Який рік можна вважати роком заснування міста Луганськ? Чи дійсно все починається з указу Катерини II про будівництво ливарного заводу поблизу річки Лугань? Та до чого тут запорізькі козаки? Відповіді на ці та інші питання дає Східний Варіант разом із доктором історичних наук, професором Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Олександром Набокою в рамках проєкту «Деколонізація. Відновлення історичної правди».

Роком заснування Луганська вважають 1795 рік, коли російська імператриця Катерина II видала указ про заснування чавуноливарного заводу в долині річки Лугань. Насправді ж ще до цього на території сучасного міста жили козаки, які й започаткували розвиток поселення. Докладніше про це в матеріалі

Від стародавньої історії до Київської Русі

Перші поселення на Луганщині своїм віком відносяться ще до стародавньої історії. Про це свідчать, зокрема, знайдені тут неолітичні стоянки та курганні поховання.

«Багаторічні дослідження дали нагоду відтворити умови життя людей, що жили на території Приайдар’я в 5900–5600 рр. до н. е. Хронологічно стоянки належать до епохи неоліту, причому це найдавніший у Східній Європі неоліт. Як відомо, ця епоха є часом епохального переходу людства до відтворювальних форм господарства (землеробства та скотарства). Проте старобільський неоліт за характером життя, ймовірніше, ще попередня епоха — мезоліт із його значним зростанням значення рибальства та інших видів діяльності, пов’язаних із річками. Місцеві мешканці також жили, переважно, користуючись річкою Айдар», — йдеться в «Нарисах історії Луганщини» авторів Віталія Курила, Олександра Набоки, Ольги Забудкової.

Перші курганні поховальні комплекси Луганщини належать до доби раннього енеоліту (4400–3800 рр. до н. е.). Зокрема, Олександрівський могильник, кургани біля Луганського національного аграрного університету та на вул. Марленівській у Луганську. Останні ж належать до епохи золотоординського панування.

Зразки знахідок зі стоянки “Старобільськ-1”. Джерело: книга «Нариси історії Луганщини»

Цікаво, що на Луганщині металургійна діяльність почалася не в 18 столітті, а задовго до цього — у другому тисячолітті до н. е. В епоху мідно-кам’яного та бронзового віків на території краю панували скотарі-кочівники. Вони навчилися не лише виробляти метали, а й використовувати їх у господарському житті.

«Приблизно в другому тисячолітті до н. е. в окремих районах Луганщини, близьких до місць зосередження нинішніх великих промислових підприємств, з’явилися специфічні стародавні стоянки, головною метою мешканців яких був видобуток та подальша обробка металів, насамперед — міді. Одна з таких унікальних стоянок була виявлена неподалік села Новозванівка Сіверськодонецького району», — пишуть дослідники.

У першій половині 13 століття на частині Луганщини панували половці, а трохи пізніше, у тому ж столітті, ці землі потрапили під владу монгольської Золотої Орди. Звільнитися від її ярма вдалося лише через століття, коли в 1362 році литовські воїни вщент розбили орду в битві біля Синіх Вод. Українські землі поступово почали звільнятися від монгольського впливу. Натомість із заходу на схід просувалося Велике Литовське Князівство.

Та навіть після цього за територіями українського степу на довгий час закріпилася назва Дикого Степу, що казало про неможливість заснування тут стабільних поселень. Адже постійні набіги татар із Кримського ханства (яке утворилося після розпаду Золотої Орди) призводили до постійних руйнувань та знищень.

Як Дике поле стало новою домівкою для козаків

У 14 столітті луганські землі входили до Чернігово-Сіверського князівства, яке було під васальним контролем Великого князівства Литовського. Остання литовська фортеця, де могли бути козаки (або, як їх ще називали, черкаси), була на березі річки Сіверський Донець поблизу сучасної Станиці Луганської. Саме там археологи зафіксували під час досліджень докази багатошарового населення і фортеці донських козаків.

Згодом почалися московсько-литовські війни, які тривали протягом майже усього 16 століття. У цей час на території сучасної Луганщини вже фіксували присутність «воровських козаків» — так московська влада називала тих, хто знаходився на цих землях без їхнього дозволу. Концентрація таких «воровських козаків» була помітна в районі теперішніх міст Лисичанськ та Сіверськодонецьк. Пізніше «воровські козаки» все ж були витіснені, а на їхнє місце з кінця 16 століття починаються хвилі козацьких заселень із Речі Посполитої.

Запорізькі козаки. Джерело: myukraine.org.ua

Доктор історичних наук та професор Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Олександр Набока виділяє декілька цих хвиль. Перша припадає на 90-ті роки 16 століття, коли в Речі Посполитій відбувається повстання під керівництвом Северина Наливайка. Побоюючись репресій з боку шляхти та за дозволом московської влади, яка також була зацікавлена в освоєнні безлюдних земель, козаки почали засновувати свої перші поселення на Слобідській Україні.

«Характер таких поселень був не такий, як на Запорізькій Січі. На Січ не допускали жінок, а на Слобожанщині селилися вже сім’ями, оскільки від гніву шляхти потрібно було рятувати й родини. Тому сюди, попри близькість до татар, прибували козаки з родинами», — розповідає Олександр Набока.

Друга хвиля переселень прийшлася на період повстання Богдана Хмельницького. Особливо на 50-ті роки 17 століття, коли Хмельницький зазнав перших поразок і уклав Білоцерківський договір. Саме в ці роки на Луганщині з’являються перші стабільні поселення.

Найбільша хвиля козацького розселення припала на 70–80-ті роки 17 століття, так звану «Руїну». Правобережна Україна стала місцем постійного протистояння, від чого люди шукали новий більш безпечний дім. У ці часи з’являються поселення Слобода Більська (сучасний Старобільськ), Біловодськ, Марківка тощо.

«Вже після відновлення Нової Січі козаки отримують змогу засновувати стабільні поселення. Тоді на території сучасного Луганська з’являються вже відомі нам козацькі селища Кам’яний Брід та Вергунка. Вони належали до Кальміуської паланки Війська Запорізького. Тож бачимо, що у 17–18 століттях заселення відбувалося з двох боків: з боку Слобідської України та з боку Запорізької Січі», — каже історик.

Землі козаків, на які прийшли серби та промислова революція

У першій половині 17 століття активізувалися російсько-турецькі війни, у яких на боці Російської імперії брали участь як козаки, так і серби. Імперська армія відштовхувала турків на південь до Криму, а землі, які звільнялися, передавали воїнам, які виступили на їхньому боці. У тому числі й сербам. У 1753 році на частині Луганщини була створена окрема територіальна військова одиниця Слов’яносербія, куди відійшли й запорізькі селища. Звичайно, що козаки відчували незадоволення від такого рішення влади, але мусили з ним миритися, каже Олександр Набока.

«Кам’яний Брід (село Кам’яне) на Лугані засновано в 1754 році як шанець 3-ї роти слов’яносербського кінного гусарського полку Івана Шевича. Третю роту потім змінила 4-та, а після утворення Бахмутського гусарського полку тут розташовувалася 10-та рота цього полку, тому село Кам’яне (Кам’яний Брід) отримало ще одну неофіційну назву — Десята Рота», — писали дослідники Володимир Подов та Віталій Курило в книзі «Історія Донбасу».

За результатами російсько-турецької війни 1768–1774 років територія Криму відійшла до Російської імперії. Створилися сприятливі умови для заселення та освоєння південних земель — донецького степу. Натомість поступово відпадала потреба в козацьких формуваннях, які довгий час патрулювали та захищали ці території від турецько-татарських нападників. У 1764 році наказом Катерини II була скасована Гетьманщина, а в 1775 — ліквідована та знищена Запорізька Січ. Епоха козаччини скінчилася, а козаки перестали займати окрему ланку суспільства і злилися з іншими верствами населення.

Землі Війська Запорізького остаточно увійшли до Російської імперії. З’явилося кріпацтво.

«Луганщина, як частина колишніх козацьких територій, поступово інкорпорованих у російську політико-адміністративну та соціально-економічну систему, наприкінці 18 століття, повною мірою відчула на собі справедливість висловлених Конквестом припущень (британський історик Роберт Конквест порівнював кріпацтво з рабством — ред.). Кріпацтво, яке прийшло в край разом із російським імперським порядком, було системою, що трималася переважно на рабський, особистій залежності селян від поміщиків», — пишеться в «Нарисах історії Луганщини».

Водночас розкривався промисловий потенціал Луганщини та Донеччини. Ще в 1721 році Семен Чирков та Микита Вепрейський знайшли поклади вугілля неподалік сучасного Торецька. Це стало початком нової ери та заснуванням Донецького вугільного басейну. Відкривалися шахти, заводи, фабрики, розвивалася логістика та торгівля. Це, своєю чергою, привернуло увагу багатьох іноземних підприємців, які бачили в Донбасі можливість заробити.

У 90-х роках 18 століття шотландський підприємець Карл Гаскойн узяв на себе завдання чи не з нуля створити матеріально-технічну базу Чорноморського флоту, який будувався в нещодавно завойованому Криму. Для цього підприємець отримав державну субвенцію в розмірі 50 мільйонів рублів. Після масштабної геологічної розвідки степів луганського краю, в 1794 році він доповів у Санкт-Петербург, що знайшов у Донецькому та Бахмутському повітах достатньо вугілля та руди для виробництв гармат. Наступного року вийшов наказ Катерини II про початок будівництва чавуноливарного заводу поблизу річки Лугань, що і вважається станом на сьогодні початком історії міста Луганськ. Уже за три роки завод почав свою роботу, а вугілля для нього видобували в першій на Донбасі шахті поблизу Лисичої балки (сучасний Лисичанськ).

Карл Гаскойн. Джерело: Вікіпедія

З початку заснування завод на річці Лугань називали Катеринославським, а з 1797 року — Луганським. З цього ж року так називали й заводське поселення, яке вже будувалося поруч. Для будування та роботи заводу на нього переводили людей із Російської імперії. Перші робітники селилися в навколишніх селах Кам’яному Броді та Вергунці.

«Вони будували завод, а поряд із ними казарми із хворосту і глини, а також землянки, де потім селилися самі. Так виникло робітниче селище ливарників на Лугані в Донецькому повіті, який незабаром був перейменований у Слов’яносербський повіт. У першу чергу було побудовано 11 кам’яних будинків для англійських спеціалістів і дві казарми. Будинки спеціалістів утворили вулицю, яку називали Англійською. Казарми й землянки утворили другу вулицю, названу Петроградською», — йдеться в «Історії Донбасу».

Вулиця Англійська у Луганську. Джерело: Вікіпедія

Хоч англійці жили добре, основну частину робітників заводу складали кріпаки, яких приганяли з інших регіонів імперії. Нижній прошарок заводського механізму складали каторжники та бродяги, яких насильно пригнали на завод для важкої роботи.

Гармата, відлита на Луганському чавуноливарному заводі. Нині стоїть на вході до будівлі Луганського краєзнавчого музею. Джерело: Вікіпедія

Та все ж таки завод Гаскойна не зміг утвердитися в промисловій ланці Донбасу й зачинився вже в 1887 році. Серед причин цього дослідники називають як брак незалежної інфраструктури, так і відсутність ємного комерційного ринку. Однак розвиток поселення, що було поряд, уже було не зупинити.

Формування міста Луганськ

З кожним роком заводське поселення більшало. Тут діяли пошта, госпіталь, аптека, бібліотека, музей. У 1823 році відкрили першу на Донбасі гірничу початкову школу для дітей заводських працівників, в 1839 році — початкову гірничу школу в Кам’яному Броді, а в Луганському заводі — гірниче училище, середній навчальний технічний заклад. У 1837 році в заводському селищі відкрито метеорологічну станцію — першу на Донбасі. Розвивалася торгівля.

«У поселенні Луганського заводу в 1801 році народився відомий учений і письменник — автор 4-томного “Толкового словаря живого великорусского языка” В.І. Даль, жили й працювали багато гірничих інженерів та інших фахівців, які стали провідними діячами науки й техніки. У їх числі — почесний академік Петербурзької Академії наук Є.П. Ковалевський, видатний гірничий фахівець, який став першим професором металургії в Україні, А.Ф. Мевіус та ін. Сюди приїжджали діячі гірничої справи, проходили практику випускники Корпусу гірничих інженерів — Гірничого інституту. Усе це висувало селище Луганський завод у розряд видних центрів економічного, наукового й культурного життя Донецького басейну. І не випадково вже в 1847 році в губернії обговорювалося питання про перетворення заводського селища в місто й перенесення сюди центру повіту зі Слов’яносербська. Проводилися і відповідні приготування. Проте титул міста і своє нинішнє ім’я — Луганськ — воно отримало тільки через три десятиліття», — писали Володимир Подов та Віталій Курило в «Історії Донбасу».

Одна з хат Кам’яного Броду на початку 20 століття. Джерело: Трибун

У 1882 році поселення Луганський завод та Кам’яний Брід об’єднали, дали статус міста та єдину назву — Луганське. З цього починається новий етап у розвитку міста.

План села Луганського, 1879 рік. Джерело: Вікіпедія

Історія доводить, що Луганськ має цілком українські корені. Тож російський історичний наратив про «русский город» є не більше, ніж частиною їхньої давно закладеної імперської ідеології «русского мира». Про це каже й Олександр Набока.

«Усі ці міркування, що зимівники, які тут були, не мають сили, чи то, що це були варварські поселення, не витримують критики. Це просто таке ідеологічне російське судження. Насправді це були звичайні поселення, які мали господарчу систему, вирощували зерно, торгували ним. Навіть без заводу, на мою думку, завдяки розвитку товарного зернового виробництва, цей край міг би стати достатньо цивілізованим», — резюмує історик.

***

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Інга Павлій

Поділитись:

Розділ:

Суспільство

Теги:

#Деколонізація. Відновлення правди #Луганськ #Луганська область #Суспільство

Підтримати
Східний Варіант

Зробіть вклад в наш розвиток

підтримати

Залишити відповідь

Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.

16 Жовтня 2024, 13:02

Інга Павлій

Антифейк

"Доказ, що ці території — Україна": як письменник Максим Віхров у своїх книжках розповідає історію Луганщини

Минулого місяця в журналіста й письменника родом із Луганщини Максима Віхрова вийшла нова книга «Слобожанська історія». У ній автор змальовує історію своєї родини від початку XX століття та до 2014 року, коли почалася російсько-українська війна. Східний Варіант поспілкувався з паном Максимом та дізнався, чому ця книга важлива зараз та які посили вона несе в суспільство.

Російська федерація для своєї пропаганди використовує наратив про «історично російські землі Луганщини». Та це не є правдою. І «Слобожанська історія», яка описує життя звичайних українських родин на Луганщині, вчергове це доводить.

«Ця книга є черговим нагадуванням, що Луганщина, зокрема північна Луганщина, яка була окупована у 2022 році, це невіддільна частина України. Як і Донеччина, як і Херсонщина, Запоріжжя і будь-яка інша частина Україна. Російські спроби пояснити, що це якась “нова росія”, неспроможні та суперечать міжнародному праву. А з іншої сторони, ця книга — нагадування українській авдиторії, що ці землі були і є органічною частиною України, нашою територією. І люди, які там живуть, є частиною нашого народу. І в нас немає жодних підстав зрікатися їх чи казати, що вони “якісь не такі українці”», — каже автор.

«Дикий схід» — історія про виникнення та занепад промислового регіону

27 років Максим Віхров прожив у Луганську та вимушено покинув його, коли туди у 2014 році прийшли проросійські бойовики, заявивши, що тепер це «луганська народна республіка». Після початку російсько-української війни він проживав у Білій Церкві, а зараз — у Києві. Працюючи тривалий час у журналістиці, зокрема головним редактором видання «Український тиждень», пан Максим приділяв час дослідженню та вивченню історії рідного краю. Результати пошуків він виклав у книгах «Дикий схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу» та «Слобожанська історія».

Максим Віхров разом зі своїми книжками. Фото з особистого архіву Максима Віхрова

Видання «Дикий схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу» вийшло у 2018 році. У ньому автор висвітлив історію того краю, який заведено називати «Донбасом», передусім це південні райони Луганщини та північні регіони Донеччини. Пан Максим каже: «Це історія про виникнення та занепад цього промислового регіону». Для її написання автор понад рік збирав інформацію: проводив інтерв’ю, вивчав джерела, спілкувався зі свідками.

«Після 2014 року я багато писав про події в регіоні, про Донбас, комунікував на ці теми на різних майданчиках. Був такий час, що я відчував, що є певна потреба для загалу розповісти цю історію більш комплексно. Це була спроба й самому розібратися з тим, яка доля в цього регіону, куди воно все йде, звідки воно виходить, і з іншої сторони — розповісти про все ширшій авдиторії й подати свій погляд на речі, які стосуються Донбасу», — каже Максим Віхров.

Книга, яка розповідає історію трьох поколінь української родини

«Слобожанську історію» офіційно презентували минулого місяця. Це родинна історія Максима Віхрова, яка охоплює три покоління та висвітлює долю людей, які жили понад століття на теренах північної Луганщини. Дія відбувається в трьох сусідніх селах: Пластунівка, Романівка та Білолуцьк. Романівка та Білолуцьк, розповідає пан Максим, станом на сьогодні ще існують, а Пластунівка через поступове зменшення населення вже давно вилучено з переліку населених пунктів України.

«Книга охоплює події з кінця 19 та до початку 21 століття. У її основі лежать сімейні спогади та історії, які збереглися і передавалися з вуст в уста. Старші родичі розповідали молодшим, і так воно дійшло до мене. І звісно, що мені треба було зібрати все це до купи. За можливістю я доповнював це історичними документами, які мені вдалося знайти, щоб верифікувати хронологію подій. І через цю історію я вже розповідаю більше про цей край, про людей, які там жили. Це була більше журналістська робота із зануренням у краєзнавство, у місцеву історію. Тому що не можна розповісти історію реальних людей, не розповідаючи про місце і про час, у який вони жили», — розповідає Максим Віхров.

Фото з особистого архіву Максима Віхрова

Основною гілкою «Слобожанської історії» є 20 століття з усіма його переломними історичними подіями для українців: Голодомор, розкуркулення, колективізація, радянський режим, відлига, настання української незалежності.

Історія книги починається з прапрабабусі пана Максима — Агафії. З чоловіком Федором вони проживали на Звенигородщині тодішньої Київської губернії. У 1905 році Федора вбили жандарми. За сімейними переказами, це сталося через його дотичність до політики. Через три роки, уже будучи вдовою, Агафія взяла позику в банку і придбала землю на теренах сучасної Луганщини, куди й поїхала разом із дітьми. Пан Максим пригадує, що їхали вони не одні, а великою групою родин-переселенців із Київщини. Діставшись Луганщини, вони заснували село Пластунівка.

Одна з доньок Агафії Фанаска вже на Луганщині побралася з місцевим мешканцем Іваном, предки якого здавна жили на цих землях. За сімейною легендою, його родовід йшов від запорізького козака. Так зустрілися дві гілки українських селян.

Фото з особистого архіву Максима Віхрова

Окрім сімейної хронології, у книзі «Слобожанська історія» яскраво описуються українські побут та звичаї тодішніх селян. І це, каже пан Максим, є яскравим доказом того, кому насправді належать ці землі:

«Люди, які жили на півночі Луганщини, були носіями того природного українства, яке вони взяли не зі школи, не з літератури чи політичних прокламацій, а фактично передавали з покоління в покоління. Для них українська мова, український побут були настільки чимось природнім та невіддільним від них самих. І вони це українство зберігали. Не ідеологічно, не будучи політично мотивованими, вони робили це свідомо. Навіть під час радянських заборон».

Пан Максим пригадує, як у селах панувала українська мова, як його бабуся Ганна, уже будучи на пенсії, почала вивчати мистецтво вишивки. І робила прекрасні рушники, сорочки, домашні речі. У старших майстринь вона вчилася традиційним орнаментам Луганщини.

Ганна Іванівна Вихрова (бабуся автора) під час виступу у дитсадку у Білолуцьку, 1990-ті роки. Фото з особистого архіву Максима Віхрова

Старші покоління, зокрема прапрабабуся Агафія, шанували Тараса Шевченка — земляка зі Звенигородщини. Дідусь Максима, який працював колгоспним інженером, під час відряджень до Києва завжди шукав можливість заїхати до Канева та вклонитися Тарасу.

«Це була така органічна пошана до Шевченка, який все-таки є визначною особистістю для формування української ідентичності. І такого було дуже багато. Ідентичність — це не тільки вишиванки чи поезія Шевченка, це також певний уклад життя. І вивчаючи долю цих людей, я побачив, що вони міцно трималися за оце традиційне українське бажання жити на своїй землі, господарювати, не залежати ні від кого», — підсумовує автор «Слобожанської історії».

Виставка вишивки Ганни Іванівни Вихрової у будинку культури у Білолуцьку, 1990-ті. Фото з особистого архіву Максима Віхрова

На жаль, трьом поколінням, доля яких представлена в «Слобожанській історії», не вдалося реалізувати прагнення бути господарями на своїй землі. Переживши колективізацію, розкуркулення та колгоспи, вони так і не стали повноцінними хазяїнами.

Історія циклічна. Агафія в 1908 році з Київщини дісталася Луганщини в пошуках кращого життя. Через понад 100 років її праправнук Максим поїхав із Луганщини на Київщину, діставшись історичних земель своїх предків батькової лінії. Тільки не в пошуках кращого життя, а рятуючись від російського гніту та бойових дій.

Без сумніву, «Слобожанська історія» — це не тільки про Слобожанщину, а і про всю Донеччину та Луганщину. Колись бувши заселеними переселенцями, теперішні мешканці цих регіонів, теж стають переселенцями, повторюючи долю своїх предків. У цій книзі розповідається історія однієї української родини, однак нитки переплетіння історії в ній знайдуть тисячі інших.