Дружина Івана Світличного, Леоніда, написала: «Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 року, а як творча людина — загинув у серпні 1981 року в засланні на Алтаї».
Іван Світличний. Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
25 жовтня в Україні вшановують день пам’яті літературознавця та дисидента з Луганщини, кому на критику приносили свої твори Василь Стус та Василь Симоненко.
Народився Іван Світличний 20 вересня 1929 року, у селі Половинкине, що на Луганщині. Зростав у бідній сім'ї й дивом вижив у часи Голодомору. Ніхто з його родини не мав вищої освіти й навіть не вмів навіть писати, проте Іван виріс інтелектуалом, літературознавцем та поетом.
Під час німецької окупації, у жовтні 1943 року, він разом з друзями взявся майструвати вибуховий пристрій, щоб підірвати німецьку машину. Пристрій вибухнув у Івана в руках, через що хлопець позбувся пальців на руках, мав уламки в ногах. Однак, за свідченням молодшої сестри Надії Світличної, усе життя був дуже майстровитий.
У юності Світличний закінчив школу із золотою медаллю, а у 1947 році вступив на факультет української філології Харківського державного університету. У повоєнні роки, крім власної бідності, навчання хлопця ускладнювала сталінська диктатура. Одного разу на зборах його критикували за пропуски лекцій з української мови. Світличний не виправдовувався, а заявив, що не буде відвідувати їх через низький рівень викладання. Декан дозволив Івану вільне відвідування, розповідає літературознавиця та популяризаторка української культури Яна Кубишкіна.
Більшу частину дисциплін Іван Світличний опрацьовував самостійно, за першоджерелами. Годинами сидів у бібліотеці та відвідував книжкові ярмарки, навіть відстежував плани видавництв.
«Серед студентів ходили легенди, що в голодному 1947 році Іван продавав свій пайок хліба, харчуючись одними кабачками. А все для того, щоб мати гроші на книжки», — пригадує Яна Кубишкіна.
У 1952-му вступив до аспірантури відділу теорії літератури Інституту літератури імені Шевченка Академії Наук України. Але й тут проявив незалежність поглядів, через що його дисертацію «Рухома естетика» не допустили до захисту як таку, що «не базувалася на марксистсько-ленінських постулатах».
Іван Світличний був першокласним перекладачем. Перекладав Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена та інших авторів з польської, турецької, сербської. Його інтерпретацію поезій Беранже зараховують до вершин перекладацької майстерності. До речі, у таборі він продовжував працювати над створенням словника синонімів української мови.
Іван Світличний.
Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
Після закінчення аспірантури Іван Світличний уже в Києві розпочав шлях у журналістиці та літературній роботі. Проте його скрізь звільняли за проукраїнські погляди, а з 1965 року остаточно перестали приймати на роботу. Він міг друкуватися лише під чужими іменами. А ще за 5 років до того, у 1960 році, луганчанин отримав квартиру, яка перетворилася на місце збору української інтелігенції. Там, на його книжкових полицях, зберігалися твори, які межували за настроями з «антирадянщиною». Зокрема, п’ять номерів журналу «Табір», заснованого Симоном Петлюрою в Польщі, видання 1923 року.
Дружина Івана Світличного, Леоніда Світлична, так відгукувалася про ту квартиру: «У тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки й господар для спраглих істини».
Своєю критикою Іван Світличний допомагав розвивати українську поезію. До нього приносили свої вірші Василь Симоненко й Василь Стус. Луганчанин обрав для себе роль наставника й виконував її бездоганно, хоч дуже ризикував: вдома зберігав велику кількість антирадянської літератури. Також самвидави, якими він ділився із тими, в кому бачив потенціал стати національно-свідомими.
На жаль, у серпні 1965 року Івана Світличного заарештовують, знімаючи прямо з потяга до Коломиї. Наприкінці місяця до його помешкання у Києві приходять з обшуками. Критика-літературознавця тримали пів року в ізоляторі, а 30 квітня 1966 року випустили завдяки зусиллям Світового конгресу письменників.
12 січня 1972 року КДБ проводить масштабну операцію «Блок» проти шістдесятників і дисидентів. До Івана Світличного знову приходять з обшуком й забирають в ізолятор. Рідні побачили його тільки через 16 місяців — після оголошення вироку чоловіку. Тоді ж його дружину звільнили з роботи, сестру Надію заарештували, а її дворічну дитину передали під опікунство іншої сестри Марії, чоловік якої - член КПРС. У пресі з’являлося все більше листів, де оточення поета просило прощення за свою діяльність.
Врешті, суд над ним відбувся лише у квітні 1973 року. Івана Світличного звинуватили в «анти радянській агітації й пропаганді» та в «антирадянському націоналістичному світогляді». Він отримав 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання.
Протокол КДБ з обшуку 31 серпня 1965 року.
Фото: Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України
Однак, навіть перебуваючи в ув’язнені з іншими українськими поетами, Іван Світличний організовував письменницькі забави. Крім того, попри все займався перекладацькою діяльністю й допомагав поетові Ігорю Калинцю. І тоді ж почав писати «табірний літопис», що стане одним із найважливіших його творів.
«КДБ постійно слідкувало за арештантами, щоб вони між собою не спілкувалися. Проте Іван разом з іншими в’язнями почав випускати „Хроніки 35-ї зони“ в межах „Хроніки архіпелагу ГУЛАГ“. А у бібліотеці табору він створив так званий „ПЕН-клуб“, — організацію, яка об'єднувала редакторів, письменників і перекладачів», — пригадує Яна Кубишкіна, літературознавиця.
За її словами, табірний літопис передавали за кордон. Лише завдяки цьому міжнародна спільнота могла дізнаватися про стан здоров’я політ в’язнів, порушення їхніх прав й протестні голодування. До речі, у таборах Світличний брав участь у всіх колективних акціях протесту, тримав голодівки. Одна з них тривала 56 діб. За цей час він схуд з 70 до 44 кг.
Іван Світличний до та після ув’язнення.
Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
Однак брати участь у створенні хроніки означало ризикувати побаченнями із рідними, потрібним лікуванням, й загалом життям. Однак Іван Світличний продовжував бути наставником та очолював процес створення хронік. І навіть придумував конспіраційні схеми, які допомагали передавати записи на волю.
До речі, Світличний настільки любив книги та пресу, що коли його мали пересилати по етапу, газети та книжки письменника зайняли кільканадцять ящиків. Тому начальство табору змушене було брати підводу, щоб відвезти речі на вокзал — таке трапилося, мабуть, вперше і востаннє в історії табору.
20 серпня 1981 в Івана Світличного стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, а під час лікування занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Доглядала за ним дружина Льоля, яка з червня 1979 майже постійно була на засланні з чоловіком. Вона останні 11 років читала йому вголос, вмикала класичну музику й цикл передач «Шістдесятництво в Києві» Надії Світличної (сестрі Івана, Надії, якій вдалося вибратися з ув’язнення). Власне, останнім, що почув Іван від Леоніди, був вірш «Не можу я без посмішки Івана» Василя Стуса.
Василь Стус та Іван Світличний.
Фото: Архів Музею шістдесятництва в Києві
У гуртожитку, куди після інсульту поселили Світличного з Льолею, у нього над його ліжком висіла карта Радянського Союзу. Іван просив позначити на ній місця, де сидять його товариші. Оглядаючи карту, він з великим зусиллям говорив, посміхаючись, дружині: «Дивись, Льолю, українці окупували весь Сибір!».
До речі, після інсульту йшла мова про те, щоб комісувати Світличного, звільнивши за станом здоров’я. Однак новий голова КГБ СРСР Федорчук анулював домовленості. Як стверджують свідки, в одній із розмов він заявляв, що «Светличного и Кочура надо повесить на одном суку!».
До Києва Івану Світличному дозволили повернутися лише в січні 1983-го. Жив у квартирі на четвертому поверсі без ліфта, тому практично був позбавлений можливості бувати на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після чого вже не міг ні говорити, ні рухатися.
Помер Іван Світличний 25 жовтня 1992 року. Поховали його у вишиванці, подарованій Василем Стусом, неподалік могили письменника — на Байковому кладовищі.
Його дружина, Леоніда, написала: «Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 року, а як творча людина — загинув у серпні 1981 року в засланні на Алтаї».
