Торське — село на кордоні Донеччини та Луганщини, яке пережило окупацію. А зараз кожного дня росіяни методично стирають по будинку з мапи цієї місцевості, крім того — полюють на місцевих, намагаючись вбити кожного, хто вирішить вийти з будинку.
До повномасштабного вторгнення в Торському жило півтори тисячі місцевих: діти, молодь і пенсіонери. Працювали школи, храм й магазини, у людей була робота в межах села. А саме Торське було відоме на Донеччині як громада з сироварнею й керамічною фабрикою. Після деокупації, яка сталася 3 жовтня 2022 року, село знають як прифронтове. І воно жахає статистикою: щодня — по кілька прильотів артилерійських снарядів, потрощені будинки (нерідко під завалами — живі люди). А ще снаряди й міни застають людей посеред вулиць. Тоді статистика поповнюється травмованими й убитими. Ті, хто дивом вцілів, навіть починають на короткий термін вірити в диво або ще сильніше вірити в Бога.
Джерело мінеральної води поблизу Свято-Вознесенського храму у Торському
Свято-Вознесенський храм у Торському сьогодні
Дмитро Мазур, поліцейський офіцер громади, який раніше обслуговував Торське, пояснює: людям уже немає на кого сподіватися, окрім як на поліцію й Бога. Навіть волонтерам заборонено їздити сюди будь-яким транспортом — пропускають лише броньовані авто. Хоча й вони не гарантують того, що з Торського повернуться всі цілі та живі.
Їдучи розбитими дорогами, поміж випалених снарядами будинків-примар, хочеться сказати «напівживе село». Напів, тому що зі звуками прильотів змішуються людські голоси, які кричать сусідам «ховайся» чи «живі».
Від Торського до лінії фронту — 3 км. Тому місцеві вимушені були звикнути не лише до ракет, а й до авіанальотів. Зважаючи, що село — «буферна» зона, місцеві махають рукою: «по нас і з танків стріляють, і долітає». В розмові, коли поруч чутно вибух, вони майже спокійно знизують плечима: «Прильот, нічого — це десь поруч. Це не страшно». Страшно — коли чутно свист ракети. Тоді треба себе врятувати за кілька секунд — посеред городу чи в хаті, яку легко «прошиють» уламки.
Один з будинків Торського поряд з яким загинули міцеві мешканці
«Ціна цивілізації»: тисяча гривень проти вірогідності вмерти
Журналістам «Вчасно» місцеві зізнаються: на сьогодні вижити у Торському не лише важко, а й дорого. Кожна поїздка за пенсією чи продуктами — виклик, на який наважиться не кожен. Тому й ціна таких виїздів із села — чимала.
«Коли стріляють — тут же дуже не поїздиш у магазин, перебиваємося хлібом і чимось із городу, консерваціями з минулого року. Але раніше люди їздили, деякі й загинули. Ми й самі їздимо у Лиман, раз на місяць винаймаємо машину з водієм, щоб він нас туди довіз. Це коштує тисячу гривень — одна поїздка туди й назад», — розповідає місцева мешканка Олена Семенівна, коли отримує хліб від поліцейських «Білого янгола», які єдині заїжджають у «сіре» Торське.
На «зойк» журналістів, що це дорого, жінка невесело всміхається — каже, що це ціна за ризик. Хоча й забирає значну частину пенсії: Олена Семенівна отримує 8 тисяч гривень пенсії, а її чоловік — 4600 грн.
«Це ж ризик. Ми один раз поїхали, й на риночку в Лимані, який відкрився, потрапили під обстріл. Добре, що я й люди, з якими приїхали, були всі разом у магазині, коли почали стріляти. Бог нас зберіг якось… Звісно, що дорого. Але життя дорожче», — пояснює Олена Семенівна.
У жінки в Торському — будинок, у ньому — лежачий чоловік. Той відмовляється виїжджати з рідних стін, а Олена Семенівна не може його покинути — тому доводиться сподіватися бодай на те, що росіяни перестануть обстрілювати будинки. Хоча зізнається, що не вірить у якесь покращення чи затишшя, бо з часів окупації росіяни методично винищували людей — і в стінах своїх будинків, і поза ними.
Її будинку ще пощастило — він у порівнянні з іншими цілий. Лише вікна вибило та погнуло, дах кілька разів довелося поремонтувати. На це жінка махає рукою й майже зі слізьми на очах махає головою: «дуже тяжко так жити».
«У мене сил вже немає. Коли це закінчиться — ніхто не знає, а скільки ми ще протримаємось?.. У нашому селі ще живуть десь 150 людей, але ж хіба це життя? Ні світла, ні зв’язку немає. Виживаємо як можемо: то нам гуманітарку привозили, потім ми город засадили. Ми під цими ракетами, бомбами його доглядали, садили… Ото, буває, вийдеш на город, почнеш щось робити, а тут починає літати, прилітати. То кидаєш все й біжиш у хату. А в хаті ж те саме», — зауважує жінка.
«Ми готові й голодувати, аби тільки не стріляли»
Сусідка Олени Семенівни на поруч розташованій вулиці - Світлана. Жінка вже також пенсіонерка, і також не думає нікуди їхати з рідного Торського. Журналістів зустрічає з посмішкою — сміється, що «сарафанне радіо» вже донесло, що в село приїхали немісцеві.
Поліцейські, які стоять поруч, вдивляються у лінію горизонту й вслухаються у звуки війни: якщо помітять щось, що нагадуватиме зліт літака чи пуск ракет — на реакцію буде кілька секунд. І від неї залежатиме, скільки людей повернеться сьогодні додому.
Попри усмішку й веселий норов під звуки прильотів, історія жінки невесела. Її вона розповідає зі сльозами на очах, поки поруч «бахає» — це біснуються росіяни за менш ніж 2 кілометри від місця, де ми стоїмо.
«Тут жити — це тяжко, так. Але куди їхати? Скільки коштує квартира якась чи будинок? Тут один раз на місяць отримаєш пенсію — 2,5 тисячі - і цього вистачає тільки на похід в аптеку, щоб купити ліки. А так — усе своє, з городу: картошина, горошок закатаний, переодягнутися і вдягнутися у будь-яку погоду», — каже Світлана.
Її будинок побитий. Він — серед тих, кому не пощастило вціліти: немає вікон, віконних рам і дверей — усе винесло чи вибило вибуховою хвилею. Уламки від прильотів пошкодили дах — його ремонтували понад 10 разів. Парканів ні у дворі, ні в сусідів немає - їх позносило або «покрутило» тими ж прильотами, які дивом не вбили жінку й сусідок.
«Ми тут топимо пічку й свічку, у кого що. От я вчора прийшла, світла немає - то запалила свічку, яку нам давали у церкві, і сиділи з дідом у карти грали. А що нам ще робити?» — посміхається Світлана.
Торське — той приклад, коли орки «опустили» цивілізоване село до рівня руських глибинок. Тут немає зв’язку, з новин — лише кого вбило або хто встиг евакуюватися. Якщо треба комусь телефонувати — доведеться або від'їхати за кілька кілометрів від Торського, або дертися вверх — на дахи будинків. Теж невеселе заняття, особливо коли над головою — летять ракети, а десь гуде кацапський літак, який злітає для авіаудару.
Пенсіонерам, яких тут переважна більшість, доводиться всерйоз обирати, що зробити сьогодні - чи лізти на драбину, щоб почути когось, чи поговорити з сусідами (що звучить менш травматично). Тому й радіо тут — «ходяче».
«У нас радіо в селі - сарафанне. Хто що почув — те й розповідає: де стріляють, хто загинув, у кого що побило… Згадуємо тих, хто загинув. У мене син загинув тут від прильоту чотири місяці тому, біля двору. 45 років… Були два сини й донька — зараз нікого немає в живих. Доньку у 2012 році вбили, молодший син пропав безвісти ще до повномасштабної війни, у 2018 році. І старший син — тут, уже після окупації… Внуки евакуювалися звідси. То так і виходить, що ми удвох із дідом «воюємо», — тихо сміється Світлана.
«Ми сподіваємось на краще: що колись у нас буде мир, світло, магазини відкриються, автобуси колись ходитимуть…»
Олександрович, сусід і всесільський водій, який найчастіше возить людей з Торського в Лиман, додає: такі умови життя, до яких їх довели росіяни ще до окупації, витримують не всі. Тому у дворах люди «заряджені».
«Отже, що у нас в селі є? Генератори, акумулятори, світодіодні лампи й ленти. У нас усе є», — з посмішкою загинає пальці Олександрович.
Нам селяни зізнаються: хоч і звикли й пристосувалися до постійних обстрілів — все ж страшно. Тому коли починають стріляти — ховаються хто куди.
«Як щось чуємо — то ми летимо, тікаємо, біжимо! Біжимо у підвал і там і сидимо. А стріляють кожну годину точно — це, щоб аж по нас. А того тижня ракети летіли всі дні. Ми вже по звуку знаємо, що і звідки летить», — розповідають «Вчасно» сусіди.
Попри позитив, жарти про азартні ігри й «відбулих» односельців у розмові з журналістами й жінки, й Олександрович серйозно заявляють: якби від них залежало, щоб росіяни більше не стріляли — вони готові жити в таких умовах завжди.
«Якщо ми сьогодні будемо розкислі, завтра — то післязавтра ми й ноги протягнемо. А так ми ж рухаємося, сподіваємось на краще: що колись у нас буде мир, світло, магазини відкриються, автобуси колись ходитимуть… А поки — отак. Але головне — щоб не стріляли, нам більше нічого не треба. Ми згодні й голодувати, аби не стріляли», — кажуть мешканці Торського.
Коли ми прощаємось із місцевими і йдемо до машини — люди нас хрестять вслід, бажають гарної дороги й безпечно доїхати. В цей час зовсім поруч розривається якийсь снаряд, на який вони майже не реагують — просто махають услід машині. Знову лишаючись сам на сам із прильотами, смертями, темрявою й війною за півтора кілометра від їхніх хат.
