Хвороба сина стала для Катерини поштовхом до реалізації давньої мрії — професійно фотографувати. Однак діагноз дитини став не єдиним випробуванням для жінки. Розлучення та початок війни на Сході країни у 2014 році сколихнули життя та мрії фотографині, але не зламали її.
Фото з соцмереж Катерини
Катерина Птаха народилася у селі Тошківка, Луганської області. До липня 2014 року проживала у Луганську. Під час навчання у Луганському державному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка почала цікавитись дослідженням та розробкою методик виховання дітей дошкільного віку. Зараз жінка живе у Львові куди переїхала після початку збройної агресії росії 2014 року. Тут вона виховує сина, в якого аутизм. Саме цей діагноз став поштовхом того, про що Катерина давно мріяла — почати професійно фотографувати. Свою історію вона розповіла проєкту «Життя з чистого аркуша: історії інтеграції» від ГО «Пост Беллу-Україна».
Бабця дійшла до Берліна
Бабця Каті була затятою комуністкою, воювала під час Другої Світової та дійшла до Берліна.
Катерина розповідає, що бабуся не вірила в Бога, брала участь в спаленні церков і танцювала на іконах. Саме тому ранню смерть жінки мама Каті пізніше пояснила тим, що Бог забрав бабусю дуже рано саме через її антихристиянську діяльність.
Через те, що матір Катерини рано стала сиротою, її всиновили інші люди, які були надто строгими та тиранічними до дитини. Пізніше історія повторилась і вже матір Каті була надто суворою до неї.
Батько Птахи мав проблеми з алкоголем, а тому в один із періодів життя його з дому вигнали власні діти. Чоловікові вдалось налагодити стосунки з донькою лише за багато років, коли в Катерини народилась власна дитина. Попри те, алкоголь не давав спокою чоловікові, а тому він загинув біля паркану свого дому.
Мама була вихователькою в групі з україномовним нахилом
Катерина згадує про роль української мови в своєму житті та під час життя на Луганщині.
«У нас була школа з українським профілем української мови у нас було достатньо, але вся решта навчання у нас велася російською мовою, а от українську мову у нас вела сама директор школи, завуч школи і ще у нас була така вчителька української мови. Чесно кажучи я вже не пам’ятаю її як звали… Але я її запам’ятала на все життя, тому що це просто Цербер був. Вона всім казала «вас треба стріляти, тому що ви ніхто не знаєте української мови… Тоді ми сміялися і боялися її, але вона по суті мала рацію, що треба було вчити ту українську мову…»
Мама Катерини значну частину життя пропрацювала в дитсадку вихователем і цілеспрямовано взяла групу з нахилом на українську мову. Жінка розмовляла українською мовою, хоч багато батьків були проти цього. Попри це матір Птахи була непохитною і наполягала, що принаймні одна група в дитячому закладі має бути україномовною.
Головне завдання було витягнути дитину із важкого стану
Саме мама спонукала Катерину вступити на педагогічний факультет до університету ім. Тараса Шевченка. Згодом жінка одружилася з чоловіком і в них народилася донька, а згодом і син, якому поставили діагноз — аутизм.
«Я вам скажу чесно, що я була зайнята тільки аутизмом. Мене більше взагалі нічого не цікавило — що йде в кінотеатрах, що там в кав’ярнях, в ресторанчиках… моє завдання було витягнути дитину із того стану. У нього на перших кроках був дуже важкий аутизм. Тому я кинула все, зрозуміла, що я не можу йти і працювати. Я була в синові. У нас кожен день з Владіком був розписаний з ранку до вечора, я його возила по всім, де тільки не можна. От ми його і витягнули, що він почав більш-менш адекватно поводитися в суспільстві серед людей».
В реабілітаційному центрі сім'ї запропонували курс фотографії від Луганського фотографа. Так за якийсь час Катя почала брати уроки фотографії в нього і навіть пізніше провела власну фотосесію дитині.
Коли була в паспортному столі, ледь втекла від російських військових
Однак з приходом 2014 року все змінилося. Шлюб з чоловіком розвалювався і врешті Птаха прийняла рішення розлучатися.
«Чоловік попросив, щоб я виписалася з будинку і ми з дітьми пішли в паспортний стіл. Як раз підійшла моя черга, я зайшла в кабінет, а мої діти сиділи в коридорі. В кабінет забігли „рускі“ військові… Мені так стало страшно, коли на мене наставили автомат. Він (російський військовий, — ред.) вигнав паспортистку, сів навпроти мене, нагло так роздвинув ноги й наставив на мене автомат. А я сиджу і думаю: Боже, я прийшла виписатися, в мене зараз така катастрофа в житті відбувається і зараз мене ще приб’ють. Дивлюся в ті блакитні очі і розумію, що ну він же росіянин — по суті, сусід, а йому не шкода мене… Тоді якась в кабінеті вийшла така заваруха. Паспортистка почала пищати, він скочив і я просто вилетіла з того паспортного стола, з кабінету, хватанула дітей і я кажу — все, ми біжимо куди-небудь».
Ця подія стала вирішальною для Катерини й після цього вона твердо вирішила переїжджати. Для нового дому жінка обрала Львів, там була дешевша оренда. Чоловік вимагав, аби Катя залишила йому старшу доньку, тому та мусила погодитись, а сама забрала із собою молодшого Влада.
До Льова Катерина їхала останнім маршрутом Львів-Луганськ. Після цього поїзд із такою назвою більше не курсував.
Перший фотопроєкт створила в депресивному стані
У новому місті Птаха зустрілася з новими проблемами — відсутність грошей, чоловіка, підтримки та депресивні настрої. Попри те, дуже помогли люди із Центру соціального захисту, з якими Катя потоваришувала. Саме вони стали допомогою та моральною опорою в важкі часи.
Згодом жінка створила сторінку у Фейсбуці, де виклала фото свого сина.
«В такому депресивному стані я створила фотопроєкт про людину з аутизмом. Фотографувала Владіка на тій старій кухні, де ми орендували житло. От і люди почали до мене додаватися, я виставила декілька цих фотографій цього проєкту. Згодом мені подзвонили й сказали що ці фотографії просто неймовірні, запропонували зробити виставку. Я кажу: слухайте, та у мене навіть нема грошей, щоб надрукувати фотки, яка виставка. А вони кажуть, ми все знайдемо…»
Чуттєві світлини знайшли свою аудиторію і вже за короткий час до Каті почали звертати батьки таких діток, як і її син, з проханням зробити зйомку. Далі жінку запросили на курс Театральної терапії, що пізніше почало переростати в інші проєкти.
Зараз Катерина продовжує жити у Львові. Старша донька переїхала до них із сином у 2021-му, а чоловік з новою сім'єю продовжує жити в Луганську. Жінка каже, що не тримає на нього зла, а старі образи вже давно пережила. Тепер у Львові в неї є власне житло і свій новий дім, адже оселю в Луганську зруйнував обстріл.
Катя каже, що не відвідує «тусовки» для фотографів чи різноманітні вечірки в ресторанах. Вона обережна з людьми, які її оточують і ретельно обирає коло друзів. Попри те, вони у неї є, зокрема це інші переселенці. Фотографиня підсумовує, що за весь цей час зрозуміла — коли буде йти до людей з миром, вони теж так тобі відповідатимуть.
