Лиманська громада/ фото: Вчасно
У розмові з журналістами «Вчасно» начальник поліції Лиманської громади Ігор Угнівенко пригадує: у жовтні місто відзначає річницю з моменту, відколи Лиман деокупували. Тоді він побачив потрощене місто, яке стало примарою після орків. Проте він зауважує, ще коли з Лиманщини ЗСУ довелося відступити — вже тоді громада була моторошною, із зяючими дірками у стінах від російських снарядів та ракет. Так заходили «асвабадітєлі».
У перші дні, відколи почалося повномасштабне вторгнення, дзвінків були сотні на день. Для поліції ті, перші, дні стали визначальними — бо ніхто не очікував, що правоохоронці спрацюють відразу і з такою віддачею. Очікування та перспективи були гірші за результат, на який почала працювати поліція Лиману.
«На початку 2022, коли люди повиїжджали, але в них тут лишилися родичі, у мене за добу було до пів тисячі дзвінків. Від 300 — до 600 в день. Я думав, що впораюсь із цим, але зрозумів, що мене на всіх не вистачає, довелося „поділитися“ телефоном із колегою. Я тоді йому ще жартома дав позивний „Бухгалтер“, бо він щодня писав величезні списки того, що потрібно зробити, координував роботу евакуаційних груп, керував, кому потрібно завезти корм для тварин, а кому — гуманітарку тощо. Здавалося б, це не складна робота, але від неї залежало, скількох людей ми зможемо евакуювати й забрати з-під обстрілів», — зауважує правоохоронець.
Броньований автомобіль для роботи лиманських правоохоронців під обстрілами/ фото: Вчасно
Вмовити евакуюватия до окупації вдалося не всіх — вивезли лише частину населення
Місцеві правоохоронці розповідають, що перед окупацією Лиману головні складнощі полягали в тому, що в поліцію телефонували дорослі, які виїхали, і просили евакуювати з громади своїх літніх батьків чи інших родичів. Але коли правоохоронці під обстрілами приїжджали на адресу — їм відмовляли в евакуації.
«Нам люди казали, що нікуди не поїдуть, що це їхній дім і вони тут залишаться до кінця. Ми неодноразово приїжджали на одну й ту саму адресу, але безрезультатно. Вмовити виїхати до окупації вдалося не всіх — вивезли ми лише частину», — пригадують поліцейські.
Складнощів до роботи додавала моральна складова — зокрема те, що родини деяких правоохоронців не знали, де насправді їхній чоловік і тато. Така ситуація склалася у Євгена Слищенка, старшого сержанта поліції («Бухгалтера»).
«Моя дружина не знала, що я в Лимані. Думала, що я у Слов’янську й у мене все добре, що ми більше не їздимо в Лиман, а я займаюсь квартирними обходами й переписом населення. А дізналася — коли побачила мене по телебаченню в новинах. Була шокована», — пригадує правоохоронець.
Самі ж батьки Євгена Слищенка з Лиману також не виїжджали — навіть під час окупації. Відмовились залишати напризволяще свій будинок. І хоч дочекалися повернення сина — очікування давалося їм нелегко.
«До батьків було багато питань в орків через те, що я поліцейський. Не давали пропуски для переміщення по місту, а без них буквально з двору не можна було вийти. Власне, й не давали тому, що я працівник поліції. Через батьків вони мені й передавали, щоб я повертався працювати в Лиман, але вже на їхній бік. Так і казали їм: „Хай вертається, все буде добре, хай бере з собою друзів“. Мені про це мама розповіла вже коли я повернувся», — каже поліцейський.
Ігор Угнівенко та Євген Слищенко — одни з тих лиманських правоохоронців, які не залишили громаду до окупації і повернулися з першого дня деокупації
Загинули — бо сиділи на лавочці біля двору (до лінії фронту від них — 3 км)
За словами керівника місцевої поліції Ігора Угнівенка, на сьогодні Лиман потрощений на 90%. Деякі будинки окупанти понівечили частково — наприклад, у нього був приліт, який зруйнував стіну чи дах, але загалом об'єкт вцілів. Але відсоток повністю зруйнованих об'єктів у Лимані - великий. Значна частина — багатоповерхівки, які навряд чи вдасться відновити. Скоріш за все, їх доведеться зносити.
«І по Лиману, й по селах громади немає жодної вцілілої школи чи дитсадка. Це все було зруйноване окупантами ще до окупації, тому що вони били прицільно по місцях, де могли бути люди. Навіть діти», — додає правоохоронець.
На сьогодні Лиманська громада безпечнішою не стала. Ті ракетні та мінометні обстріли, які частково затихли після деокупації, відновилися з більшою силою. Фактично щодня кілька лиманців у кращому випадку отримують поранення, у гіршому ж — помирають під час обстрілів, які не вщухають.
«Усі місцеві знають правила безпеки, щоб вижити в Лиманській громаді, але їх не дотримуються. Наприклад, у Торське долітають і міни, і вся мінометка, яка є в орків. Нещодавно туди був приліт — відразу загинуло троє людей: дві жінки й один чоловік. Четвертий був трьохсотий. А загинули — бо сиділи на лавочці біля двору (до лінії фронту від них — 3 км). Після цього прильоту ми з мером заїжджаємо у селище й бачимо: побита вулиця, бабці сидять на лавці біля двору, чутно прильоти. Ніхто нікуди не йде, не тікає - сидять. Тобто життя їх нічому не вчить», — розповідає начальник поліції Лиманської громади.
Біля цього будинку у Торському загинуло 3 людей, які під час обстрілу сиділи на лавочці
Наслідки прильоту російського снаряду, який вбив одразу 3 мешканців села Торське
«Коли батьки приїхали на місце прильоту — ми вже знали, що дитина до лікарні не доїхала…»
«У Лиман і навколишні села, частина з яких є вже „сірою зоною“, прилітає регулярно щодня. Добре, що ми забрали дітей звідти, хоча у селах лишалося ще близько пів сотні дітей (станом на серпень). І якщо після деокупації ще було спокійніше, то з літа Лиманську громаду знову засипають і мінами, й артою, й РСЗВ. Тому з серпня ми два місяці у рамках примусової евакуації вивозили дітей з Торського, Зарічного, Ямполя тощо). На щастя, всі виїхали», — зауважують правоохоронці.
Однак до окупації Лиману на прохання поліції нерідко не звертали увагу. Через це загинули діти в одному з обстріляних росіянами будинків — і одну дівчинку з-під руїн правоохоронці пам’ятають досі. Її не вдалося врятувати, хоча вони намагалися зробити все можливе.
«На будинок орки скинули авіабомбу. Приліт стався в сам будинок, у підвалі якого сиділа родина. Постраждали кілька дорослих, вони отримали незначні пошкодження. Але найбільше постраждала 12-річна дівчинка, яка була з бабусею в цьому підвалі. Ми її витягли з-під завалів, намагалися врятувати. Сподівалися, що вона виживе — дитина була ще теплою, живою, коли ми надавали допомогу. Але не вдалося. Вона не доїхала до лікарні у Слов’янську. Пізніше на це місце приїхала її мама з чоловіком. На той момент ми вже знали, що дівчинка померла, і потрібно було забирати дитину не з лікарні, а її тіло — з моргу», — пригадує Ігор Угнівенко.
Сьогодні у Лиманській громаді лишаються близько 11 тисяч місцевих. В самому Лимані - близько п’яти тисяч, з них кілька сотень — діти.
