Рік тому, 16 березня 2022 року, військові Російської Федерації за допомогою надпотужного авіаудару зруйнували Маріупольський драмтеатр. Внаслідок атаки, за даними Маріупольської міськради, загинуло близько 300 людей. Цифру 600 у власному розслідуванні називає інформагентство Associated Press.
Однак точну кількість жертв досі не встановлено — доступу до місця воєнного злочину українські слідчі не мають. РФ заявляє, ніби будівлю театру зсередини підірвав полк Нацгвардії “Азов”. Проте цю версію спростовують свідки. З деякими з них поспілкувалася команда МІПЛ.
“Я працювала в цілодобовому магазині, тож ранок 24-го лютого зустріла на роботі. Мені повідомили, що почалася війна, та я не повірила. До магазину почали безкінечним потоком іти люди. Я сіла за касу о 4-й ранку, а вже о 10-й полиці магазину майже спорожніли. Чомусь купляли не консерви і печиво, що можуть довше зберігатися, а заморожене м’ясо, пельмені — те, що смачніше. Згодом почали скуповуватися правильніше”, — згадує маріупольчанка Ірина Кузьменко.
“В місті жило пів мільйона людей. Ніхто спочатку не боявся, всі думали, що буде, як у 2014 році. Всі виходили на роботу. Не було таких, хто б не вийшов через бойові дії”, — розповідає Сергій, чиє ім’я змінено з міркувань безпеки.
Згодом російські війська почали обстрілювати Маріуполь, проте особливої паніки серед населення не було. “Багатоповерхівки всі були заставлені автівками — ніхто не виїжджав. Я не бачила, щоб люди збирали речі”, — ділиться Катерина, яка також просить змінити своє ім’я з міркувань безпеки. За її словами, люди лише активно знімали готівку в банкоматах, через що гроші швидко скінчилися. Також населення масово скуповувало харчі. В одному з популярних супермаркетів через великий попит продукти не встигали розставляти на полицях.
“Просто виносили коробку з товаром, ставили її — покупці розбирали. Я брала каші. Вважала, що вони довше зберігатимуться, якщо ситуація затягнеться. Всі хотіли перечекати”, — додає Катерина.
Ситуація напружувалася. Обстріли ставали інтенсивнішими, російські війська застосовували авіацію, били по житлових будинках і цивільній інфраструктурі Маріуполя. В місті зникла електрика, централізоване водопостачання, газ, тепло і зв’язок. Маріуполь опинився в блокаді.
Виїхати з родиною в перші дні повномасштабного вторгнення Катерині не вдалося. Поки був зв’язок, родина стежила за ситуацією в соцмережах. З отриманої інформації зрозуміли, що виїжджати небезпечно.
“Ми жили в багатоповерхівці в східній частині міста. Коли вибігали, щоб подивитися, де приліт, то від побаченого було враження, що мета росіян — звільнити місто не від міфічних фашистів, а від людей, — ділиться Катерина. — Били саме по комунікаціях, поцілили в лікарню, супермаркет. Коли продуктів уже не було, біля “Азовсталі” ще працювала пекарня, але вони і в неї влучили”. Родина Катерини, як і багато інших маріупольців, ховалася від обстрілів у непристосованому для цього підвалі багатоповерхівки. Але діватися не було куди — тут жили, харчувалися, справляли фізіологічні потреби.
5 березня Маріупольська міськрада повідомила про режим тиші з 9-ї до 16-ї години і евакуацію населення. Збір людей на відправку муніципальними автобусами мав відбутися в трьох місцях. Одне з них — драматичний театр. Збудований у 1959 році в історичному центрі міста він був візитівкою міста і одним із улюблених місць відпочинку маріупольців і гостей міста. Мав 742 глядацьких місця. Напередодні повномасштабного вторгнення РФ, 22 лютого, тут, на Театральній площі перед драмтеатром, відбувся проукраїнський мітинг, який зібрав близько тисячі маріупольців. Того ж вечора на сцені драмтеатру відбувся концерт гурту “Бумбокс”. Цей колектив став останнім, хто тут виступив.
Чекали на евакуацію
Отже, 5 березня 2022 року до театру в очікуванні евакуації почали сходитися люди.
“Того дня ми відчули затишшя і подумали, що нас уже захопили. Всі люди повиходили. До нас підійшли поліцейські та бійці тероборони і сказали, що за пів години буде евакуація з трьох точок — драмтеатру, СК “Іллічівець” і філармонії. Ми за п’ять хвилин зібрали всі речі, їжу, взяли одну тоненьку ковдру і попрямували до драмтеатру. Машин була купа. Автівки стікались до театру з усіх боків. Усі мали білі стрічки, були готові до евакуації. Раптом усі зупинилися і поліцейський сказав, що зеленого коридору не буде, що поки не обстріляли, треба роз’їжджатися. Ми вирішили перечекати у драмтеатрі”, — розповідає Катерина.
Умов для проживання в театрі не було, але люди вважали перебування в ньому короткостроковим. До того ж тут було бомбосховище, хоча місць для всіх не вистачало.
“Ті, хто жив неподалік, принесли у бомбосховище дивани, влаштували спальні місця. Але туди пускали не всіх. Інші були вимушені шукати собі вільні місця в інших приміщеннях. Люди сиділи в холі, на підвіконнях або між вікон. Багато хто мав із собою котів, собак. Один чоловік постійно носив із собою папугу. Він був ручний, стрибав та бігав по господарю. Ми зайшли в глядацьку залу і вмостилися спати на підлозі”, — говорить Катерина.
Розміщуватися на глядацьких кріслах працівники драмтеатру заборонили, адже над ними висіла величезна люстра, яка під час обстрілів могла впасти і розчавити людей. Щоб можна було сидіти, люди викручували сидіння і виносили їх із глядацької зали.
За словами опитаних МІПЛ свідків, спочатку в театрі був хаос. Згодом його працівники почали налагоджувати побут. З числа активної молоді відібрали відповідальних за порядок у театрі, яким пов’язали для впізнання білі стрічки. Частина людей взялася за приготування і роздачу їжі.
“Людей було багато. Всіх треба було нагодувати та напоїти. До того ж було холодно. Представники тероборони дозволили відчинити магазини з їжею й одягом. З тих магазинів людям принесли куртки, одяг для малюків, білизну. Було страшенно холодно, температура опускалася до –10. Ніби в міському парку спали. Приміщення велике, а опалення немає. Ковдр теж не було. Вночі я прокидалася від того, що тіло трусилося від холоду. Крім того, постійно чули вибухи — то зліва, то справа. Ми уважно слухали, щоб орієнтуватися, що робити і куди бігти. Спати спокійно не вдавалося. В кращому випадку — чотири-п’ять годин сну. Інколи бігли ховатись у бомбосховище. Інколи виходили на вулицю”, — розповідає Катерина.
Для годування людей на вулиці біля театру чоловіки зробили мангал з підручних матеріалів. У сусідніх із театром кафе і ресторанах взяли великі каструлі й інший посуд. Добровольці серед молоді та жінок готували супи. В холі театру, де була роздягальня, організували пункт роздачі їжі на два віконця. В одному обслуговували дітей і мам із дітьми, а в другому — решту. Суп раздавали раз на день.
Згодом до драмтеатру тероборона з поліцією привезли польову кухню. Тоді ситуація з харчуванням покращилася. “У нашої родини була маленька каструлька, тож кип’ятили воду, пили окріп, їли печиво та солодке, щоб хоч якась глюкоза була в організмі”, — додає Катерина. Окрім цього, з числа жінок відібрали добровольців, які підтримували порядок у санітарних вузлах.
Тисяча людей всередині і комендантська година
Як розповідають свідки, спочатку в театрі були лише ті, хто чекав на евакуацію — близько 500 осіб. Але з кожним днем людей ставало все більше. Почали приходити ті, у кого росіяни знищили дім. Одного разу кількість людей тут сягнула тисячі. Через нестачу місць вони займали другий і третій поверхи театру. Почалися проблеми з їжею.
“Я тоді в черзі по їжу простояла дві години, але так її й не отримала. Людям не вистачило їжі”, — згадує Катерина.
Задля безпеки мешканці театру встановили комендантську годину: о 18 годині його двері зачинялися. “У нас було правило: щойно о шостій годині темніло, ми зачиняли двері. Нікого не пускали і не випускали. Так нам поліція радила, по-іншому було небезпечно”, — говорить Сергій.
У драмтеатрі, за словами свідків, організували й волонтерський центр. Тероборонівці привезли сюди пластикові діжки з водою, генератор. Допомагали й небайдужі жителі міста, які привозили засоби гігієни, сірники тощо. Тут люди отримували їжу, воду та інформацію про те, що відбувається, адже мобільного зв’язку не було. Новини дізнавалися від новеньких, які прибували в театр.
“Я чітко пам’ятаю, як один чоловік, який мав пошарпаний вид, прийшов до театру і розповів, що в 96-й будинок на проспекті Металургів упала бомба і він склався. Там у підвалах перебувало близько 200 людей. Підвал став для них братською могилою. Навіть ті, хто, можливо, вижив, вибратися звідти не могли”, — згадує Сергій.
“Одного разу хтось виготовив листівки: на маленьких клаптиках паперу повідомлялося, що Маріуполь і Волноваха тепер міста-герої. Нам, звісно, тоді було однаково, як називають наші міста, головне — щоб залишились живими їхні мешканці”, — ділиться Катерина.
Драмтеатр став місцем порятунку не тільки для його мешканців, а й для жителів сусідніх будинків. Принаймні тут можна було знайти воду.
Олена Абрамова жила за 200 метрів від театру. Коли почали обстрілювати місто, вона перебралася в сусідній будинок № 32 на вулиці Архітектора Нільсена (колишня Енгельса). У підвалі цього будинку, де розміщувався дитячий танцювальний клуб, прихисток знайшли мешканці різних будинків. Олена каже, що тут перебувало не менше ста осіб. За її словами, російські війська обстрілювали місто з різних видів озброєння, в тому числі авіацією.
“По воду ми ходили до театру, з боку якого був встановлений пожежний гідрант. Поки стояла в черзі, дізналася від однієї жінки, що коли будували драмтеатр, там було підземне джерельце. На тому місці встановили резервуари для пожежників”, — пояснює Олена.
Напис “Діти”, літак і дві надпотужні авіабомби
Російські війська просувалися вперед, обстрілювати центр міста стали інтенсивніше — з різних видів озброєння, в різний час доби. Задля збереження життя цивільного населення, в першу чергу дітей, волонтери з двох боків драмтеатру нанесли білою фарбою два величезних написи “Діти” — так, щоб їх було добре видно з неба. Цим хотіли показати російським пілотам, що театр — цивільна споруда. У той час, за словами свідків, там рятувалися ще й діти-сироти з місцевого притулку.
13 березня 2022 року люди дізналися, що є можливість безпечно виїхати з Маріуполя. Люди виїжджали колонами. “Десь 13-14 березня я вийшла на проспект Миру. Біля драмтеатру було повно автівок, які стояли обабіч дороги. Центр був забитий людьми, вони готувалися до виїзду з міста. Потім їхали в напрямку порту. Наступного дня, коли я знову вийшла на проспект, він був порожнім. Людей тоді виїхало багато, в тому числі з нашого підвалу”, — згадує Олена Абрамова.
Жінка розповідає, що коли в небі були літаки, люди ховалися по підвалах. Літак зазвичай скидав по дві бомби. Люди виходили з підвалів лише після того як почують, що друга бомба впала і все стихло.
“Одного разу удар був вночі. Мій сусід із третього поверху ночував у себе в квартирі. Удар був такої сили, що сусід, який спав у своєму ліжку, прокинувся в протилежній кімнаті з віконною рамою у руках. На другий день, 16 березня, в будинку від ударної хвилі винесло вхідні двері квартир на всіх поверхах, крім першого. Це був той самий авіаудар по драмтеатру”, — згадує Олена.
За її словами, було близько 10 ранку, коли вона почула гул літака. Всі одразу побігли в підвал. Аж раптом пролунав один вибух, другий, а потім вона відчула вибухову хвилю.
“Стіни підвалу, де раніше розміщувалася танцювальна зала, були обшиті пластиком. Після авіаудару було відчуття, ніби пластик хтось розгойдує. Все ходило ходуном, здавалося, що зараз згори все впаде на нас”, — розповідає Олена.
Катерина і Сергій під час авіаудару перебували всередині театру в місцях, де розташовувалися глядацькі ложі. Кажуть, що після того, як частина людей виїхала, в театрі залишалося близько 400 осіб.
“Раптом праворуч від себе я побачила спалах, ніби неонове світло, яскраво-біле. І одразу все почало відбуватись, ніби в уповільненому темпі, як у фільмах показують. Може, це секунда була, але я відчувала все повільніше. Впав дах і стеля. Вибухова хвиля пішла в мій бік. Буря зі шматків будівельних матеріалів, каменю, штукатурки понеслася круговертю. Вибухова хвиля в закритому приміщенні не давала встати з крісел, я намагалася поворухнутися, але знову опинялася в кріслі. Носом та ротом дихати неможливо, хвиля згинає тіло. Я відчула, що задихаюся від згустків пилу. Мабуть, через те що там був закритий простір, цю хвилю кидало від стінки до стінки і було тільки чутно страшний переривчастий звук “ву-ву”. Потім мене витягли звідти”, — згадує Катерина. Вона отримала поранення в голову. “Ми з родиною з 28 лютого не милися. Волосся було брудне, а після удару ще й у пилу, смітті та крові — мов великий брудний ком”, — говорить про свій стан жінка.
Сергія контузило, але він встиг зреагувати, прикрив тіло і згорнувся калачиком: “Я краєм ока побачив, що дах, куди потрапила бомба, тоненький. Вона проломила цей дах і вибухнула за лаштунками. Нас врятувала залізна завіса, яка в театрі спускається на сцену”.
Після вибуху спалахнула пожежа: зайнялися дерев’яні підлога і декорації. Оговтавшись, люди вибігали на вулицю. Виявилося, що росіяни поцілили в місце, де була польова кухня, а також в адміністративну частину будівлі.
“В тій же частині був підвал, де перебували місцеві, робітники театру та волонтери. Нібито там були й діти-сироти, вагітні жінки, ті, хто погано почувався, люди з інвалідністю. Всі вони загинули”, — згадує Катерина.
Багато було поранених. На вулиці біля розбитої польової кухні були трупи. Частина людей, які вижили під час удару, пішли до філармонії — ще одного місця спасіння маріупольців. Того ж дня близько 12-ї години дня Театральну площу почали обстрілювати з мінометів.
З тих, хто залишився, половина загинула
“Коли втихло, я вийшла на вулицю подивитися, що з моїм будинком. Побачила, що в в ньому замість квартир зяяли діри. Драмтеатр я бачила з фронтального боку, бачила купу каменю, розбите скло, але фронтальна стіна стояла, тож я ще не знала про масштаби руйнування. На вулицях бачила трупи. Біля машини лежав чоловік із порожньою баклажкою в руках. Він так три дні лежав, ніхто його не забирав”, — говорить Олена Абрамова.
Незабаром, коли російські військові зайняли центр Маріуполя, Олені вдалося підійти ближче до театру.
“Біля нього влаштували блокпост, де перевіряли паспорти людей. Я подивилася в бік театру і те, що побачила, мене вразило — на його місці була купа каменю. Я відчула, що мені обов’язково треба це зафіксувати, сфотографувати, щоб потім показувати людям. Фотографувала на телефон потайки, бо розуміла, що за мною можуть стежити”, — згадує Олена і зазначає, що коли виїздила з окупованої території, то під час перевірки на блокпосту окупанти видалили ці фотографії.
На думку потерпілих і свідків атаки на Маріупольський драмтеатр, в результаті авіаудару загинула половина тих, хто на той час перебував у театрі.
“На кухні було десь 15 осіб — всі загинули. У підвалі, що був за лаштунками, де розташовувалися технічні приміщення, було десь 70-100 осіб. Також за лаштунками була адмінбудівля: в одному приміщенні зберігали харчі, в іншому — гігієнічні набори, медикаменти. Також там була кімната, куди приходила лікарка, яка жила неподалік, вона надавала мешканцям драмтеатру медичну допомогу. В тому приміщенні могло бути до 100 осіб. Крім того, люди розміщувалися на другому і третьому поверхах у глядацькій залі, у них не було шансів вижити, тож всі вони загинули”, — пояснює Сергій. Він згадує і маленьку дівчинку, яка залишилася сиротою. Її батьки перед авіаударом пішли на кухню, там і загинули. Дівчинку забрали знайомі родини.
Одразу після трагедії ті, хто перебував у театрі і чекав на росіян, почали заявляти, ніби обстріл здійснили військові полку “Азов”.
“Але це неправда, — стверджує Катерина, відзначаючи, що в театрі взагалі не було військових. — Більш того, коли ми їхали з лівого берегу до театру ще 5 березня, ми не бачили на своєму шляху жодної української військової техніки. І з території драмтеатру ніяких бойових дій не велося. Таке відчуття було, що російські війська просто хочуть нас знищити, що їм без різниці було, куди падають їхні снаряди”.
12 червня 2022 року російські інформаційних ресурсах з’явилася інформація, що Драматичний театр відновить свою діяльність вже 10 вересня 2022 року. Призначений окупантами псевдодиректор театру Ілля Солонін обіцяв, що новий театральний сезон відкриється “двома-трьома танцювальними та естрадно-концертними номерами, а також театральною постановкою”. Однак замість цього в грудні 2022-го окупаційна влада почала зносити рештки будівлі театру, знищуючи сліди воєнного злочину збройних сил Росії.
Автори: Лідія Тараш, Тетяна Катриченко
Джерело: МІПЛ
