, полковник запасу Володимир Поляков.

У військо Городніченка призвали 2016-го. Прослуживши три роки у 36-й бригаді морської піхоти, він перейшов у десантно-штурмові війська.

28 квітня 2021 року поблизу Зайцевого на Донеччині у Віктора поцілив ворожий снайпер. Куля влучила нижче бронежилета, прошивши черевну порожнину.

“Евакуювання відбулося дуже швидко. В місті Бахмут протягом восьми годин проходила операція. Потім Віктора доставили у Харків”, – розповідав заступник командира військової частини Петро Гоц.

Одним із тих, хто евакуював пораненого бійця, був Богдан Нос. Тоді він бачив Віктора востаннє.

“Він за себе не думав, а думав за нас. Просив, щоб ми зупинилися, перекурили. Ми його завантажили в літак. Я ще пам’ятаю: він говорити вже не міг, але мене взяв за руку, поплескав по плечу. Це був знак – наче показати, що він при тямі. Він дав мені руку, що він притомний і з ним все добре. Після того я вже його не бачив. Ми надіялися, що він виживе…” – згадує Богдан.

“Брат завжди був із посмішкою на устах. Завжди усміхався, навіть коли почував себе недобре. І завжди у всьому бачив позитив. У лікарні він був у стані медикаментозного сну, не міг говорити…” – розповідає брат, Микола Городніченко.

Востаннє він говорив із Віктором за три дні до його поранення. “У них вже підходив час до закінчення ротації. В нього було багато планів, мрії про повернення до дружини та доньки”, – переказує Микола.

Віктор помер у госпіталі в Харкові через півтора тижня після поранення, 8 травня.

Поховали воїна в Миргороді на Алеї Героїв міського кладовища.

Залишилися мати, брат, дружина та донька.

Павло Колесник

Павло Колесник народився 23 березня 1982 року в селі Нове (нині Седнівська ОТГ Чернігівського району) на Чернігівщині.

Односельці розповідають, що хлопець був дуже працьовитий, добрий і хазяйновитий. Працював трактористом.

На передову вперше потрапив за мобілізацією. А вдруге прийшов сам – у вересні 2019 року підписав контракт на службу в ЗСУ.

Сержант, старший водій мотопіхотної роти 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Виговського.

“Людина, яка воює вже дуже давно, має дуже великий досвід, надійна допомога командиру. Декілька днів назад ми з Павлом розмовляли, жартували, обговорювали побутові питання, і буквально за пів години він пішов заступати на бойове чергування. О 18:10 нам надійшла доповідь, що куля ворожого снайпера обірвала життя нашого побратима”, – розповів побратим полеглого воїна, В’ячеслав Саврацький.

Сержант Колесник загинув під Донецьком 13 травня.

Поховали воїна в рідному Новому.

Залишилися дружина і 16-річна дочка.

Максим Польовий

Ззаступник командира 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону 128-ї Закарпатської бригади майор Максим Польовий воював за Україну від самого початку російської агресії, з 2014 року. Пройшов бої за Луганський аеропорт, Дебальцеве, Старогнатівку, Новотошківське, Побєду та інші населені пункти на сході. Під час артилерійського обстрілу поблизу Станиці Луганської був поранений. Але після лікування повернувся у військо – не збирався йти на відпочинок аж до самої перемоги.

Максим Польовий народився 18 грудня 1984 року в селі Юхимівці Волочиського району Хмельницької області.

Мешкав у селі Наркевичі, там же закінчив школу. Класний керівник Максима Тетяна Кравчук каже, що хлопець любив навчатися і ще з дитинства мріяв стати військовим.

“Він був дуже добрий, завжди справедливий. Перші роки після школи ми з ним переписувалися всім класом – не було ще тоді ні мобільних, нічого. В нас є листи, він завжди і жартувати міг, і писав дуже багато”, – пригадує однокласниця Максима Ольга Шевчук.

Наступного року його клас планує зібратися на 20-річчя закінчення школи. Але Польовий одразу попередив, щоб його не чекали.

“Він сказав: «Вибачайте, друзі. Та я приєднаюся до вас з превеликим задоволенням тоді, коли відсвяткуємо перемогу України у війні на Донбасі»”, – розповідає однокласник і друг дитинства, також майор Вадим Гуменюк.

Вони з Польовим були нерозлийвода ледве не з пелюшок: разом ходили в дитячий садочок, потім – до школи, разом вступили в Академію сухопутних військ в Одесі, навчалися в одній роті.

“Коли отримали лейтенантські погони, доля нас розвела. Я поїхав до Новограда-Волинського служити в «тридцятку», а він – до Закарпаття, у 128-му [бригаду]. Максим чудова людина, завжди допомогав, принциповий був. Дуже переживав за своїх підлеглих. Хороший друг, спілкувалися постійно телефоном. А зустрічалися дуже рідко. Він рідко приїжджав, казав мені постійно: «Вадиме, ось виграємо війну – тоді зустрінемося» “, – сумує майор Гуменюк.

“Такі, як він, – зразок, еталон офіцера у ставленні до свого обов’язку. Чесний, справедливий, принциповий, вимогливий до себе і до підлеглих, хороший сім’янин”, – каже про Максима Польового заступник командира 128 огшбр підполковник Андрій Грузінцев.

Майор Польовий загинув уранці 27 травня внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ поблизу Новотошківського на Луганщині.

Поховали замкомбата в Наркевичах.

Залишилися батьки, брат, дружина (також військовослужбовиця) та двоє синів – віком 11 та один рік.

Червень (2)

Володимир Бєлов (“Миротворець”)

Володимир Бєлов

Сержант Володимир Бєлов народився 28 липня 1984 року в місті Шевченко (Казахстан). У 1993-му з батьками переїхав в Україну, в село Забір’я Фастівського району на Київщині, де надалі Володя й мешкав.

Вступив в авіаційний університет, потім працював у житлово-комунальному господарстві. Захоплювався електронною музикою.

А з 2015 року місцем його постійної “прописки” Володимира стали фронти російсько-української війни. Пройшов безліч найгарячіших точок цього конфлікту: Михайлівку, Піски, Зайцеве, Гранітне, Чермалик, Водяне.

Військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Володимир Бєлов підходив до виконання бойових завдань професійно. Не дарма його призначили старшим взводного опорного пункту.

Бєлов не був офіцером, але постійно розвивався по сержантській вертикалі: закінчив курси підготовки, лідерства, успішно складав тести і мав амбітні плани щодо військової кар’єри. Пройшов бойовий вишкіл у рамках британської тренувальної місії “Орбітал”.

“Він завжди продумував усе до дрібніших деталей: розміщення вогневих точок, спостережних постів, усе, що стосується логістики і ворожих сутичок.. Важко знайти більш відповідального та тямущого воїна», – розповів агенції “АрміяInform” бойовий побратим Бєлова Юрій Москаленко.

За його словами, Володя був “людиною війни” – у хорошому сенсі слова: відважним воїном, чудовим тактиком, патріотом України. Мріяв про перемогу і постійно вдосконалювався як воїн”.

“Володя був дуже позитивним та веселим, часом аж занадто. З ним було неможливо не потоваришувати. Та це не головне. Головне, що він був надійним у всьому. Це та людина, на яку завжди можна було покластися”, – каже товариш загиблого.

Сержант Бєлов загинув 11 червня близько 15:45 поблизу села Водяне на Приазов’ї. В той день російські найманці чотири рази відкривали вогонь по позиціях ЗСУ – з автоматичних станкових, ручних протитанкових, підствольних гранатометів і великокаліберних кулеметів. Володимир отримав осколкове поранення, несумісне з життям.

Поховали воїна в Забір’ї.

Залишилися батько, брат і сестра.

Андрій Гонар

Старший солдат Андрій Гонар на війні з 2015 року – спершу був мобілізований, а згодом підписав контракт із ЗСУ.

Він народився 14 серпня 1969 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині. Працював водієм на різних підприємствах – в автобусному парку, на заводі “Комуніст” тощо. Захоплювався автомобілями, полюванням. А риболовлю любив так, що навіть на фронті знаходив час для улюбленого хобі. Побратими розповідають, що нерідко ласували смаженою рибкою, щойно впійманою Андрієм Миколайовичем.

Особисте життя в Андрія Гонара не склалося, зате залишилося троє чудових дітей: дорослі син та дочка від перших двох шлюбів та 11-річна донечка від третього. Як розповідає 23-річний син бійця Віталій, після строкової служби він також хотів підписати контракт і служити разом із батьком, але той йому не дозволив.

Сам Андрій, відслуживши рік за мобілізацією, повернувся додому. Знайшов непогану роботу – особистим водієм директора фірми. Але зізнавався товаришам, що його тягне назад, на фронт – де залишилися друзі, де “все простіше і зрозуміліше”. Тож зрештою він таки підписав контракт і повернувся у військо – у 128 огшбр.

По завершенні контракту знову спробував пристосуватися до цивільного життя. Однак і на цей раз не зміг опиратися поклику війни, і пішов служити за контрактом уже у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. Старший солдат, старший водій мотопіхотної роти.

До завершення контракту Андрію Миколайовичу залишалося якихось один-два дні, коли рано-вранці 26 червня ворожі війська обстріляли українські позиції поблизу селища Піски на Донеччині з мінометів та інших видів зброї. Від осколкового поранення 51-річний боєць загинув на місці.

Похований у Кривому Розі.

Залишилося троє дітей та сестра.

Також у червні померли кілька українських воїнів, які були важко поранені на фронті в попередні роки. Зокрема, це Роман Кубишкін – доброволець ДУК “ПС”, що дістав поранення голови в селищі Піски взимку 2015-го.

Липень (7)

Юрій Письменний (“Феофан”)

Юрій Письменний

Розповідаючи про Феофана, мало хто з його товаришів по службі спроможний стримати зрадницьке зволоження очей. 59-річний медик для всіх був не просто старшим побратимом, а майже батьком – так його, власне, зазвичай і називали.

Юрій Письменний народився 4 березня 1962 року. Мешкав у Дніпрі. У 1987 році закінчив Дніпропетровський медичний інститут і понад 20 років пропрацював гінекологом. Потім на певний час відійшов від професії, відкрив власний бізнес із продажу багетів.

Та все змінила війна. У 2016 році Юрій більше не зміг опиратися своєму головному покликанню – рятувати здоров’я та життя – і пішов на фронт медиком-волонтером, у Перший добровольчий шпиталь ім. Пирогова.
Наприкінці 2018-го Письменний підписав контракт зі Збройними силами України й очолив медичний пункт батальйону 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

“Він врятував життя десяткам бійців. Усі в батальйоні, хто з 2018 року був поранений, проходили через його руки. Юрій запам’ятався професіоналізмом, добродушністю. А ще – готовністю завжди іти вперед і ніколи не відступати”, – згадує начальник медичної служби бригади Анатолій Чуйкін.

За його словами, Феофан, щойно прийшов, одразу упорядкував справи у медпункті батальйону й зібрав під своїм керівництвом високопрофесійну команду, яка врятувала багато життів.

“Увесь підлеглий особовий склад був для нього, як рідні діти. І вони з ним були, як за справжньою батьківською спиною. Це був надзвичайно професійний і досвідчений лікар. Всі можливі й неможливі випадки – всіх довозив до шпиталю живими. Це дуже, дуже багато людей”, – наголошує Чуйкін.

“Мій батько – людина-свято, людина любові й турботи, людина таланту. У нього було чудове почуття гумору. Він герой. І, до речі, турбувався не тільки про людей, а й про тварин та покинуті ікони. Мій батько був на своєму місці”, – написала у фейсбуці його дочка Євгенія.

“Він завжди підтримував, допомагав, вчив, вимагав обережності в роботі, особливо на евакуаціях. Всі медики, які працюють в окопах, знали, що у них є надійний тил у вигляді начмеда. Що він зробить все можливе. До того ж Феофан завжди сам виїжджав до поранених. Він переймався за них й тоді, коли поранені потрапляли до шпиталю: продзвонював, намагався розв’язати проблемні питання. Його всі називали батьком. Я його навіть начальником не можу назвати – батько, і все: і підтримає, і посварить, і навчить. Йому можна було подзвонити у будь-який час з будь-якого питання. До нього будь-який солдат міг підійти, він усім допомагав. Батальйон осиротів”, – каже бойовий медик Валерія, яка служила під керівництвом Юрія.

“Врятувати всіх ми не зможемо. У медика має бути міцний характер, щоб із цим змиритися”, – казав підлеглим Юрій Письменний, навчаючи їх не впадати у розпач у разі втрати пораненого.

Втім, коли “трьохсотим” виявився він сам, побратими були переконані, що врятують свого “батька”.

Це сталося 4 липня. В неділю, посеред білого дня, окупанти відкрили по позиціях ЗСУ біля селища Мирне на Донеччині вогонь зі станкових протитанкових гранатометів. Феофана, який прийшов надати допомогу бійцеві, тяжко поранило уламками снаряда.

Його ще встигли довезти до лікарні. За кермом машини, яка домчала медика до шпиталю, був старший солдат Володимир Бобало. Говорячи про той день, він не може стримати сліз.

“Ми з ним розмовляли з ним до останнього. Просив не бентежити дружину і сказати їй, що в нього легке поранення. Попросив телефон і постійно з дружиною був на зв’язку. Весь час був при тямі, навіть допомагав порадами медикам, які надавали йому допомогу, підказував що до чого. Багатьох людей з такими пораненнями ми вивозили живими… А Феофан помер на операційному столі”, – зітхає Володимир.

За тиждень до того фатального дня Юрій отримав звання капітана.

Поховали медика на цвинтарі в селі Старі Кодаки, що на околиці Дніпра.

Залишилися дружина, дорослий син та дочка.

Читайте також:
Пам’яті начмеда з 93-ї бригади “Холодний Яр” Юрія Письменного “Феофана”. ВІДЕО

Богдан Бродовський

Богдан Бродовський – кадровий офіцер, для якого служба у війську була справою всього життя.

“Начпрод”, “зампотил”… “Він повинен був бути в тилу, але (…) пройшов Іловайськ, був на «Бутівці», в Авдіївці, у Пісках у 2014-2015 роках – тому він бойовий офіцер”, – наголошує військовий капелан Олександр Петрушкевич.

Бродовський народився 17 квітня 1984 року в Гайсині Вінницької області. Відслуживши з 2002-го строкову, підписав контракт зі Збройними силами. У 2005 році вступив у військовий інститут в Одесі, який за рік було переведено до Львова.

У національному університеті “Львівська політехніка”, в систему якого був інтегрований Львівський інститут Сухопутних військ (нині – Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного), курсант Бродовський вчився за напрямом підготовки “Тилове забезпечення”, спеціалізація – “Організація продовольчого забезпечення”. У 2009 році здобув повну вищу освіту та отримав офіцерське звання, а з 2014 року обійняв посаду начальника продовольчої служби 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

Доброзичливий, неконфліктний, завжди усміхнений і готовий прийти на допомогу, чуйний – побратими по службі згадують майора Бродовського найкращими словами.

“Богдан був офіцером, якого всі поважали і любили. Справжній професіонал, безвідмовний, простий у ставленні до солдатів. Він був нам не лише командиром, а й товаришем і другом”, – зітхає посестра по службі Юлія.

А ще він був ревним футбольним вболівальником, разом із побратимами дивився матчі й дуже підтримував національну збірну.

У Богдана Бродовського було четверо дітей. Найменшому сину на момент смерті батька ще не виповнилося й року.

Нещодавно сім’я переїхала на Дніпропетровщину, в село Вільне Новомосковського району.

“Ми багато прослужили разом: на початку війни Богдан був начпродом бригади, а я – діловодом. Як людина він був завжди доброзичливим, ніколи не сварився, завжди приходив на допомогу. Був гарною людиною. На перше місце завжди ставив свою сім’ю. Пам’ятаю, коли з ним познайомилася, його донечка ходила у садок. І він завжди намагався забрати її додому сам. Іноді приводив на роботу”, – розповідає товаришка по службі Тетяна.

У 2017 році Богдан Віталійович перевівся до корпусу резерву, а наступного року звільнився з лав Збройних сил. Проте вже у 2019-му повернувся в окрему механізовану бригаду резерву, а у 2021 році знову долучився до “холодноярців” на посаді заступника начальника тилу логістики.

Капелан бригади Олександр Петрушкевич розповідає про майора Бродовського як про глибоко порядну людину. Каже, офіцер дуже опікувався своїми підлеглими. “Він щоразу запрошував мене на ранкову молитву, просив, щоб капелан освячував словом і молитвою його особовий склад військовослужбовців”, – пригадує священник.

5 липня Богдан Віталійович поїхав на позицію до своєї бригади поблизу села Чермалик. У цей час бойовики почали обстріл.

“Він поїхав на ВОП перевіряти своїх підлеглих. Коли під’їхала машина, був прямий постріл, пряме влучання в машину, а вони поруч стояли”, – розповів капелан Петрушкевич.

Від вибухового поранення, несумісного з життям, майор Бродовський загинув одразу.

Поховали офіцера у Вільному.

Залишилися дружина і четверо дітей.

Євгеній Курасов

Євгенові було всього 24 роки. Він народився в селі Локня на Сумщині – це за якихось 5 кілометрів від кордону з Росією. І, як розповідають товариші, Женя був палким патріотом України.

Навчався він у школі сусіднього села Басівка. Дуже захоплювався грою в шахи.

“Ми з ним часто грали. Він завжди хотів виграти, і коли вдавалося, то дуже цьому радів. А грали ми з ним на щось. Це «на щось» було досить цікаве. Починаючи від здавання віршів на пам’ять, закінчуючи шоколадкою. Якщо Женька приносив шоколадку, програвши в шахи, то ми її тут з’їдали. Ділили на всіх. Так само було, коли програвав я”, – пригадує вчитель зарубіжної літератури Павло Данилевський.

“Минулого року в нас було 5-річчя, як закінчили школу, і Женя не зміг приїхати, тому що був на службі. Сказав: на 10 років ми точно зберемось, привітаємо нашу Ірину Анатоліївну. Коли ми бачилися з кимось з наших однокласників, він за всіх завжди питав: хто там собі з хлопців дівчину собі знайшов, коли прийшов, а коли знайшов? Він сам по собі був дуже цікавим, дуже допитливим, говорив дуже багато. Не завжди в тему”, – усміхається однокласниця Діана Прийдакова.

Цю свою небайдужість до інших і життєрадісність Євген проніс і крізь війну. До служби на фронті був прикордонником. Але в жовтні 2019-го прийшов у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. Сержант, заступник командира бойової машини – навідник-оператор механізованого взводу механізованої роти 15 омпб “Суми”.

“Завжди позитивний, такий веселун. Патріот. От, дійсно кажуть: війна найкращих забирає. Це, мабуть, так і є, і на це боляче дивитися. Знаєте, людина, яка йшла за покликанням, яка знала, що вона робить тут”, – каже командир Володимир Глюза.

Усього лише два місяці тому в Євгенія Курасова народилася донечка Єлизавета. Тоді він востаннє бачився з рідними.

“Дядько був завжди для мене прикладом. Я завжди хотів рівнятися на нього, його характер. У нього характер був такий, що навіть коли будь-яка біда, він завжди старався тримати позитив, нічого, крім позитиву. Дуже сильно його любив, ніколи його не забуду. Буду рівнятися на нього й надалі, хоч його вже й немає з нами. Доньку його виховувати будемо всі разом. У мене плани: за чотири місяці буду просити відпустку, щоб похрестити”, – каже племінник Євгена Анатолій, який нині проходить строкову в конотопській військовій частині.

Ввечері 8 липня сержант Курасов ніс бойове чергування на одному з опорних пунктів селища Піски поблизу Донецького аеропорту, коли в нього влучила куля.

“Ворожий снайпер професійно спрацював, у бійницю. Дуже важко було цього уникнути. Але ця втрата на нас люті нагнала. Зараз у нас «режим тиші». Ми стараємося не відкривати вогонь, дотримуючись «режиму тиші», щоб менше втрат було з нашого боку, з їхнього боку… і так підступно втрачати своїх людей… Ми цього не подаруємо!” – запевняє командир Володимир Глюза.

Поховали загиблого воїна в рідній Локні.

Залишилися батьки, дружина і двомісячна донька.

Володимир Яськів

29 липня Володимиру Яськіву виповнилося б 44 роки. Він народився 1977 року в селищі Великі Бірки на Тернопільщині. Ровесники згадують Володю як хорошого товариша, який завжди був готовий захистити слабких від образ чи цькування.

Контрактник ЗСУ. Старший солдат, старший стрілець 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 24 омбр імені короля Данила.

“В нашому підрозділі він був одним із найкращих. З нього багато людей брало приклад, людина була взірцем для багатьох”, – каже Юрій Бунь, який служив разом зі старшим солдатом Яськівим півтора року.

“Він завжди впевнено діяв. Був готовий до наказу. Підтримував молодших командирів і старших побратимів. Це був професіонал своєї справи”, – підтверджує заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення Роман Ткаченко.

9 липня 2021 Володимир перебував на чергуванні на позиціях поблизу Золотого на Луганщині й вів спостереження за противником, коли окупанти почали масований обстріл із крупнокаліберних кулеметів, гранатометів, протитанкових керованих ракет та мінометів 82-го калібру. У той час, коли Яськів змінював позицію, в нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила в голову й не залишила чоловікові шансів на життя.

Поховали бійця в рідному селищі Великі Бірки.

Залишилася мати.

Андрій Беляєв (“Бєлий”)

Андрій Беляєв

До свого 39-річчя Андрій не дожив чотири дні. Він народився 17 липня 1982 року на Дніпропетровщині, мешкав у місті Нікополь.

Усі, хто його знав, розповідають про Бєляєва як про дуже скромну й неконфліктну людину. “Спокійний, чуйний. Я навіть не очікувала, що він піде на фронт і так довго буде воювати. Дуже простий хлопець. Я запам’ятала, що він завжди посміхався, його завжди можна було попросити – і він допоможе”, – згадує давня знайома.

Відслуживши строкову службу, Андрій заробляв на життя, як міг: працював на різних підприємствах, трохи займався бізнесом. Одружився. Зрештою шлюб розпався, але в ньому народилося троє чудових дітей.

Коли почалася російська агресія на сході, Бєляєв добровільно пішов у військкомат. У березні 2014 року був мобілізований, проходив військову службу у військовій частині 3036 Національної гвардії. Брав участь у боях за визволення Маріуполя.

Коли термін мобілізації закінчився, “Бєлий” підписав контракт зі Збройними силами і прийшов у 57-му окрему мотопіхотну бригаду імені кошового отамана Костя Гордієнка. Згодом він продовжував контракт іще не раз, і хоча місця служби змінювалися, найбільше Бєлий провів саме у 57 омпбр.

З січня 2016 року був призначений командиром взводу. У 2018-му перевівся до 28-ї окремої мотопіхотної бригади, але за рік повернувся в 57-му. В серпні 2020 року був переведений до 17-го батальйону. Був командиром механізованого відділення механізованої роти у званні головного сержанта.

“Ми познайомилися з ним у 2015 році. Він тоді був добровільно мобілізованим, очолював взвод. Я служив в іншому підрозділі, але ми з ним часто спілкувалися. Він вчив мене, як поводитися зі зброєю, як воювати, як поводитися в бою, щоб не загинути, як допомагати іншим… Андрій прийшов на фронт, щоб захищати свою батьківщину. Простий хлопець, тихий герой. Ніколи не ховався за спинами солдатів. Хоч і командир, але він і окопи з хлопцями копав, і їжу готував, і в бій першим завжди йшов”, – розповідає побратим Олександр Махов.

“Що про нього можна точно сказати – що він щирий. Він усе робив щиро. Позитивний, завжди міг підібрати слова, щоб підбадьорити солдатів. Дуже простий хлопець”, – додає чоловік.

Навіть на війні Андрій зумів здобути вищу освіту: у 2021 році заочно закінчив Нікопольський факультет національної металургійної академії України.

Він загинув 13 липня під час ворожого артилерійського обстрілу. Тоді росіяни вдарили 122-мм та 152-мм калібром по КСП (командно-спостережному пункту) 17-го батальйону 57-ї бригади в районі села Причепилівка Новоайдарського району Луганської області.

Бєлий загинув одразу, були поранені ще п’ять військових, з яких один (Сивоконь) помер у шпиталі пізніше.

Поховали старшого сержанта Бєляєва в Нікополі.

Залишилися мати, дружина і троє дітей від першого шлюбу.

Олександр Горбенко

29-річний Олександр Горбенко – із Кривого Рогу, Дніпропетровська область.

Був активним учасником Революції гідності, а після початку агресії РФ долучився до Самооборони Кривого Рогу. Входив до Степової сотні Інгульської паланки Війська запорозького низового. Разом із побратимами створював блокпости навколо міста для захисту від можливого вторгнення російських військ, брав участь в охороні залізничного вокзалу, патрулював вулиці. Навчив побратимів прийомчиків тайського боксу, яким займався.

“Сашко був зі мною на Майдані. Скрізь. Він робив те ж, що робив і я. Син патріотом був. Він любив Україну – і з Майдану за неї стояв… А коли почалася війна – вирішив, що має бути там, на Донбасі. Це було його рішення”, – згадує вітчим Олександра, ветеран батальйону “Кривбас” Василь Холод.

“Коли він у 2014-му прийшов до нас на вишколи Степової сотні, коли проводилися навчання і наші інструктори хлопцям розповідали правила поводження зі зброєю, ми з Сашком частенько спілкувалися”, – розповідає козак Інгульської паланки, заступник голови Криворізької асоціації учасників бойових дій та учасників АТО Олег Забояк.

Каже, в той час на сторінці Горбенка у фейсбуці всі пости були присвячені військовій тематиці: “Він цим цікавився. У нього було величезне бажання йти захищати нашу державу… Знаєте, тоді до нас багато людей на хвилі патріотизму долучалося. Але таких як Сашко – справжніх – було видно одразу. Він виділявся своїм патріотизмом, рішучістю, лідерськими якостями. Любов до України демонстрував і в розмовах, і в діях… На тій фотографії, яку поширили після загибелі Сашка ЗМІ, він – у «тільняшці». Взагалі-то наші інструктори не дозволяли просто так носити берети, «тільняшки», камуфляж – бо це право треба заслужити. Сашкові ж – дозволили. Він це заслужив – своїми знаннями, навичками, переконаннями. Він був гідний”, – згадує Забояк.

Коли бойові дії почалися на сході України, Олександр пішов на війну добровольцем. Матір поставив перед фактом.

“Мама йому щось намагалася доводити, розповідати, відмовляти… Але він стояв на своєму. Я в травні в 40-й бтро «Кривбас», пішов. Він – у червні, в батальйон «Січеслав». Туди чимало наших хлопців-козаків пішло тоді”, – розповідає вітчим Василь.

“Саня завжди був у доброму гуморі. Що б не сталося – його посмішка все вирішувала”, – зі сльозами на очах сміється командир взводу роти патрульної служби особливого призначення “Січеслав” Олександр Куралех.

Горбенко завжди рвався в бій, тож коли за рік демобілізувався із “Січеслава” – одразу підписав контракт з ЗСУ, без проблем пройшов відбір у 8-й полк спецпризначення.

“Я через знайомих домовлявся, щоб його взяли в нашу 17-ту танкову, але він разом із товаришем обрав 8-й полк. Сашко хотів воювати завжди попереду. Тому й пішов у спецназ, який залучається до силових операцій”, – пояснює Холод.

У спецпризначенцях Горбенко відслужив три роки. 8-й полк базується у Хмельницькому, і саме там Сашко зустрів своє кохання. Одружилися, два роки тому народилася донька. На жаль, подружнє життя в пари не склалося, але донечку Олександр дуже любив і не забував.

Після завершення контракту він було повернувся до цивільного життя, влаштувався на місцевий металургійний комбінат “Арселор-Міттал”. Але захворів на COVID-19 і, як розповідають близькі, хвороба перебігала тяжко, спричинивши низку ускладнень.

А після реабілітації Сашко знову підписав контракт і вирушив на війну разом із 10-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою, яка саме заходила на ротацію на Горлівський напрямок. Служив старшим стрільцем.

Пізно ввечері 15 липня російські найманці люто обстріляли селище Нью-Йорк поблизу Горлівки – від вибухів цілої низки снарядів і мін калібру 82 та 122 мм в багатьох будинках повибивало шибки, а в деяких зруйнувало стіни. На щастя, серед місцевих мешканців обійшлося без жертв.

Читайте також:
Росіяни обстріляли Нью-Йорк великим калібром. ФОТО, ВІДЕО

Військовослужбовцям-“едельвейсам” пощастило менше. Солдатові Олександру Горбенку не вистачило якоїсь секунди, щоб заховатися в укриття, коли поруч вибухнула міна.

Унаслідок вибуху він отримав жахливі опіки. Гелікоптером 29-річного бійця евакуювали до лікарні швидкої допомоги Харкова, де, попри ураження 80% поверхні тіла, він ще майже чотири дні запекло боровся за життя…

Смерть виявилася сильнішою. Серце Сашка перестало битися вранці 19 липня.

Поховали воїна у Кривому Розі.

Залишилися батьки і донька.

Дмитро Сивоконь

Дмитро Сивоконь народився 14 вересня 1982 року на Херсонщині, мешкав у Скадовську.

2014 року, фактично з перших днів війни, пішов добровольцем у зону АТО. Служив у ЗСУ на посаді головного сержанта взводу в спецпідрозділі ВСП “Сармат”. Згодом отримав офіцерське звання (молодший лейтенант).

Після трьох контузій і поранення у 2017 році перевівся у військкомат Скадовська. Але зрештою все одно повернувся на передову, вже у званні старшого лейтенанта. Військовослужбовець 17-го окремого мотопіхотного батальйону “Кіровоград” 57-ї мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.

“Він завжди спілкувався українською мовою. Був уважний до всіх, завжди виявляв співчуття. Допомагав усім. У травні Дмитро написав рапорт, що хоче продовжити службу на сході, допомагати хлопцям. І перевівся у військову частину, яка виходила в ООС”, – розповідає товариш по службі майор Михайло Матвєєв.

“Саме керування таким великим підрозділом, як рота – це дуже тяжко. Але він ніколи не полишав надії, завжди прагнув до кращого. Тривалий час виконував обов’язки. Найближчим часом планувався на іншу посаду. На жаль, під час порушення режиму тиші з боку незаконних збройних формувань, які вчинили артилерійський обстріл, Дмитро отримав тяжкі поранення, несумісні з життям”, – каже ще один побратим Олександр.

Це сталося у полі, на командному пункті. 13 липня о 17:30 фактично тилові позиції ЗСУ в районі села Причепилівка Новоайдарського району на Луганщині накрило 152-мм снарядом. Саме тоді загинув старший лейтенант Андрій Бєляєв, а ще п’ятьох військовослужбовців було поранено.

Фактично весь перший вибух Дмитро Сивоконь прийняв на себе, захистивши товаришів по службі власним тілом.

Тяжко пораненого, його рятували у Харківському госпіталі. Але через десять днів, 23 липня близько 16:00, Сашко помер.

Залишилися батьки, дружина і троє дітей: 2 з половиною і 9 років та 13-річний син від першого шлюбу.

Поховали Дмитра на Алеї героїв цвинтаря у Скадовську.

Залишилися батьки, дружина та троє дітей.

Серпень (9)

Ярослав Семеняка

Ярослав Семеняка народився 1 жовтня 1989 року в селі Калинівка Конотопського району на Сумщині.

Односельчани про хлопця згадують тільки найкраще. Кажуть, родина дуже хороша, працьовита.

Контракт зі Збройними силами чоловік підписав у червні 2020 року. Молодший сержант, військовослужбовець 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.

“Якось вони поїхали на полігон на злагодження. А в них такий підрозділ – забезпечення. Там постійно машини, бруд… І їх усіх вишикували біля машини й кажуть: Яська став у яму – і ми стоїмо. А він каже: «Не хвилюйтеся, я в чоботях!» А там бруд квакає… а він сказав, що все нормально. Він із такого виходив”, — переказує спогад побратимів речник обласного військкомату Олександр Бондаренко.

“Ярослав — найоптимістичніша людина у світі. Це наша паличка-виручалочка. Чесно кажучи, я і зараз не можу в це повірити. Він їхав, аби допомагати людям. Сам сказав, що хто, як не він? Він — генератор позитиву, щоб не сталося, якої запари не було, то Ярослав це все вирішував: словами, діями всім. Він – найкращий”, — каже товаришка воїна по службі Людмила Донцова.

Того дня, 7 серпня, Ярослав також допомагав людям – працював на автокрані, відновлюючи пошкоджену цивільну інфраструктуру поблизу села Піски на Донеччині.

Але російські найманці прицільно влучили в автокран із протитанкового ракетного комплексу…

Поховали Ярослава Семеняку на рідній Сумщині, в селі Підлипному.

Залишилися дружина і батьки.

Олексій Кайданович (“Кардан”)

Олексій Кайданович

30-річний Олексій Кайданович був досвідченим воїном. У 2014-му брав участь у боях за Іловайськ – на той час у складі 30-ї окремої механізованої бригади. З 2017-го служив у 54-му окремому розвідбатальйоні. Старший солдат.

Народився 9 січня 1991 року в селі Федорівка Новоград-Волинського району Житомирської області. Відслуживши строкову, працював водієм у Новограді-Волинському.

Льоша з дитинства мріяв стати шофером. Згодом пішов служити в Збройні сили. Повернувшись, працював на різних роботах, а потім пішов на контракт. Він завжди дуже турбувався про своїх рідних, друзів, дружину”, – розповіла хрещена мати бійця Алла Осадчук.

Олексій загинув за два тижні до кінця ротації – наприкінці місяця він разом із батальйоном мав повернутися в Новоград.

Але 10 серпня близько 14:15 російсько-терористичні війська обстріляли мікроавтобус наших військових біля Мар’їнки з протитанкового ракетного комплексу. Кайданович, який був за кермом, отримав тяжкі поранення.

“Я про трагедію дізнався в той же ж день від колег. Вони мені зателефонували ввечері й сказали, що Кайдановича більше немає. Я запитав, як це сталося, і вони розповіли, що він поїхав на пост, щоб замінити там людей… і так трапилося, що прилетіла ракета”, – каже кум і побратим загиблого воїна Вадим Завітов.

Від отриманих уражень Кардан помер у шпиталі через кілька годин.

“Наш батальйон втратив мужнього воїна з неоціненним досвідом участі у російсько-українській війні у гарячих точках. Ми завжди відчували його потужну підтримку, щирість та доброту. Олексій був прикладом мужності та честі для кожного солдата в батальйоні”, – написала у фейсбуці волонтерка Маргарита Самойлова.

Поховали Олексія Кайдановича в рідній Федорівці.

Залишилися батьки, брат і сестра, дружина, донька та 6-річний син.

Артем Мазур

Лише три місяці тому 26-річний боєць зіграв весілля зі своєю коханою дівчиною. А пізно ввечері 16 серпня під час бойового чергування на взводному опорному пункті в районі Новомихайлівки на Донеччині в нього влучив ворожий снайпер… Прицільний постріл не залишив Артему Мазуру шансів на життя.

Він був заступником командира бойової машиниом – навідник-оператор 1-го механізованого відділення 3-го механізованого батальйону 28 омбр імені Лицарів Зимового походу. Старший солдат.

Народився 28 березня 1995 року на Кіровоградщині, мешкав у селі Веселе Олександрійського району. У своєї матері Артем був єдиною дитиною, але має зведених сестру та брата, який також служить у зоні проведення операції Об’єднаних сил.

Закінчивши професійно-технічне училище за фахом “електрогазозварювальник”, Артем Мазур у лютому 2017 року підписав контракт на службу в ЗСУ.

Похований у рідному Веселому.

Залишилися молода дружина, мати і зведені брат та сестра.

Василь Островський

Василь Островський нещодавно відзначив 41-річчя. Він народився 21 липня 1980 в селі Сороки-Львівські. Мешкав у Львові.

У 2014 році був мобілізований. Після демобілізації підписав контракт на службу в ЗСУ, потім – ще один. Із 2018 року служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Старший солдат, командир мотопіхотного відділення.

Побратими розповідають про нього як про чудового друга, сміливого, порядного, працьовитого та кваліфікованого військовослужбовця – справжнього воїна, який завжди проявляв розумну ініціативу й був надійною підтримкою для своїх командирів та товаришів.

Рано-вранці 19 серпня Василь перебував на бойовому чергуванні поблизу населеного пункту Новоолександрівка, коли в нього поцілив ворожий снайпер.

Поховали бійця в рідному селі.

Залишилися батьки, дружина і маленький син.

Читайте також:
Шлях звільнення Донбасу всіяний народними меморіалами загиблим воїнам. ВІДЕО

Юрій Михайлов

Юркові був лише 21. Він народився 14 лютого 2000 року в Миколаєві. Ріс сиротою – хлопця виховувала бабуся. Завжди був серйозним, рішучим, займався спортом. І мріяв про військову кар’єру.

Свою мрію Юра реалізував: закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У червні цього року отримав диплом, погони офіцера – і фактично одразу пішов на фронт. Став командиром взводу 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.

“Я знав його до служби. З першого дня знайомства він мені видався відповідальним. Відразу рішучий і готовий до бою був”, – пригадує заступник командира роти 28-ї бригади Олег Штурипіта.

Юний лейтеннант загинув 22 серпня близько 15:15, діставши смертельне кульове поранення під час обстрілу позиції ЗСУ поблизу Мар’їнки на Донеччині.

Поховали юнака на Алеї слави цвинтаря в Миколаєві.

Залишилася бабуся.

Олександр Аксьонов

Олександр Аксьонов народився 22 вересня 1982 року в Борисполі на Київщині.

На війні – з 2018 року. Молодший сержант, командир відділення снайперів взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 131-го окремого розвідувального батальйону.

Був прикомандирований до 28-ї окремої механізованої бригади, яка стримує ворога в районі Мар’їнки на Донеччині (оператор 1-го відділення радіорозвідки взводу радіорозвідки розвідувальної роти).

“Він був воїном від Бога, надійним товаришем. Ніколи не підводив, ані в бою, ані у відпустці. Це непоправна втрата для нашого взводу”, – сказав на похороні безпосередній командир Олександра, який був поряд із ним в останньому бою.

Куля ворожого снайпера обірвала життя Сашка 23 серпня, в День Державного Прапора.

Поховали воїна на Алеї Героїв Рогозівського кладовища в Борисполі.

Залишилася мати.

Вячеслав Пітько

48-річний В’ячеслав Павлович Пітько із міста Кам’янське, що на Дніпропетровщині, був досвідченим воїном.

Він народився 22 грудня 1972 року. Працював на підприємстві “Дніпроазот”.

На війні – з 2014-го. Черговий контракт підписав у липні 2019 року. Старший сержант, командир відділення 74-го окремого розвідбатальйону.

“Добрий, чуйний, веселий, душа компанії, завжди був готовий допомогти, щиро піклувався про побратимів” – перелічувати всі ті позитивні відгуки, які ”Новинарня” почула про В’ячеслава від його друзів та товаришів по службі, можна дуже довго.

Після перемоги він мріяв зайнятися сільським господарством, планував збудувати теплицю й вирощувати овочі…

Але війна справді забирає найкращих. Старшого сержанта Пітька вона забрала в День Незалежності. Близько сьомої вечора окупанти неподалік Донецька відкрили вогонь з автоматів по позиціях ЗСУ, поранивши двох наших бійців. На жаль, для В’ячеслава рани виявилися несумісними з життям: куля пробила бронежилет збоку, прошила внутрішні органи і вийшла наскрізь.

Але навіть у той момент Палич не думав про себе і закликав побратимів: “До бою!” Помер уже під час евакуації – сильна крововтрата й тяжке ураження печінки не залишили шансів на виживання…

Поховали В’ячеслава Пітька на Алеї Слави військового кладовища в Кам’янському

Залишилися мати, брат, дружина й 11-річна донька.

Читайте також:
“Війна забирає найкращих – це 100% про нього”.
Яким був Вячеслав Пітько, що загинув на День Незалежності поблизу Донецька

Андрій Вискребець

Андрій Вискребець народився 28 квітня 1982 року в Запоріжжі. Закінчив місцевий будівельний технікум і працював за фахом, аж доки почалася російська агресія на сході.

У березні 2015 року його мобілізували. Тоді запоріжанин потрапив у 26-ту артбригаду, з якою виконував бойові завдання на передовій (зокрема біля Пісок). А після закінчення терміну мобілізації вирішив залишитися у війську й уклав трирічний контракт службу в ЗСУ. Відвоювавши три роки у складі 55-ї артбригади “Запорізька Січ” (старший навідник), Андрій продовжив контракт, на цей раз прийшов 74-й окремий розвідувальний батальйон. Cтарший солдат, оператор протитанкового взводу вогневої підтримки.

“Він був вродженим розвідником: усім цікавився, швидко схоплював суть справи. Сумлінний, чесний, ніколи до нього не було жодних зауважень…” – каже побратим Олександр Ковбаса.

Ще один товариш загиблого, заступник командира в/ч 1035 з морально-психологічного забезпечення Едуард Коровник розповідає, що Андрій був дуже позитивною людиною. “Ми проживаємо в одному місті, і я з ним спілкувався буквально кожен вечір. Він дуже любив свою сім’ю. Дочку дуже любив. У нього на першому місці завжди була сім’я, діти”, – згадує Коровник.

27 серпня старший солдат Вискребець виконував бойове завдання в районі селища Славне на Донеччині, коли його “дістав” ворожий снайпер. Пострілом у голову… Сталося це на тій самій позиції, де за кілька днів до того був убитий В’ячеслав Пітько.

Поховали воїна в Запоріжжі.

Залишилися дружина, двоє дітей та сестра.

Роман Задорожний

Романові Задорожному було 27. Він народився 9 червня 1994 року в селищі Добротвір Червоноградського району Львівської області.

На передову російсько-української війни пішов фактично з перших її днів. Старший солдат, заступник командира бойової машини 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Короля Данила.

Побратими розповідають про нього як палкого патріота України й дуже сміливого, відповідального, порядного, працьовитого і кваліфікованого військовослужбовця, який постійно проявляв розумну ініціативу і на якого завжди могли покластися як товариші, так і командири.

30 серпня, коли старший солдат Задорожний ніс бойове чергування поблизу селища Новозванівка на Луганщині, бойовики обстріляли позиції Збройних сил з ручних протитанкових гранатометів та кулеметів різного калібру. Від обстрілу загорілася суха трава. Роман разом із побратимами почав гасити вогонь, щоб зупинити його подальше поширення – і саме в той момент його накрило вибухом протитанкової ракети.

Під час евакуації боєць помер від отриманих поранень.

Залишилася мама, кохана дівчина і син.

Нагадаємо також, що 29 серпня, в День пам’яті загиблих захисників України, помер підполковник-спецпризначенець Герой України Олександр Петраківський, який був прикутий до ліжка після важкого поранення в голову, отриманого в бою ще в липні 2014 року.

Вересень (7)

Олексій Куленко

Олексій Куленко народився 30 березня 1985 року в селі Орлове Голованівського району на Кіровоградщині. Там провів і дитинство, а згодом переїхав у сусіднє Покотилове. Після закінчення сільської 9-річки працював трактористом і механізатором.

На війні був із 2015 року. Спершу – за мобілізацією: служив у десантних військах, а потім – у морській піхоті. Підписав контаркт. Із квітня 2021-го – у 17-му окремому мотопіхотному батальйонів 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Старший солдат, навідник.

Товариші по службі розповідають про нього як порядного чоловіка й відповідального військовослужбоця.

“Олексій був порядним та відповідальним військовослужбовцем, хорошим товаришем і мужнім бойовим побратимом, готовим будь-якої миті прийти на допомогу”, – зазначив заступник командира підрозділу з морально-психологічного забезпечення підполковник Олександр Книш.

У жовтні старший солдат Куленко планував узяти відпустку і зробити офіційну пропозицію руки та серця своїй дівчині Ірині. Але 11 вересня під час мінометного обстрілу окупантами позицій ЗСУ біля Причепилівки на Луганщині отримав осколкове поранення, несумісне з життям.

Поховали воїна в Орловому.

Залишилися батько, брат і троє доньок.

Денис Герман (“Йожик”)

Солдат, розвідник глибинної розвідки 74-го окремого розвідувального батальйону Денис Герман народився 29 вересня 1989 року в Запоріжжі.

Закінчив Класичний приватний університет, здобув вищу освіту за спеціальністю “Правознавство” і кваліфікацію магістра права. “Він навчався у нас з 2006-го по 2011-й рік. Денис був дуже активним студентом. Добре вчився, відповідальний дуже”, – пригадує доцентка Катерина Трофімук.

“Він уболівав з Українську державу стільки, скільки я його знаю”, – каже ветеран АТО/ООС Євген Олексенко, який дружив із ним багато років. Вони були разом із Денисом на Майдані, переважно в Запоріжжі.

“Ми повинні були разом піти на службу. Так вийшло, що в нього декілька друзів уже відвоювали. І цей підрозділ якраз приїхав до нас, ми його запросили. Так він потрапив до них, потім підписав контракт і пішов на службу”, – додає Євген.

Контракт зі Збройними силами Герман підписав у 2019 році. А на фронт потрапив у січні 2020-го.

“Він зарекомендував себе під час проходження служби як чесний і добросовісний боєць. У цьому році він пройшов фахову підготовку й отримав свою військову спеціальність. Денис відрізнявся від усіх своєю добротою — дуже любив маму, сестру, батька. А ще дуже любив усяких тварин. Навколо нього завжди були всякі кошенята, собачки. І позивний в нього був “Йожик”, – розповідає заступник командира 74-го розвідбату Едуард Коровник.

Денис загинув 11 вересня на Донеччині внаслідок смертельних осколкових поранень, отриманих під час артилерійського обстрілу позиції ЗСУ російськими військами.

Похований у Запоріжжі.

Залишилися батьки і сестра.

Артур Голуб

27-річний Артур Голуб пішов захищати Батьківщину 2020 року, щойно здобув вищу освіту – закінчив Національний університет біоресурсів і природокористування.

Він народився 13 квітня 1994 року в Малині Коростенського району Житомирської області. Паралельно з навчанням працював водієм вантажівки. Тож коли прийшов у ЗСУ, охоче сів за кермо вже військового авто.

Матрос, водій у 503-му окремому батальйоні морської піхоти.

І друзі дитинства та знайомі родини, і побратими по службі, й начальство – всі розповідають про Артура як про надзвичайно добру і світлу людину, яку неможливо було не любити.

“Це доброї душі людина, чоловічисько! Дуже життєрадісний – він чужому щастю радів, здавалося, більше, ніж своєму. І посміхався, підтримував, приходив на допомогу. Таких більше не буде…” – із сумом констатує товаришка по службі Анастасія.

“Він пішов воювати за покликом серця, як справжній чоловік. Артур був патріотом, таких дуже мало як в армії, так і в мирному житті”, – каже побратим Голуба Микола Ставицький.

Микола розповідає, що коли стояли під Горлівкою, Артур на своїй вантажівці міг проїхати по таких місцях, де інші водії просто відмовлялися це робити. “Він дуже старанно ставився до своїх обов’язків. Його машина була завжди за технічним станом однією з найкращих у батальйоні… Чесний хлопець, дуже справедливий і безстрашний. Така доросла дитина…” – розповідає Микола.

Попри молодий вік, Голуб був уже розлучений. З дружиною життя не склалося, проте свого 8-річного сина Дмитрика чоловік любив понад усе і дуже ним пишався.

Також боєць дуже дбав про свою хвору маму. Щоб назбирати гроші їй на операцію, під час навчання в Маріуполі між ротаціями Артур ночами підробляв вантажником на різних складах.

Навесні 2021 року він подолав смугу перешкод на берет морського піхотинця. А ще мріяв стати десантником. Улітку вперше стрибнув із парашутом і дуже цьому радів. Написав Миколі, що був неймовірно щасливий побачити небо крізь стропи парашута.

Це було їхнє останнє листування.

12 вересня російсько-окупаційні війська обстріляли позиції ЗСУ біля Верхньоторецького на Донеччині з протитанкового ракетного комплексу. Ракета влучила просто у вантажівку, якою кермував Артур. Він буквально згорів у кабіні…

Поховали в рідному Малині.

Залишилися мати, молодший брат і син.

Валентин Чепурний

Ім’я 34-річного Валентина Чепурного не потрапило в офіційні зведення штабу ОС про бойові втрати. Адже в день своєї загибелі на позиції поблизу Кримського на Луганщині він офіційно вже вважався цивільною особою – буквально напередодні в чоловіка закінчився контракт, і він заїхав до своїх забрати документи й попрощатися.

У війську Валентин служив із 2015 року, відбув не одну ротацію в зону АТО/ООС. Раніше чоловік проходив службу у роті радіаційного, біологічного, хімічного захисту, а під час навчань на Широкому Лані вирішив перевестися в мотопіхотний батальйон. Перейшов до 17 омпб “Кіровоград” 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Служив, доки під час навчань невдало зістрибнув з БМП і пошкодив ногу. Сталося це незадовго до закінчення терміну контракту.

Сержанта Чепурного направили на лікування у шпиталь. Контракт закінчився 10 вересня. За словами заступника командира з морально-психологічного забезпечення 57 омбпр, бійцеві пропонували вислати усі документи поштою. Але Валентин вирішив приїхати по них особисто. А після того, як забрав документи – в тиловому пункті управління батальйону, далеко від “лінії вогню” – заїхав до побратимів, з якими проходив службу ще в РБХЗ. Купив на гостинці печива, чаю, кави… І саме в ту мить, коли щойно звільнений з війська боєць був із побратимами на позиції, почався артилерійський обстріл.

Чепурний разом із трьома товаришами кинувся в укриття. Побратими проскочили, відбувшись нескладними пораненнями. А Валентин прийняв на себе убивчий удар осколків від міни 120-го калібру, яка впала зовсім поруч. Поранення виявилися несумісними з життям.

Чи є у рідних ветерана шанс отримати статус сім’ї загиблого військовослужбовця й відповідні виплати – наразі невідомо. Правозахисники обнадіюють, що в разі, якщо Міноборони не проявить таку добру волю (адже де-юре Чепурний уже справді не значився в списках військовослужбовців), у родини є шанс добитися справедливості в суді. От тільки єдиного сина матері не поверне вже жоден суд…

Поховали Валентина Чепурного в рідному селищі Високопілля на Херсонщині.

Залишились мати і син.

Дем’ян Данилів

Дем’янові нещодавно виповнилося 24. Він народився 12 серпня 1997 року в селі Рудники Стрийського району на Львівщині. Був наймолодшим сином у багатодітній сім’ї: мав трьох братів і двох сестер. При цьому мати ставила дітей на ноги самотужки.

“Жили Даниліви скромно, але дружно, підтримували одне одного. Дем’ян був веселим, щирим, жертовним і порядним. З-поміж однолітків помічав те, чого не бачили інші. Якщо хтось чимось образив когось з його однокласників, Дем’ян був першим біля нього”, – пригадує вакладачка християнської етики Рудниківської школи Галина Потічна.

А колишня класна керівниця хлопця Ольга Борецька пам’ятає, як мама вперше привела маленького Дем’янчика до школи. “Вона весь час наказувала йому, щоб був чемним, щоб гарно поводився. Ну, думаю, якийсь шибеник у класі з’явився. А виявилося, що це – дуже спокійна, працелюбна, дуже сором’язлива дитина. Я ніколи не могла подумати, що отой наш сором’язливий Дем’ян має в собі таку велику силу духу, що піде на війну…”

У 2014-му, коли почалася війна, він саме закінчив школу. Після навчання у стрийському училищі був призваний на строкову службу. Згодом, у серпні 2016 року, підписав контракт. А коли його термін вичерпався – ще один.

Старший солдат, командир бойової машини, командир механізованого відділення 17 омпб 57-ї бригади.

Водночас воїн здобував вищу освіту: у 2020 році за порадою вчительки вступив на заочне відділення історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, на спеціальність “Історія і правознавство”.

“Йому там було цікаво. Дем’ян із захопленням розповідав про заняття, про дискусії з викладачами. Хоча був на сході, продовжував вчитися дистанційно. Виходив на зв’язок із викладачами, успішно склав сесію. У жовтні збирався приїхати складати наступну…” – розповідає колишня класна керівниця.

Вона пригадує, як якось натякнула Даниліву на те, що, може, вже й досить тієї військової служби – вже послужив, час і особисте життя влаштовувати… “Дем’ян відразу змінився на обличчі і наче відрубав: «Ні! Ми не можемо віддати своєї країни! Хоча нас, можливо, менше, і, можливо, менше у нас зброї — але наші хлопці сильніші від них. Ми їх переможемо! Бо ми – сильні духом. Бо ми воюємо не за гроші. Ми захищаємо свою державу!” – переконує Ольга Борецька.

У жовтні він мав приїхати не лише на сесію, а й додому, до рідних, які дуже його чекали.

Але 13 вересня окупанти вкотре обстріляли позиції 17-го батальйону біля Причепилівки з різних видів зброї, зокрема стрілецької. Кульове поранення в голову не залишило молодому галичанину шансів на виживання.

Поховали старшого солдата Даниліва в рідних Рудниках.

Залишилися мати, брати і сестри.

Віктор Молостов

Віктор Молостов не дожив до свого 50-річного ювілею якихось півтора місяця.

Етнічний росіянин, він народився 13 грудня 1971 року в Росії, дитинство провів у Вологодській області. А 1987 року разом із батьками переїхав в Україну, у село Новоолександрівка Красноградського району Харківської області.

“Сім’я Віктора приїхала до нас у село, коли він уже закінчив школу. У нашому районі він навчався на тракториста і водія. Потім працював на сільськогосподарському підприємстві, був трактористом, водієм, на комбайні працював”, – розповідає староста села Сергій Бондаренко.

Односельчани розповідають, що Віктор був дуже чуйним і добрим чоловіком: “Він завжди приходив на допомогу. Веселий, дуже любив гостей. У вихідні любив порибалити. Чудовий сім’янин, хороший чоловік і батько. Вони всією сім’єю любили ходити по гриби”.

Кажуть, один із синів Молостова також служив на Донбасі.

У військо Віктор був призваний за мобілізацією у 2015 році. Ховатися навіть не думав – навпаки, щойно прийшла повістка, без вагань залишив цивільну роботу і пішов на фронт.

Служив у різних бригадах, які перебували на передовій. Після демобілізації повернувся додому, але менш ніж через два роки уклав контракт із ЗСУ і відтоді намагався постійно залишатися в зоні бойових дій.

Із березня 2021-го – в лавах 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Старший солдат, командир бойової машини.

“Віктор був прикладом для інших бійців. У нього і життєвий досвід був більший, і військовий. Він завжди виконував усі поставлені завдання, ніколи не відмовлявся, не говорив, що не може. Сказали – він зробив. Він не тільки для військовослужбовців поради давав. Міг ще розповісти, як свійську птицю підгодовувати. Господарський чоловік. У ньому був хороший стрижень”, – згадує побратим.

Товариші по службі відгукуються про Молостова як про вірного друга, який користувався величезним авторитетом і як молодший командир мав чіткі перспективи щодо подальшого кар’єрного зростання.

Але не судилося. 26 вересня під час виконання бойового завдання у смузі відповідальності ОТУ “Схід ” (Донецька область) старший солдат Молостов підірвався на ворожому вибуховому пристрої. На жаль, без шансів на виживання.

Поховали Віктора в Новоолександрівці.

Залишилися дружина та двоє дорослих дітей.

Олексій Стрижак (“Браконьєр”)

Олексій Стрижак

Олексій Стрижак народився 6 липня 1982 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області.

Жив у сусідньому місті Зеленодольськ, закінчив там школу.

Працював електромонтером у компанії ДТЕК та на Криворізькій ТЕС у Зеленодольську.

На війну пішов шість років тому – у 2015-му.

Служив у гвардії, потім у ДШВ. Із 2017 року – на посаді бойового медика в 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді.

“Це важка втрата для кожного з нас … Молодший сержант Стрижак був щирою, відкритою людиною, готовий завжди протягнути руку допомоги своїм побратимам, серед яких користувався повагою та авторитетом. Але ворог своїми підступними діями обірвав життя десантника, патріота, справжнього сина свого народу…” – ідеться в повідомленні 25 опдбр.

Олексій Володимирович загинув в останній день вересня, отримавши смертельне осколкове поранення під час ворожого обстрілу позицій ЗСУ біля села Кам’янка на Донеччині з боку окупованої Ясинуватої. Як повідомив пресцентр командування Об’єднаних сил, так окупанти били з артилерії калібру 122 мм.

Залишились дружина та син.

Похований у Зеленодольську.

Жовтень (2)

Георгій Халіков (“Дядя Жора”)

51-річний Георгій Журович, він же Дядя Жора, був для товаришів по службі не лише побратимом, а й наставником, який завжди прийде на допомогу, підкаже, дасть пораду. Чимало бійців, які потрапили на війну без досвіду бойових дій, із вдячністю згадують науку бувалого воїна. Той опікав “жовторотиків” у найзапекліших боях. Бо сам він воював мало не на всій лінії фронту.

Георгій Халіков народився 24 березня 1970 року в селищі Березине Болградського району Одеської області. Там прожив більшу частину життя. Після строкової служби залишився служити прапорщиком у місцевій військовій частині, згодом обіймав посаду старшого прапорщика в Тарутинському райвідділі МВС. Одружився, народилося троє синів… Коли померла дружина, Георгій тяжко пережив цю втрату.

Останні роки до війни він мешкав на Полтавщині, в селі Тищенки Шишацького району.

“Ми працювали з ним на фермі, доїли корів. Людина дуже хороша. І мухи не скривдить”, – розповідає сусідка загиблого воїна Тетяна Прудка.

Маючи великий досвід служби, Георгій пішов на війну добровольцем. У 2016 році підписав контракт зі Збройними силами.

Сестра Георгія, Світлана, яка мешкає в сусідньому селі, зізнається, що близькі не раз йому натякали: досить уже воювати, час уже й відпочити, пожити цивільним життям. Але Жора про таке й чути не хотів. Казав, що повернеться тільки після перемоги.

“Він був дуже доброю людиною. Біля нього купчилися всі, підлеглі. Він як батько був – вимогливий, але справедливий”, – каже побратим Анатолій Банний.

“Через нього багато хто пройшов, він багатьох навчив. Надійний товариш, добрий друг і хороший командир. Ми пишаємося тим, що Жора в нас служить”, – розповідав у 2019 році “24-му телеканалу” його побратим Володимир.

Командування називало Георгія Халікова невловимим: мовляв, зустріти його у штабі неможливо – постійно на передовій. І коли бійцеві з 27-річним досвідом у званні прапорщика на початку 2019-го надали нове звання – сержанта, командиру батальйону довелося в буквальному сенсі “розшукувати” бійця на “передку”.

Дядя Жора не раз ставав героєм сюжетів новин різних каналів, був улюбленцем військових кореспондентів, бо перед камерою завжди поводився природно й невимушено. Він вважав, що про війну обов’язково треба розповідати й показувати людям, що відбувається на фронті.

Останній свій контракт дядя Жора підписав у липні 2020 року із Сєверодонецьким ТЦК та СП Луганської області.

Майстер-сержант, головний сержант 8-ї роти 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

Він із тугою згадував про загиблих побратимів.

“Минуть роки, пройде війна – а ми все одно будемо зустрічатися і згадувати Донбас…Донбас залишиться у нас в душі. Важко це згадувати, про тих хлопців. Але ми завжди будемо їх пам’ятати”, – наголошував Халіков.

26 жовтня російські війська з гаубичної артилерії обстріляли позиції ЗСУ під Гранітним на Донеччині. Перед тим бійці 93-ї бригади зайшли з гуманітарною місією в сусіднє село Старомар’ївка.
Дядя Жора прикрив собою двох побратимів, а сам “упіймав” кілька осколків. Його ще намагалися врятувати, але тяжке поранення не залишило 51-річному воїну шансів на виживання.

Поховали його в Березиному поруч із могилами батьків.

Залишилися троє синів. Середульший також уже кілька років воює на сході. Останній рік вони з батьком служили в одному підрозділі…

Віктор Рачугін

Віктор Рачугін народився 31 січня 1985 року в Запоріжжі. Здобув середню спеціальну освіту, працював за фахом. Одружився, на світ з’явився любимий син.
Сімейне життя не склалося – дружина покинула Віктора разом із дитиною, і відтоді батько виховував сина сам. А згодом у серце прийшло нове кохання – до працівниці 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади Світлани. З Вікторовим сином вона також знайшла спільну мову, тож усе йшло до створення нової сім’ї.

У березні 2021 року Рачугін уклав контракт на службу в Збройних силах України.

Старший солдат, старший оператор відділення протитанкового взводу 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка (раніше служив у 54 омбр).

“Спокійний і ввічливий, досвідчений боєць, який добре знав військову справу” – так відгукується про загиблого командир взводу, старший лейтенант Максим Журавель: “Небайдужий, не ставився поверхнево до інших солдатів. Цим заслужував свій авторитет. І на передньому краї завжди допомагав бійцям, був завжди чуйний”.

“Хлопець бойовий був, активний, постійно усміхався. Як не прийдеш – постійно з гумором, і хлопці його всі поважали і любили”, – каже побратим із позивним “Крєпиш”.

15 листопада Віктор мав піти у щорічну відпустку… якби його життя не обірвала ворожа куля. Сталося це 27 жовтня, коли російські найманці обстріляли позиції ЗСУ в районі Новотошківського зі стрілецької зброї.

Поховали Віктора Рачугіна в Запоріжжі, на цвинтарі Святого Миколая на Верхній Хортиці.

Залишилися мати, сестра і син.

Листопад (6)

Сергій Єлисєєв (“Лютий”)

Сергій Єлисєєв

Позивний “Лютий” Сергій отримав не за характер – усі, хто його знав, відгукуються про 31-річного воїна як про дуже добру й чуйну людину, хоч і безжальну до ворогів. Лютий – це місяць, коли п’ять років тому з’явився на світ їхній з дружиною первісток. Щасливий тато взяв позивний на честь улюбленого сина.

Сам Сергій Єлисєєв народився 17 січня 1990 року в Дніпрі.

Друзі дитинства розповідають про нього тільки хороше: любив грати на гітарі, ні з ким не бився, допомагав старшим. При цьому мав сильний характер і за потреби міг і за себе постояти, і слабших захистити.

“У дитинстві Сергій був неймовірно добрим і слухняним хлопчиком. Таким і виріс. Дуже любив свою дружину”, — розповідає його бабуся.

На війні Єлисєєв – з 2015 року. Спершу проходив службу в 93-й окремій механізованій бригаді.

“Він діяв сміливо, нестандартно, рішуче і зухвало, хоча ніколи не забував про обережність, — пригадує побратим по службі. – Вперше я побачив Сергія на бойовій позиції — усміхненого, в доброму гуморі. Ми досить швидко потоваришували. Він проявляв себе як відповідальний, надійний і дуже грамотний командир”.

У 2019-му Єлисєєв звільнився із ЗСУ, але вже невдовзі знову підписав контракт. На цей раз прийшов у 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду. Сержант, командир бойової машини – командир відділення підрозділу.

Сергій загинув 2 листопада під Павлополем на Донеччині.

“Під час виконання бойового завдання він на посту спостерігав за противником вночі. І так сталося, що противник якось підліз… і куля снайпера забрала життя нашого побратима”, – розповів представник 128 огшбр Володимир Зеленков.

Поховали бійця у Дніпрі на Алеї Героїв Краснопільського цвинтаря.

Залишилися дружина, п’ятирічний син, батьки, бабуся і прабабуся, яка пережила Голодомор і Другу світову війну.

Віталій Павлисько (“Охотник”)

Віталій Павлисько

Віталій Павлисько не дожив три тижні до свого 48-річчя. Він народився 29 листопада 1973 року в Яворові на Львівщині. Отримав середню спеціальну освіту. Служив у поліції.

На захист держави став ще з 2014 року. Головний сержант 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Короля Данила.

Як розповідають товариші по службі, Віталій займався підривними роботами та розмінуванням різних об’єктів, до чого мав неабиякий природний хист.

Побратими та командування підрозділу, де головний сержант Павлисько проходив службу з самого початку російсько-української війни, згадують його як дуже сміливого, порядного, відповідального, працьовитого та кваліфікованого військовослужбовця, гарного воїна та авторитетного армійця, який постійно проявляв розумну ініціативу та завжди був надійною підтримкою й опорою для своїх командирів, підлеглих і побратимів.

“Віталій був дуже, дуже порядною людиною. Таких мало є”, – сказав підполковник Віктор Кудряшов, який служив з Павлиськом від самого початку й до кінця 2020 року.

Псевдо “Охотнік” Віталій отримав за велику пристрасть до полювання.

“Він любив полювати. Справжня гроза зайців та фазанів. Мав тут свою рушницю, з якою неодноразово виходив на полювання. Любив навіть просто походити з рушницею на природі. Зайчиків і фазанів тут зараз тьма. Шкода, що кабанчика не встиг спіймати. Уже й на слід вийшов, але не встиг”, – розповів побратим на псевдо “Звіробій”.

Окрім того, Павлисько дуже полюбляв майструвати, видумувати щось, практикуватися з різною зброєю.

“Він був досить нетиповим командиром. Дуже добра й позитивна людина. По ньому й не скажеш, що старшина. Завжди й усюди був зі своєю ротою. Все, що було в роті, він беріг і примножував. Його солдати постійно були добре вдягнені, ситі й мали повний боєзапас. Загалом він сильно переймався життям простих солдатів. Ну, а бився вже, як лев. Вів вогонь по противнику, доки не змусить того замовчати. Миколайович – то справжній воїн: без страху та завжди на вістрі”, – додав Звіробій.

“У 2017 році він сам підірвався на розтяжці. Там була “обманка”. Коли Віталій знешкодив один заряд вибухівки, то різко спрацював інший, що був ретельно захований. Більшість уламків прийшлись на спину. Йому робили операцію, але багато з них не могли витягнути, бо у Львові просто не було потрібної техніки. Йому пропонували їхати в Київ, де спеціальний апарат із магнітом міг вилучити ті уламки, та отримати групу [інвалідності]. Але він відмовився, адже хотів служити. Я неодноразово говорив йому, що той має, за рекомендацією лікарів, бути в частині. Віталій завжди відповідав, що не може, бо має опікуватися новачками”, – розповів ще один товариш Павлиська, Роман Пробій.

Віталій відбув не одну ротацію на передовій. А коли востаннє приїздив додому, мати дуже просила його залишитися – як відчувала, що більше сина не побачить.

“Але він побув тут трохи і поїхав назад, як завжди. Каже там хлопці, треба за ними пильнувати, остерігати їх. Він був за людей, за чиїхось дітей”, – втирає сльози пані Софія.

Хоч його тягнуло назад на війну, Віталій мав багато планів на мирне життя. “…Завжди от навіть жінка розказувала, як приїжджав у відпустку і вони двоє сиділи і планували, що хочуть зробити, що треба. Людина жила життям своїм, планами, щось хотіла для своєї сім’ї і для своїх діточок”, – розповіла сестра воїна, Марія.

Та дочекатися перемоги Віталію не судилося. 7 листопада близько 14:00 російські окупанти обстріляли позиції ЗСУ поблизу Новозванівки на Луганщині із забороненого “Мінськом” озброєння. Від поранень, отриманих внаслідок розриву міни калібру 120 мм, Віталій Павлисько загинув на місці.

Поховали воїна на Новому цвинтарі в місті Яворів.

Залишилися батьки, дружина, дочка і син.

Вадим Федосєєв

12 листопада в зоні проведення ООС на Луганщині загинули від підриву двоє досвідчених воїнів 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Майстер-сержант Вадим Федосєєв народився 1 жовтня 1970 року в селі Бурилове Кривоозерського району Миколаївської області. Він присвятив армії практично все життя. Вже у 14-річному віці він грав у військовому оркестрі – поблизу його рідного села розташовувалася військова частина. Був старшиною підрозділу.

Як розповів товариш по службі, Олександр, Федосєєв показував друзям старі відеозаписи (зроблені приблизно в 1989-1990 рр.) стройової підготовки молодих військових – у молодому барабанщику було нескладно впізнати майбутнього десантника.

У 79-ту бригаду Федосєєв прийшов ще 1992 року.

“Ми з ним познайомилися в 1993 році, коли разом почали служити. Він був хорошим другом, дуже ревний, ретельний щодо обов’язків. Вадим став командиром ремонтного взводу, де ремонтують парашути. Фактично, він ніс відповідальність за життя хлопців, за те, як спрацює парашут у небі”, – розповів Олег, друг воїна.

До майстерні Федосєєва привозили ремонтувати парашути, за які ніхто не брався, але він умів їх відновлювати.

“У нього в майстерні в ремонтному взводі народ постійно юрмився. Він був напрочуд комунікабельний, веселий, добрий. Люди тяглися до нього, особливо молоді солдати. Вадим виховав дуже багатьох офіцерів, вони приходили до нього по пораду. Він умів знайти підхід до будь-кого, тож людина довіряла йому. Але це зовсім не означає, що Вадим був надто м’яким. Так, добрий, веселий, але характер був у нього сталевий… Усі знали, що якщо йому щось доручили, він виконає і перевіряти його не треба. Йому дати завдання не встигнуть, а в нього вже все готове”, – згадує Олександр.

Давні побратими розповіли, що коли Вадим Федосєєв служив у складі миротворчої місії ООН в Югославії, то потрапив у полон до сербів, де його катували. Сам він про це згадувати не любив.

Крім того, у 2001-му та у 2004 роках Вадим виконував завдання у складі місії ООН у Сьєрра-Леоне.

Протягом військової кар’єри “по миру” Федосєєв змінив багато посад: музикант військового оркестру, старшина підрозділу, старший інструктор-музикант, командир відділення, інструктор з водіння танків і бойових машин, технік – начальник складу, командир взводу – начальник майстерні, старший технік-начальник містечка.

У 2009 році він вийшов на військову пенсію, але залишився працювати в рідній частині. Після початку російської агресії на сході, в березні 2014-го, чоловіка мобілізували. На війну він пішов без вагань – недаремно ж обрав професію захисника Вітчизни.

Його посада в “79-ці” до останнього часу – начальник ремонтної майстерні парашутно-десантного та речового майна ремонтного взводу роти десантного забезпечення.

А вдома вірно чекала кохана дружина Наталя, якій Вадим Вікторович телефонував по кілька разів на день.

“Він постійно про неї дбав, немов і не минуло багато років, як побралися. У Вадима ще було тонке почуття гумору. Буває, ще в мирний час засидимося десь, але він чітко у певний час встає каже: мовляв, усе, хлопці, піду додому, бо Наталя Григорівна світло вимкне”, – розповідає Олександр.

За його словами, Федосєєв також виділявся серед командирів в армії – ніколи не кричав і не лаяв солдатів за помилки. Навпаки, міг підійти і заспокоїти людину, сказати, що з кожним буває таке, що головне – не повторювати цих помилок і все буде добре. До кожного вмів знайти підхід.

12 листопада 2021 року автомобіль, у якому перебували воїни 79 одшбр майстер-сержант Вадим Федосєєв (за кермом) та підполковник Руслан Прусов, під час виконання бойового завдання наїхав на міну поблизу села Нижньотепле на Луганщині. З огляду на те, як розірвало авто, одних шансів вижити у військовослужбовців не було.

Поховали загиблих десантників на Почесному секторі Мішковського кладовища в рідному Миколаєві.

У майстер-сержанта залишилися дружина і дорослий син.

Руслан Прусов

44-річний підполковник, начальник повітряно-десантної служби 79 одшбр Руслан Прусов також віддав війську більшу частину життя.

Він народився 2 січня 1977 року в Болграді на Одещині. Там же закінчив школу, був призваний до лав Збройних сил. “Строчку” служив на малій батьківщині.

Син українки й татарина, Руслан мріяв стати офіцером. І здійснив свою мрію. Військову науку опановував в Одеському інституті Сухопутних військ (тепер – Військова академія), також Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського.

Прусов пройшов всі етапи зростання військового: солдат строкової служби, курсант, командир відділення, командир взводу, заступник командира роти, заступник командира аеромобільно-десантного батальйону, командир батальйону, заступник командира бригади – начальник повітряно-десантної служби…

У “79-ці” він служив із 2002 року.

Але офіцер – це не лише освіта. Вроджені лідерські якості Руслана Халіловича відзначають усі, кому випало служити з ним поруч або під його командуванням. “Якщо Халілович поруч – ми себе почуваємо впевненіше”, – зізнаються колишні підлеглі. Одним із таких підлеглих був свого часу і нинішній командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ Максим Миргородський “Майк”.

“Руслан Халілович завжди заряджав своїм оптимізмом. Я його не пам’ятаю без усмішки. Що б не сталося – він завжди був усміхнений і на позитиві. Поламав при стрибку з парашутом ногу – “та подумаєш, такі дрібниці!” – згадує в інтерв’ю “Новинарні” начальник управління зв’язків з громадськістю Збройних сил України полковник Богдан Сеник.

За його словами, Прусов за підготовкою був професійним парашутистом. Уже й дружина Альона здійснила кілька стрибків – так він захопив її своєю справою.

“Ми з Русланом познайомилися на початку 2012 року, під час підготовки до ротації в Косові. З весни 2012-го до весни 2013-го служили разом у складі українського миротворчого контингенту в Косові. Він був заступником командира контингенту. І завжди всіх заряджав своїм оптимізмом. Ротація там була не з найлегших: патрулювання, заворушення в районі Митровиці тощо. А де було найгарячіше – там був Руслан Халілович. Він завжди всіх заспокоював – і командуючих, і підлеглих. Був такою стабілізуючою ланкою контингенту. В нього завжди двері відчинені були, і в будь-який час дня і ночі можна було прийти і з доповіддю, і за порадою”, – розповідає нинішній речник Генштабу Сеник.

За його словами, Прусов був дуже мудрим і завбачливим командиром.

“Саме він був ініціатором того, щоб ми там на полігонах могли стріляти зі зброї наших міжнародних партнерів – німецького, американського й іншого озброєння, удосконалювати свої навички. І це завжди було не з примусу, а в такому мотивуючому стилі: “Пацани, ви ж десантники, ви маєте вміти!” – каже Бодан Сеник.

За його словами, Прусов мав чудове почуття гумору, любив жартувати – і то так, що ображатися на нього було просто неможливо.

“Коли інструктував хлопців про те, як стрибати – розповідав і про те, як треба шапку при собі тримати, щоб у разі потреби використовувати її не лише на голову… Ну, справді, не всі в екстремальних умовах пристосовані, вестибулярний апарат різний буває в людей… Але хтось би інший таке сказав – могла б бути образа на все життя. А на нього ніколи ніхто не ображався”, – посміхається Сеник.

“Датський марш” – 25 км у викладці не менше 10-12 кілограмів на собі. Ми після цього маршу ногу не могли підняти, так важко. Але Руслан показував усім приклад”, – розповідає полковник про тренування з десантниками миротворчого контингенту.

“Руслан був справжнім у всіх сенсах цього слова – і як друг, як офіцер, чоловік, батько”, – говорить Сеник.

Згадки про офіцера-десантника (тоді ще майора) Руслана Прусова можна знайти у спогадах про бої за Донецький аеропорт взимку 2015 року, записаних журналістом Сергієм Лойком.

“Хто буде командиром другого батальйону, тоді питань не виникло, – згадує колишній командир військової частини Валерій Курач. – Руслан Прусов виїжджав до Донецького аеропорту, супроводжував конвої, працював з людьми другого батальйону, і було прийнято рішення призначити його командиром батальйону. Спокійно справлявся зі своїми обов’язками. Коли виникло питання, хто буде заступником командира бригади з повітрянодесантної підготовки, питань не було. Був призначений Руслан. Бригада виконувала всі поставлені завдання з повітряно-десантної підготовки тільки на “відмінно”.

“Він був гіпервідповідальним товаришем, не любив пустословити. До нього можна було дзвонити в будь-який час, і він завжди був готовий прийти на допомогу, вислухати, дати пораду”, – розповідає волонтерка Антоніна Селіна.

За її словами, Прусов був порядним офіцером і терпіти не міг корупціонерів. А ще дуже любив свою дружину. “Він якось мені зізнався: “Мені так пощастило з дружиною, носив би її на руках цілодобово. Кому мені дякувати?” Тільки справжній чоловік здатний на таке кохання”, – згадує волонтерка.

З Альоною Руслан, на той час уже двічі розлучений, познайомилися в Маріуполі. У них було велике кохання. Дуже гармонійна й неймовірно закохана пара, кажуть знайомі. У 2017 році побралися, а невдовзі народилися донечка, яку військовий шалено любив.

“Теща захворіла на онкологію – він дуже переймався, піклувався про неї”, – розповів також полковник Сеник.

Руслан Прусов загинув разом із Вадимом Федосєєвим 12 листопада під час виконання бойового завдання в результаті підриву автомобіля на ворожому невідомому вибуховому пристрої поблизу с. Нижньотеплого на Луганщині.

Водій Федосєєв загинув одразу. Прусов ще кілька хвилин боровся за життя… Але тяжкість поранень не залишала жодних шансів.

Поховали Руслана Халіловича Прусова на Почесному секторі Мішковського кладовища в Миколаєві.

Залишилися дружина і маленька донька, а також дочка від попереднього шлюбу.

“Головне, що пообіцяли побратими – підтримувати родину Халіловича, його дочок”, – каже Богдан Сеник.

Уберт Мрачковський

Старший солдат, снайпер підрозділу 8-го окремого полку спеціального призначення Уберт Мрачковський народився 12 липня 1988 року. Мешкав у Хмельницькому.

У 2006 році був призваний на строкову службу, яку відслужив у 80-му окремому аеромобільному полку (нині – 80-та окрема десантно-штурмова бригада). І вирішив залишитися у війську, підписавши контракт на п’ять років.

У хлопця рано померла мати, тож виховувала його тітка.

“Я його в армію відправляла, на присязі в нього була. Коли він пішов в контрактну службу, я приїжджала до Львова, він в десантниках служив. А потім вирішив переїхати в Хмельницький, перевестися у 8-й полк. Так він перекваліфікувався на снайпера. Був у Маріуполі, Донецьку, Луганську”, — розповідає жінка.

Коли розпочалася російська агресія на сході, Уберт пішов на фронт добровольцем. Брав участь в боях за Савур-Могилу в складі 51-ї окремої механізованої бригади, був поранений.

Повернувшись у стрій після лікування (на цей раз – у 128-му десантно-штурмову бригаду), брав участь у боях за Дебальцеве.

Тоді, затягуючи пораненого побратима на БТР, отримав своє найсерйозніше поранення (загалом їх було кілька): ворожий ручний протитанковий гранатомет поцілив у броню машини, й осколок розірвав легеню бійця.

У 2015 році Мрачковський прийшов до 3-го окремого полку спецпризначення. Там у 2016-му підписав контракт. Через рік перевівся у 8 опсп на посаду старшого розвідника-снайпера. І був одним із найкращих у своїй справі.

Уберт наголошував, що справжній снайпер “повинен бути спокійним, витривалим і хитрим”.

“Може, це егоїстично, але кожен постріл я не беру до серця. Це лише ціль”, – казав Уберт про знищення ворогів, пояснюючи, що у хлопців, які сильно переймалися, потім не витримує психіка.

“Я був у різних родах військ, але ССО – це маленький скальпель. Якщо ним вміло працювати, то можна виконувати неймовірні завдання”, – додавав снайпер.

“Це була людина-позитив. Він ніколи не втрачав почуття гумору. Завжди був з гвинтівкою, заряджав емоційно, підіймав бойовий дух. Він знав, що робить, був фанатом своєї служби”, – розповідає про товариша по 51 омбр військовослужбовець Артем Комісарчук.

За словами Артема, тоді, у 2014-му, Уберта як воїна з професійним досвідом одразу поставили старшим групи.

“Він був людиною, на яку дивишся і розумієш, що це професіонал своєї справи. Коли я гортав новини і побачив його фотографію, то подумав, що це якийсь невдалий жарт”, – зізнається побратим.

Один із найкращих снайперів ССО загинув 19 листопада в районі Причепилівки на Луганщині: куля влучила йому в голову. Очевидно, за талановитим “колегою”, який завдав немало прикрощів окупантам, давно полював ворожий снайпер.

Указом президента України від 21 листопада 2021 року Уберт Мрачковський посмертно нагороджений орденом “За мужність” II ступеня. Орден “За мужність” ІІІ ступеня він отримав ще в листопаді 2015 року.

Поховали бійця у Хмельницькому.

Залишилися тітка, дружина і двоє дітей.

Алі Алхаслі (“Воїн”)

Алі Алхаслі

Алі Наіб Алхаслі народився 22 січня 1992 року в столиці Азербайджану – Баку. В Україну приїхав кілька років тому – в Харків, де активно розвивається панкратіон. Цим стародавнім олімпійським видом єдиноборств Алі Алхаслі не просто захоплювався, як багатьма іншими видами бойових мистецтв, а займався професійно. На рингу виступав у трусах із написом українською “Воїн”. Такий позивний згодом отримав і у війську.

У Харкові він знайшов дружину, мріяв створити секцію панкратіону й тренувати молодь. Але у 2018 році несподівано для друзів та рідних підписав контракт на службу в Збройних силах України і пішов на фронт.

Старший солдат, старший оператор 2-го протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи.

Побратим на псевдо “Апачі” каже, що Алі вважав Росію спільним ворогом як для України, так і для Азербайджану. А факт втручання РФ у вірмено-азербайджанський конфлікт у Нагірному Карабасі 2020 року зайвий раз підтвердив правильність його позиції.

Як професійний спортсмен Алі багато подорожував і опанував кілька іноземних мов. Тож коли приїхав в Україну, вважав за належне вивчати державну мову своєї нової країни.

“Навіть коли потрібно було заповнити якійсь документи, Алі завжди відмовлявся від запропонованої допомоги. Витрачав на це у три рази більше часу, ніж будь-хто з нас, але заповнював сам”, − розповів “Армії іnform” майор Володимир Кучер, заступник командира батальйону з МПЗ в одному з підрозділів, де служив Алхаслі.

“Він був взірцем на спортивному майданчику, де постійно підтримував фізичну форму; справжнім фахівцем у поводженні зі штатною зброєю та іншим озброєнням, адже знав, що ці вміння можуть знадобитись у будь-який момент… Але війна не зробила його жорстким – із властивою його нації гостинністю він постійно намагався всіх нагодувати та ділився останнім”, – розповів побратим із позивним “Шелар”.

Усі, хто служив з Алі або близько знав його в цивільному житті, розповідають про азербайджанського воїна ЗСУ як про дуже доброго, відкритого і щирого чоловіка.

“Алі був спортсменом, ніколи не курив, не пив. Я завжди міг розраховувати на його допомогу. Жили у наметі, бліндажах разом. Він любив готувати, постійно всіх пригощав, готував шашлики, мариновані гриби. На риболовлю разом їздили… Він був веселим, розуміли одне одного з напівслова. Ніколи його не забуду”, – розповів товариш по службі з позивним “Шева”, який служив з Алхаслі два роки.

26 листопада близько 16:00 Алі перебував на бойовому чергуванні поблизу Новомихайлівки Мар’їнського району Донецької області, коли в нього поцілив ворожий снайпер.

“Спрацювала снайперська пара. Він отримав дві кулі, одне з поранень було несумісне із життям — снайпер поцілив у спину нижче бронежилету, інша куля була в ногу. Снайпери застосували тактику поранити людину, а потім її добити. Це була не миттєва смерть, він помер за 20 хвилин на шляху до медпункту”, — розповів один із командирів з позивним “Кеп”.

Поховали Алі Наіба Алхаслі за мусульманським звичаєм на Алеї слави у Харкові.

Залишилися мати і молодший брат в Азербайджані та дружина в Харкові.

Грудень (3)

1. Валерій Геровкін (“Гера”)

Валерій Геровкін

Військовослужбовець 93-ї механізованої бригади “Холодний Яр” Валерій Євгенович Геровкін, або “Гера”, загинув у районі Новотроїцького на Донеччині, захищаючи Україну та свою малу батьківщину.

Валерій народився в Краматорську 21 липня 1999 року. Навчався тут у школі №5. Закінчив Краматорський технологічний технікум за фахом “електрик”.

Хлопець виріс у сім’ї протестантського священника – пастора Церкви Христа Спасителя Євгена Геровкіна. Як розповів один із батькових колег у Краматорську, хлопець був дуже тямущим, брав участь у різних церковних заходах.

“Ми брали його до міжцерковного табору, де він проходив служіння. Розумний, розумний хлопчина. Він із тих, хто вмів працювати в команді. Був дуже відповідальним, його не треба було підганяти або нагадувати зайвий раз про його обов’язки. Він усе знав сам. Оскільки він виріс у церковній сім’ї, батько та його мама Анна прищепили йому християнські цінності. Був дуже порядним, незважаючи на молодість. Поважав людей, ніколи не лукавив”, – розповів друг сім’ї.

Рішення піти на фронт та захищати Україну син пастора ухвалив самостійно.

До лав ЗСУ став у вересні 2020 року. Воював на посаді гранатометника в 93 омбр.

“Батько пояснював Валерію, що життя в наших реаліях – це теж ризик, всяке може статися. Але на фронті ризик у рази вищий. Він відповідав батькові, що він чудово розуміє, що може бути поранений і навіть убитий. Він усвідомлено йшов на службу”, – згадує пастор у коментарі “Обозревателю“.

Товариші по службі відгукуються про Валерія як про позитивного хлопця, який завжди був готовий прийти на допомогу.

Гера регулярно займався спортом, тренувався навіть на фронті.

Із весни 2021-го тривала його перша фронтова ротація.

Валерій мав кохану на ім’я Олександра, з якою познайомився на зборах у церкві.

“Ми зустрічалися чотири роки. Валера дуже позитивний і товариський, легко знаходив з усіма спільну мову. З ним завжди можна було сісти та поговорити по душах. Він дуже хотів створити свою сім’ю”, – згадує Саша.

Їй Валера телефонував незадовго до загибелі…

1 грудня на спостережному посту українського воїна пострілом у голову вбив російський снайпер.

Провести 22-річного бійця в останню путь прийшли сотні краматорчан. Військові капелани відправили панахиду. Батькам полеглого воїна вручили Державний Прапор, що покривав труну, й Грамоту пошани і скорботи.

День похорону в місті було оголошено Днем жалоби.

Місцева спілка ветеранів АТО/ООС клопотатиме перед адміністрацією назвати одну з вулиць міста іменем полеглого Валерія Геровкіна.

Напередодні загибелі Гера дав перше й останнє інтерв’ю.

Журналіст “Газети по-українськи” знімав та розпитував його на позиції, коли Валерій чистив зброю. Він виглядав зосередженим, скаржився на головний біль. Коли пролунав вибух, воїн прислухався та визначив, що це, мабуть, станковий протитанковий гранатомет. Солдат розповів, що іноді по них теж відкривають вогонь, проте “поки, слава Богу, не обстрілювали серйозно”.

“Лише з автомата та ПК (кулемета Калашникова). Намагалися з гранатомета і з АГС (автоматичного станкового гранатомета) по нас накинути. Міномет працював, але не по нас”, – розповідав Валерій Геровкін.

Наступного дня воїна не стало.

2. Станіслав Запорожець (“Румун”/”Зеп”)

Станіслав Запорожець

74-й розвідбат – “секторальний”, тобто виконує бойові завдання по всій протяжності лінії фронту одного з напрямків (Донецького). 30-річний Станіслав Запорожець був із Луганської області. Народився в місті Лисичанськ.

Старший солдат, у Збройних силах України – з 2019 року. Служив у 74 орб. Мав позивні “Румун” та “Зеп”.

“Станіслав запам’ятається назавжди як душа компанії. Він сам особисто дуже дбав про згуртування військового колективу, мав виразне почуття гумору”, – розповів побратим Запорожця Дмитро.

Загинув Зеп 16 грудня в районі села Павлопіль Волноваського району від смертельного кульового поранення, завданого російським снайпером.

“…Загинув він миттєво. При цьому він був і в бронежилеті, і в касці. Порушень з його боку ніяких допущено не було. Це було ввечері, в темну пору доби”, — розповів представник підрозділу на ім’я Едуард.

Залишилася мати і молодший брат.

Поховали героя 20 грудня в місті Новодружеськ Луганської області.

Станіслав Запорожець став четвертою бойовою втратою 74 орб цьогоріч.

Станіслав Богуславський

Останній у 2021 році український воїн загинув від кулі ворога в районі Авдіївки ввечері 31 грудня, коли країна вже сідала за новорічні святкові столи.

Це був молодший сержант Станіслав Богуславський із 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ.

“Це важка втрата для кожного з нас… Молодший сержант Богуславський С.А. був щирою, відкритою людиною, готовий завжди протягнути руку допомоги своїм побратимам, серед яких користувався повагою та авторитетом. Але ворог своїми підступними діями обірвав життя десантника, патріота, справжнього сина свого народу…
Вічна пам’ять герою… Не пробачимо!!!” – зазначили в 25 опдбр, висловивши глибокі співчуття рідним та близьким захисника України.

“Стас – це мій солдат, я колись був у нього сержантом. Потім пішов на підвищення – а він став сержантом. Я його навчав від початку. Він прийшов сюди у 2018 році. Свій бойовий шлях почав недалеко звідси, у Кам’янці – це за кілька кілометрів. І від солдата дійшов до командира відділення. Вже свій бойовий досвід передавав іншим, мав за плечима кілька ротацій. Хотіли його просувати на головного сержанта взводу…” – розповідає побратим по службі Олександр.

“Він дуже хороший був, безвідмовний. Ніколи нікому не відмовляв. Навіть якщо допомоги потребували хлопці, які вже звільнилися, – він завжди всім допомагав”, – пригадує боєць. Олександр.

Ще один товариш загиблого, Іван, розповів, що той постріл снайпера, який обірвав життя Станіслава, був “як сніг на голову”: “Протягом дня була «тиша» – майже не чути було ніяких обстрілів поблизу… ми оперативно провели евакуацію, але, на жаль, Стаса не стало”.

“Це був солдат, який вже встиг стати воїном. Він був дійсно прикладом для всіх – такий могутній, кремезний парубок. Надійний, завжди міг підставити плече у скрутну хвилину. Нам таких дуже не вистачає… Які можуть пройти з тобою пліч-о-пліч через будь-які обставини”, – додає Іван.

Із фейсбуку полеглого відомо, що Стас Богуславський жив у місті Новомосковськ на Дніпропетровщині.

Він став 79-ю, останньою втратою Збройних сил України 2021 року – восьмого року війни.

Вічна пам’ять героям.

Підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Катерина Стулень