Ми назавжди запам’ятаємо той день коли довелось приймати рішення про евакуацію. Наша редакція поспілкувалась із людьми, які вимушені були тікати зі своїх квартир, міст. Залишати все те, що роками облаштували. Давайте знайомитись: Анна, 38 років.
– Розкажіть про себе.
– Мене звати Анна. Я народилась та живу у Краматорську. Це промислове місто на Донеччині. В мене є родина: чоловік, син та кіт. До повномасштабного вторгнення РФ ми працювали, син вчився у школі. В нас були плани та мрії.
80-метровий флагшток у парку «Ювілейний», м. Краматорськ. Відкритий на День Незалежності 24.08.2021 р.
– Евакуація. Як прийняли рішення, куди збирались?
– 1-го квітня 2022-го нам довелося виїжджати до Дніпра. Це рішення далось непросто, у першу чергу ми думали про безпеку своєї дитини. Були такі дні, що ми ледь не весь день сиділи в коридорі, а спасти лягали одягненими. Звуки обстрілів, які ми чули, це хвилина ступору. Ми не розуміли тоді – що, куди.
В певний момент почали закриватись магазини, аптеки. Щоб купити хліб, потрібно було пройти якийсь квест. Постійна повітряна тривога, під час якої було все зачинене, бо люди були налякані. Інколи тривога гуділа майже цілий день. З аптек почали скуповувати майже все, як і з магазинів. Була паніка.
Ситуацію погіршувало те, що майже весь період часу, постійно виїжджали автомобілі. Люди залишали місто. Влада міста почала активно закликати мешканців покидати місто. За її розповідями, були створені якісь тимчасові місця для житла. Ми з чоловіком розуміли, що лінія фронту дуже стрімко наближається до нас. Весь час ми моніторили всі новини. Нам було важливо розуміти: якщо ми виїжджаємо, то це повинен бути безпечний шлях.
Місцева влада обіцяла, що евакуація – це ненадовго, 2-3 тижні. Ми постійно зв’язувались із людьми, які вже виїхали, питали куди, як там. Ми до останнього моменту вірили, що залишимось удома. Але коли наш син почав уві сні кричати та блукати з закритими очима по своїй кімнаті, коли майже незначний звук у квартирі змушував його здригатися... Ми почали активно планувати виїзд.
Мій син дуже сильно подорослішав. Він розуміє, коли «прилітає» до нас, а коли ми збиваємо. Майже весь час він просидів у квартирі, мені було дуже страшно з ним виходити на вулицю. Його однокласники почали теж виїжджати хто куди. Вся ситуація – вона нагнітала.
– Чому Ви не скористались безкоштовною евакуацією?
– Вже на той час були не дуже гарні відгуки. Людей розміщували в таких умовах, що вони через тиждень повертались додому, незважаючи на постійні обстріли. А в нас дитина та кіт. Нам багато людей пропонували прихисток: знайомі, друзі. Родичі – ні. Вони навіть не телефонували, напевно боялись що ми приїдемо до них.
Але ми розуміли, що це скоріше за все надовго, і не хотіли турбувати. Ми знайшли гуртожиток, зв’язалися з адміністрацією, нам пообіцяли «бокс» для сім’ї, в якому є холодильник, тепла вода.
Палац Культури і Техніки НКМЗ, центр Краматорська. Фото після чергового обстрілу.
– Я так розумію, на Вас чекав сюрприз у гуртожитку?
– Ще й який! (посміхається). Після довгої дороги з дитиною та котом нас чекав такий сюрприз, що ми хотіли їхати назад. Нас розмістили у кімнаті 12 кв. м, без холодильника.. Стояли два ліжка-сітки, та був стіл, без стільців. Але ж ми їхали пересидіти на 2-3 тижні. Тому вирішили залишитись на цей час. Але цей час був майже 8 місяців.
На той час уже поновили уроки онлайн, але дитина не могла вчитися від слова зовсім. Не було де. На урок нам доводилось іти у холодний коридор, вірніше це була кімната там де сміттєпровід та душова кімната. Тому що там були стіл та стілець. Ми почали хворіти. Але нас гріла мрія, що за пару тижнів ми повернемось додому.
– Допомогу від держави ви отримували?
– Це ще одна неприємна історія. Щоб оформити допомогу, нам довелось стояти у черзі понад 8 годин, щоб взяти талончик. А потім за два тижні нам ще раз прийшлось стояти у черзі щоб оформити цю допомогу, але тепер лише 6 годин. Весь час ми були з дитиною. На вулиці холодно. Туалета немає. Гарячий чай ми старались не пити. Ми знов захворіли. І таких як ми, було достатньо. На оформлення допомоги нам довелось купувати все: аркуші, файли, папки. Майже два місяці ми жили на ті кошти які збирали.
– Житло безкоштовне?
– Ні. Майже місяць ми жили безкоштовно. А потім почали платити. Вартість житла зростала щомісяця. Хоча держава оголосила про безкоштовне житло для перемішених осіб, та обіцяла сплачувати за них комунальні витрати. Але це, на жаль, не так.
Я не забуду багато випадків, розкажу з цієї теми один із них. Прибиральниця в гуртожитку нас усіх переселенців звинувачувала, що ми винні у війні, що через нас їй не платять заробітну плату, а коли почали обстрілювати Дніпро, то ми стали ще більш винні. Щоранку ми вислуховували образи. А інколи у нас почали пропадати речі. Нашим дітям заборонялось грати у коридорі. Тому що вони псують підлогу. Наші діти опинились заручниками у 12 кв. м.
– Які умови у гуртожитку?
– Умови... На поверсі близько 16-18 кімнат, у кімнаті мешкають по 3-4 людини. На кухні одна плита, готувати можна лише на 2 конфорках, тому що решта чадить, коли їх вмикаєш. Готували по черзі. Гарячої води нема. Всі меблі ще з 70-80-х років. Ремонти того ж року.
Але ми почали знайомитись із людьми. Нам допомогли провести інтернет, дали безкоштовний роутер. Згодом нам дали ліжко та стільці. Але у 12 «квадратів» за будь-якого бажання все не помістити.
– Ви отримували гуманітарну допомогу?
– Це ще одна історія. Так, отримували. Десь із червня. Ми познайомились із волонтерами, і вони привозили нам гарячі обіди, хліб, консерви. Це тривало близько двох місяців. Спочатку ми вистоювали черги, займали черги з 4-ї ранку. Бували такі випадки, що ми три дні з самого ранку записувались у списки.
А одного разу в день видачі адміністрація музею у м. Дніпрі проголосила, що не видасть нам продуктові набори. Бо начебто переселенці когось побили. Це було смішно. В той день я плакала, вперше за весь час перебування у Дніпрі. Моя дитина не розуміла чому. Потім ми почали записуватися за можливості онлайн. Але це теж квест.
– Як переніс адаптацію син?
– Діти – вони більш комунікативні. Ми виходили щодня гуляти, він знайомився з дітками. На дитячих майданчиках які розташовані поблизу, нам заборонили гратися, бо ми все ламаємо. Але це не так. Ми спочатку випрадовувалися, а потім стали мовчки уходити.
Згодом почали робити хаби для дітей. Інколи ми ходили туди. Діти там малювали, спілкувались. Нас запрошували на дитячі вистави. Але син усе частіше залишався у гуртожитку. Він не хотів ні з ким спілкуватись, він хотів додому. Щоранку питав, коли ми поїдемо, бо він хоче до себе, у своє ліжко і в свій душ.
– Де ви живете зараз?
– Коли лінія фронту почала поступово віддалятись, ми почали приїжджати додому. На день, на два, потім на тиждень. Це було на контрасті. У Дніпрі відносно спокійно, вдома гучно. Мій син заспокоював мене. Він казав: «Не хвилюйся, ми вдома, все буде добре».
На початку осені ми стали частіше бувати вдома. І потім вирішили поки залишитись тут. Але це вже не ті відчуття страху які були на початку війни. За 8 місяців у гуртожитку ми зараз насолоджуємося кожною хвилиною вдома. Дитина вже не так реагує на повітряну тривогу, він не лякається, а чітко розуміє рівень небезпеки. Він розуміє, коли трапляються прильоти, на якій відстані від нас. Дуже хвилювався, плакав, коли прильот був поруч із його школою. Хвилюється щоб його школа була ціла, і дуже хоче повернутися до свого звичного життя. Проте зараз він хоча б має змогу навчатись онлайн, виконувати всі завдання. І що не менш важливо, бути у себе в кімнаті, гратись своїми іграшками.
– Але зараз з іншого боку лінія фронту знов наближається. Що плануєте робити?
– Ми зрозуміли, що наразі не можна планувати. Жодних прогнозів і розрахунків. День пройшов, всі живі – і слава Богу. Будемо дивитись по ситуації та вірити в ЗСУ.
Анна Старцева
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».
Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
