Українці й росіяни — не «братні» народи й тим більше не «адін народ»!

Українці й росіяни — не «братні» народи й тим більше не «адін народ». Це, здавалося б, очевидне твердження, утім іноді його доводиться пояснювати, оперуючи елементарною аргументацією.

Наприклад, що в кожного з цих народів своя окрема історія становлення та соціокультурного розвитку, зазначає видання Ukraїner. До того ж у багатьох аспектах різниця разюче кардинальна. Чи що українці та росіяни протягом своєї історії неодноразово воювали, і це були далеко не «братні» чи «громадянські» війни, а битви між двома народами, один з яких — російський — постійно хоче знищити інший — український.

На початку 90-х років Україна, як і низка інших країн, здобула незалежність після десятків років радянської окупації, а до того — імперського поневолення. Зараз, у XXI столітті, Росія знову напала на Україну. Українці точно знають, за що вони воюють. Це боротьба за свободу та незалежність від Росії. Зрештою, це боротьба за виживання, адже Росія вдається до прямого тероризму і геноцидних практик. Тому сьогодні називати українців та росіян «братніми» народами особливо обурливо. І цей шкідливий міф потребує активного розвінчання насамперед для тих аудиторій, які не перебувають у контексті складних українсько-російських відносин.


«Нас просто посварили»

Концепція про «братні» народи досі вигідна Росії як країні-агресорці і просувається нею. Росія не зацікавлена, щоб Україну підтримували країни-партнерки. Тому вона воліла би подати своє вторгнення як «сімейну сварку» чи «внутрішній регіональний конфлікт», в якому не йдеться про зазіхання на незалежність. Деякі представники інших країн (громадяни, медіа, політики) можуть свідомо чи несвідомо підігравати Росії, стверджуючи, що Росія й Україна просто «посварилися». Продовжуючи пропагандистські наративи агресора, вони можуть заявляти, що Україні й Росії треба просто допомогти «помиритися» і піти на перемовини. Ба більше: Україну можуть звинувачувати у недостатньому бажанні домовлятися і йти на компроміси — наприклад, поступатися своїми територіями в обмін на мир.

Із прагнення «помирити» два народи виростають обурливі для українців публічні прецеденти. Скажімо, навесні 2022 року, напередодні Великодня за григоріанським календарем, ватиканське духовенство запропонувало представницям двох націй символічно нести хрест під час Хресної дороги у Страсну п’ятницю біля Колізею. Християнське товариство українців Італії відреагувало на це так: «У цей історичний момент ставити поряд націю-агресора та націю, яка потерпає від агресора, виглядає недоречним.

Серед українців цей факт сприймають, як ніби у відповідні історичні періоди ставити поруч німецького солдата і поляка із Аушвіца, солдата НКВД і вірного католика в ГУЛАГу, ніби розмістити разом самого Ісуса Христа та Понтія Пілата, котрий прирікає його до смерті».

Приблизно у той же час, всередині квітня, коли вже було відомо про звірства російських військових у Бучі, президент Франції Еммануель Макрон в інтерв’ю телеканалу France 2 відмовився назвати дії Росії в Україні «геноцидом». «Я буду обережний із такими термінами сьогодні, тому що ці два народи (росіяни та українці. – ред.) — брати», — сказав він.

У відповідь на це МЗС України зазначило, що міф про «братні» народи почав руйнуватися після окупації Криму та агресії на сході України у 2014 році. ««Братній» народ не вбиває дітей, не розстрілює цивільних, не ґвалтує жінок, не калічить літніх людей та не знищує будинки іншого «братнього» народу. До звірств проти беззахисних людей не вдаються навіть найзапекліші вороги. Наразі немає ані моральних, ані реальних підстав вести розмови про «братні» зв‘язки російського та українського народів», — наголосив речник відомства Олег Ніколенко.



Ідеологічність і маніпулятивну природу концепції «братніх» народів доводить також те, що поза імперськими та постімперськими країнами складно знайти подібні найменування для громадян сусідніх держав. Бо «братніх» народів не існує ніде — є національні інтереси кожного народу і вміння налагоджувати добросусідські відносини, незалежно від культурної та іншої спорідненості.

«Єдиний» і «братній» народ: дві пропагандистських концепції

Здебільшого деконструкцією міфу про «братні народи» в Україні послідовно займаються науковці з царини гуманітаристики, журналісти та деякі медійні персони. На рівні державної політики, яка б сягала широкого загалу, спростуванням цього міфу ґрунтовно не займалися, хоча є і певні винятки. Наприклад, Міністерство культури та інформаційної політики у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті навели аргументи, які спростовують ідею про братерство українського та російського народів, створивши відповідну інфографіку. Її варто розглянути докладніше.

Росія досі оперує визначенням про «адін народ», адже воно у своєму корені заперечує існування українців як окремої нації. Деколи ця держава у своїй пропаганді вдається до іншого пропагандистського кліше — про «три братні народи», говорячи про українців, білорусів та росіян.

Ідейна концепція «братніх народів», агресивно насаджена радянською пропагандою, сягає концепції «триєдиного народу» царських часів і є цілковито імперіалістичною. Мета цієї ідеї — заперечення права українців та білорусів на власну історію, культуру, мову. Це намагання штучно прив’язати історію України та Білорусі до російської та розчинити й асимілювати ідентичності двох окремих народів, щоб тримати їх упокореними.



Комуністичною пропагандою були сформовані чіткі шаблони для розгляду історії України. Передусім вона мала бути придатком російської історії. Історичні події в Україні мали дублювати російські процеси. При цьому бути менш масштабними та другорядними. Але ця пропаганда не мала нічого спільного з реальністю.

Якщо в ідеї «братніх народів» українці постають у ролі залежного «молодшого брата», якому без «старшого» — Росії — ніяк, то у концепції про «єдиний народ» існування українців окремо від росіян повністю заперечується. Цей відверто шовіністичний підхід тягнеться століттями ще від імперських часів і до сучасної російсько-української війни.

Нинішню повномасштабну війну Росія називає «спецоперацією», мета якої — «звільнити» чи то одурманених «нацистською» пропагандою «рускіх» (тобто українців, бо ж «адін народ»), чи то «братній» народ, який потерпає від демократичного ярма, нав’язаного колективним Заходом. Ця мінлива і плутана аргументація щодо того, кого і від чого росіяни «асвабаждают», розрахована насамперед на внутрішню аудиторію, яка звикла споживати постійні фейки й здатна «проковтнути» найабсурдніші пояснення. Уся ця пропагандистська риторика спрямована лише на одне — приховати справжню мету Росії у цій війні, яка є напрочуд прозорою і примітивно-загарбницькою — знищити українців як націю та захопити їхню територію.

Говорячи про концепцію «братнього народу», історик Кирило Галушко вказує на її тяглість: «Українці у ролі «малоросів» були протягом XIX ст. «племенем російського народу», приреченим на розчинення, як будь-яке «плем’я». Оскільки для сьогоднішньої Росії панівними є навіть не радянські, а царські виклади історії, то «українці» для росіян — це тимчасове утворення. Бо треба відновити колишню, присутню лише в уяві російських вождів, єдність — чи то «давньоруської доби», чи то «возз’єднання» 1654 року (Переяславський договір між Московським царством і козацькою старшиною. — ред.). У цьому контексті українці «випадково» з’явилися на політичній мапі, «об’єктивно» вони не існують, тому їх можна легко «визволяти шляхом знищення».

МАЛОРОСИ

Офіційна назва українців у документах Російській імперії.



Галушко зауважує, що знищення України для Росії є потребою буттєвого масштабу: «Як свого часу писав Дмитро Донцов, співіснування України та Росії — це конфлікт існування, бо сенс існування України лежить у незалежності, а смисл існування Росії — у поглиненні України. Бо інакше уся її світоглядна, геополітична та історична концепції сенсу власного буття сиплються. І тому Росія приречена долати Україну, як і Україна — їй опиратися».

ДМИТРО ДОНЦОВ

Український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, ідеолог українського інтегрального націоналізму.

Історичний фундамент: Україна та Росія йшли різними шляхами

Україна та Росія розвивалися за різних історичних умов і мали впливи різних сусідів. Це визначило суттєві культурні, політичні, світоглядні відмінності, а також сформувало окремі мови, зокрема українську і російську.

У IX ст. сформувалась середньовічна держава Русь із центром у Києві. Руссю у широкому значенні називалася вся територія, де визнавали владу київських князів. І тривало це визнання упродовж наступних кількох століть. Та у вузькому значенні під Руссю знали землі довкола Києва. А землі на північному сході, де згодом сформувалось Московське князівство, тоді називали Заліссям. Майбутні «братні» народи формувались у різних комунікаційних просторах: українці — в чорноморському, білоруси — в балтійському, а московити — у волго-каспійському. І ці народи не ставали братніми тільки через те, що платили данину руському князю.



Після монгольської навали у XIII ст. історичні долі територій сучасних України та Росії остаточно розійшлися. Залісся стало союзником монголів: московити воювали за Батия і брали участь у загарбанні Русі та руйнуванні Києва. І Московська держава сформувалась під владою монголів. Українські терени продовжували розвиватися у європейському контексті. У Великому Князівстві Литовському, до якого входили українські землі, були демократія, самоврядування та європейське право, релігійна терпимість, пошанування приватної власності. Це визначило політичну культуру мешканців.

Більшість цих ознак зберігалися в українській козацькій державі — Гетьманщині. Північно-східні землі колишньої Русі (нині це територія Росії) увійшли до складу монгольської Золотої Орди. На формування політичної культури Московського князівства мали визначальний вплив ординські порядки й традиції з возвеличенням правителя і повною йому покорою, абсолютним домінуванням держави, відсутністю приватної власності на землю й «общинними» порядками.

Українська мова: довгий шлях заборон і спроб уніфікації з російською

У прагненні стерти будь-які відмінності між українським та російським народом Росія насамперед грає на мовному полі. Українську мову забороняли та нищили, вважаючи її загрозою для Московії. Її називали «мовою села» і робили неперспективною у використанні.



Історія знає майже півтори сотні спроб заборонити українську мову. Остап Українець, письменник і перекладач, автор YouTube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка» пояснює уніфікацію мови в контексті міфу про «братні народи» так: «У різні часи це працювало трохи по-різному. У Російській імперії, звісно, на першому місці був страх становлення окремого українського суспільства. Скажімо, основні заборони української мови в книгодрукуванні були пов’язані з релігійною проблематикою — переклад Пантелеймоном Кулішем Біблії був політично загрозливим».

Загалом усе почалось у 1627 році, коли з подання церкви спалили та заборонили книги українською. Далі був Валуєвський циркуляр, підписаний в 1863 році, який забороняв видання підручників та літератури українською. В 1876 році було видано Емський указ, який забороняв ставити вистави українською і співати народні пісні.

У Радянському Союзі за викладання російської мови в школах вчителям платили на 15 рублів більше. Спілкуватись українською мовою було «неперспективним», для виживання і кар’єрного зростання люди обирали російську.



Правопис 1933 року є спробою штучного зближення української та російської норм орфографії. Зазирнувши в реєстр «репресованих» слів, ми побачимо, як тоді навмисно уніфікувались українська та російська мови. Приміром, після 1933 року із вжитку вийшли такі слова як балянс, гостриця, капеля. Натомість з’явились баланс, піраміда, капела.

Усе XX ст. наповнене репресіями українських діячів, які писали українською мовою. І в контексті творення міфу про «братерство» чи «єдність народів» українська мова насильницьки стиралась, натомість українцям нав’язували російську.

Витвором пропаганди сучасного Кремля також є твердження про те, що «насправді неважливо, якою мовою розмовляти». Водночас Кремль уже давно перетворив мову на зброю і виправдовує свою агресію, зокрема й «захистом російськомовних», яких буцімто утискають в Україні. Путін навіть стверджував, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова.

Перше, що роблять росіяни в окупованих містах — заміняють написи українською мовою на російську. Доходить до абсурду. Так, окупанти змінили в тимчасово окупованому Маріуполі табличку при в’їзді в місто та стелу, перетворивши букву «і» на «и» за допомогою шматків металу. А в тимчасово окупованому Херсоні загарбники створили проросійську «Азбуку Херсона» для дітей, таким чином насаджуючи ідею «руского міра» найменшим. У тимчасово окупованій частині Подніпров’я та Запоріжжя росіяни замінили стелу із написом «Запорізька область» на вказівний дорожній знак російською мовою.



Те, що мова — це базова частина національної ідентичності, сьогодні ми бачимо особливо гостро. І в сьогоднішніх реаліях перехід на українську мову є життєво важливою потребою. Бо кремлівська пропаганда так і чекає, щоб когось «врятувати». Особливо, якщо цей хтось говорить російською. Крім того, під час російського вторгнення українська мова стала інструментом боротьби з ворогом.

У фонетиці та граматиці українська мова має понад 20 спільних рис із білоруською, чеською, словацькою, польською, хорватською та болгарською мовами. А з російською — лише 11.

Остап Українець роз’яснює різницю між українською та російською мовами так: «Українська мова більшість історії розвивалася в тіснішому контакті з білоруською і польською, ніж з російською. Через це відмінностей безліч на кожному з рівнів. На фонетичному ми найліпше знаємо про паляницю: це про нездатність росіян вимовити -ля- з ненаголошеним а, воно майже завжди ставатиме -лє-. Це про відсутність нашого звука и, котрий звучить посередині між і, е та російським ы. Саме так «паляниця» часто перетворюється на «палєніцу». Це про різну вимову спільних слів: хлєб проти хліба, бо в українській мові голосні змінювались, не питаючи дозволу в російської, відповідно до власних потреб».

Остап Українець радить: щоби побачити різницю між українською і російською, достатньо взяти два абзаци однакового тексту цими мовами й підкреслити всі місця, в яких цей текст відрізнятиметься. Якщо на живих прикладах спробувати порівняти українську і російську — одразу буде зрозуміло, наскільки вони різні.

Українська культура: вічна боротьба за самодостатність

Росія повсякчас намагалася знищити українську культуру або розчинити її у російській. У царські часи це робилося шляхом прямих заборон на розвиток української культури або поглинанням українських митців культурою «центру», як це сталося з письменником Миколою Гоголем. У радянські часи Росія вдалася до прямого терору, знищивши у таборах усі знакові постаті українського культурного середовища. У 20-х і 30-х роках це явище отримало назву «Розстріляне відродження». На активізацію дисидентського (культурно-протестного) руху у 60-х–80-х роках тодішня влада також відповіла політичними репресіями.



Виживали тільки ті, хто прилаштовувався. У шаблонах російської пропаганди найважливішими в діяльності українських культурних діячів мали бути їхня дружба з російськими майстрами й орієнтир на російські взірці. Усе, що не вписувалося в ці шаблони, — або маргіналізувалося, або відверто дискредитувалося чи знищувалося.

Культурна менеджерка Богдана Неборак наголошує, що українська культура — це культура людської гідності як базису. Натомість російська — це культура спроби вибороти право мати гідність.

У контексті творення Росією міфу про «братні народи» було важливо применшити вагу української літератури і показати її несамодостатність. «Знищення літератури, тобто вбивство авторів, знищення їхніх книжок та заборона видавати та досліджувати найкращі українські тексти — це єдиний спосіб для Росії збудувати міф про підневільну й нижчу українську літературу, вдихнути суть у стереотипи про те, що українська культура — нудна, пісна, для домашнього вжитку», — каже Богдана.



І під час повномасштабної війни Росія намагається зачистити культурне середовище України, знищуючи пам’ятки культури та видавництва, грабуючи музеї, палячи книжки на тимчасово окупованих територіях, забороняючи українську мову в захоплених містах. Руйнуючи культурний простір, загарбники заповнюють утворену порожнечу російськими культурними кодами й наративами. Тому в Маріуполі забороняють спілкуватись українською мовою й перейменовують площу Свободи на площу Леніна, а в Генічеську йому встановлюють пам’ятник.

Вони палять всі книжки в бібліотеці храму Петра Могили та кидають у вогонь книжки, написані українською мовою (у 2020 році Ukraїner знімав історію про розпис цього маріупольського храму петриківкою). А в тимчасово окупованому Херсоні загарбники розвішали по місту серію банерів «Херсон — город с русской историей». На частині із них зображений російський поет Олександр Пушкін.

Цінності та маркери ідентичності: свобода проти примусу

Для українців важлива воля, життя без примусу й тиску. Український гімн має слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу». Тобто волелюбність в народу України є чи не на найпершому місці.



У 2020 році українці вважали свободу більшою цінністю навіть за безпеку та рівність: 70 % погодилися, що свобода важливіша за рівність, а 31 % — що вона важливіша за безпеку. У Росії подібний вибір зробили 55 % і 24 % респондентів відповідно.

Українці прагнуть самі творити свою історію і приймають рішення, які впливають на їхнє життя. Натомість росіяни перекладають відповідальність за своє життя на когось іншого. «Я ні на що не впливаю», «замість мене вже все вирішено», «я маленька людина» — так росіяни дозволяють керувати собою своїй владі. Українці за часи незалежності обрали шістьох президентів і пережили кілька революцій, тоді як росіяни протягом понад 20-річного правління диктатора Путіна стрімголов скочувалися в тоталітаризм за підтримки мовчазної більшості.

Кирило Галушко резюмує, що в історичній уяві росіян відсутнє поняття «боротьба за незалежність та виживання», натомість там міцно вкорінена імперська агресія на сусідів, яка триває вже понад 400 років. «Українці були в обороні, росіяни у наступі. Але в оборонців були одні цінності, а у нападників — інші», — каже історик.

Українці — сучасна політична нація. В українській державі розвивається свідоме громадянське суспільство, яке знає, що таке гідність і свобода. Приклад цьому — Революція Гідності, яка постала із бажання українців рухатись в проєвропейському демократичному напрямку. І через вісім років після цього Україна стала кандидатом на членство в ЄС. Це результат великої боротьби та спротиву Росії у її бажанні побороти Україну. В українців є сформована державність, працюють державні інститути та органи. Попри відчайдушні спроби Росії залишати Україну у своєму полі, Україна позбулась російських впливів у різних сферах: музичній, книговидавничій, культурній, а особливо — в енергетичній. Як бачимо, без російського газу життя стало тільки легшим. Тож «братерство» українського та російського народів — це плід хворої уяви, поглиненої російською пропагандою. Не існує жодного братерства між цими народами: вони різні на всіх рівнях.



Тому сьогодні бажати «примирення», швидших переговорів і компромісів — означає шкодити Україні і не сприяти становленню робочої системи міжнародної безпеки. Росія неодноразово доводила, що домовленості з нею не варті навіть паперу, на якому вони написані. Говорячи про перемовини, країна-агресорка намагається виграти для себе час, щоб перегрупуватися й атакувати знову. Тож сьогодні народу України потрібні не «примирення» на деякий час і очікування нового нападу Росії, а перемога у війні, і з нею — ефективні гарантії захисту від майбутніх нападів.

Шлях України до перемоги на полі бою вже прокладений стійкістю і героїзмом її захисників, а для завершення потребує допомоги країн-партнерок, зокрема важкого озброєння. А повна поразка Росії відбудеться завдяки повному розірванню зв’язків із нею, зокрема через розвінчання шкідливого міфу про «братні» народи.