Донецьк і Луганськ сьогодні — це білі плями. До створених майже сім років тому і підконтрольних Росії сепаратистських «республік» майже не приїжджають журналісти. Єдиним вільним від російської пропаганди джерелом інформації звідти є люди, які чекають повернення України. Деякі не лише чекають, а й ризикують життям, аби світ отримав інформацію про те, що відбувається в їхніх рідних містах. Це історія про них.
На полігоні
Його профіль в соціальній мережі практично порожній. Ніяких фотографій. Дата народження та ім'я, які я знаю, не є справжніми. Іноді він розміщає там старі хіти радянського року. Він також ставить сердечка під дописами українських військовослужбовців. Це не було б дивно, якби не вказане місце проживання: Донецьк.
Мені про нього розповідали українські військові, вихідці з Донбасу. «Наша людина, він нам допомагає. Сама не розмовляй з ним, почекай. Можливо, він сам наважиться зав’язати знайомство».
Ми мовчки спостерігали один за одним. Але Віталік (ім'я змінено) іноді не може стриматися. Особливо, коли нас розділяє всього кілька кілометрів, відрізаних лінією фронту. «Сьогодні буде жахлива погода. Може падати дощ, занадто багато не гуляй», — пише він мені в коментарі до фотографії, коли я перебуваю в одному з населених пунктів під Донецьком, з українського боку. «Не висовуйся занадто сильно. У твій район нещодавно приїхав хороший російський снайпер», — пише він іншим разом.
— Ви хочете почути в Польщі голос зсередини сміттєвого контейнера? Мені хотілося б, щоб в Європі знали, що тут відбувається, — говорить він після двох років знайомства в Facebook.
Ми розмовляємо. Сепаратистів, яких підтримує Росія він називає «орками», а їх парадержаву — «смітником». В мережі він активується рідко. Коли він замовкає на довший час, я починаю хвилюватися. Іноді він з'являється лише для того, аби повідомити, що він живий.
Він охоче ділиться історіями про прогулянки донецькими вулицями. Після кільканадцяти розмов у мене вже з'являється чимало фотографій російських антен і систем для радіоелектронної боротьби.
— Вони можуть глушити або прослуховувати телефони в радіусі майже 100 км. Українські військові іноді кажуть, що після російських обстрілів не можна викликати медиків до поранених по рації, тому що вони не працюють. Але як правило ця дорога техніка щодня підслуховує мирних жителів. Росія перетворила Донецьк на полігон. Тестує на нас новітні військові технології. Іноді я відчуваю себе як у науково-фантастичному фільмі про суспільство майбутнього за яким пильно стежать з космосу. Кожна розмова, або повідомлення, відстежуються, — розповідає він.
Тим не менш, винахідливі проукраїнські жителі Донецька використовують прогалини в російських системах, аби мати можливість спілкуватись зі світом.
Віталік: — нас рятують інформатика і параноя. Тому що параноя — це в наших умовах хороша річ. Ми пройшли прискорений курс виживання. Бачиш на вулиці людину без форми, і тобі потрібно оцінити, чи не тхне від неї російськими спецслужбами. Дивишся на долоні, чи немає на них слідів від стрільби. Якщо ти не навчишся за кілька секунд оцінювати, з ким маєш справу, ти загинеш. Коли все закінчиться, мені доведеться заново вчитися звичайним речам. Прогулянкам, невимушеним розмовам, сну. На війні ти вчишся спати, коли стріляють. На волі ж ти вчишся спати, коли вони не стріляють.
Партизан
Ми домовляємося про зустрічі, в ході яких він розповідає про себе: — Коли орки зупинять мене на вулиці і перевірять мій телефон, у них буде доступ лише до есемесок від дружини в стилі «купи сметану та хліб». Телефон, за допомогою якого ми зараз розмовляємо, я завжди залишаю вдома. Але, незважаючи на це, всі розмови відразу видаляй. Не кажи нічого небезпечного, поки не переконаєшся, що це я тобі відповідаю. Вже були випадки, коли співробітники ФСБ вели від чийогось імені багатогодинні розмови, а власника телефону катували в їх підвалі.
У Донецьку російські військові системи для ведення радіоелектронної боротьби часто розміщуються на дахах цивільних будівель. Фото з особистого архіву героїв репортажу
Через деякий час я дізнаюсь, що Віталік зі змішаної родини. Хоча вони живуть в одному місті, з батьком не розмовляє — розбіжності у поглядах. Мати в глибині душі підтримує Україну. Дружина, за його словами, дісталася йому як виграш у лотерею. Коли вона зрозуміла, що Віталік допомагає Україні, вона сказала: «Якщо ти загинеш, я також сяду поруч і помру».
— І вона стала допомагати мені. У неї чудова пам'ять. Вона запам'ятовує номери російських автомобілів, вона в цьому краща за мене, — сміється він. — Ми разом малювали карти, позиції блокпостів, збирали інформацію про їх озброєння. Коли ми виходили у справах, моя тиха, скромна дружина робила відвертий макіяж і одягала найкращі сукні. Іноді на вулицю, іноді до забігайлівок, де орки пили з російськими військовими. З боку здавалося, що я роблю дружині фотосесію. А ми дійсно збирали дані для української армії, — згадує він з гордістю.
Їхній син у безпеці, десь за межами Донбасу.
Віталік: — Коли ми розмовляємо, він запитує, коли він зможе повернутися до своєї кімнати та іграшок. Це моя мотивація. Тут моя земля і будинок, з якого вигнали мою дитину. Я тільки що бачив з вікна, що орки викотили самохідну гармату. Їде у напрямку школи в Макіївці. Точно стрілятимуть звідти, бо знають, що українці не дадуть відповідь вогнем у бік школи. Це стандартні методи терористів. А ти питаєш, чи я їх ненавиджу.
Блогер
На сайті так званого міністерства юстиції Донецької Народної Республіки (скорочено ДНР) можна знайти перелік матеріалів, визнаних екстремістськими. Наявність або поширення таких публікацій може стати підставою для затримання, показового суду і вироку. Поряд з пісенником «Кличе нас Україна. Патріотичні пісні для школярів «ми знаходимо тут блог під назвою «Фашик Донецкий».
«Я житель окупованого Росією Донецька. У моєму місті повно окупантів. Кацапи можуть говорити все, що хочуть, але факт залишається фактом: ми бачимо вас і чекаємо того дня, коли ми, нормальні люди, постукаємо у ваші двері і нагадаємо вам про все, що ви зробили на нашій землі. При нагоді, я б хотів передати вітання спецслужбам так званої ДНР. Я можу знайти вас, а ви мене?» — пише про себе автор, який сам називає себе «Фашик» (це неологізм: іронічна, зменшувальна форма від слова — «фашист»).
На головній сторінці «Фашика Донецкого» нас зустрічає іронічний малюнок кота з мультфільму «Том і Джеррі», який стоїть на тлі українського прапора.
— Назва блогу — жарт, що апелює до російської пропаганди, згідно з якою кожен з представників народів колишнього Радянського Союзу, який відчуває свою національну ідентичність, є фашистом. Звичайно, кожен, окрім росіян, тому що вони єдині мають право на свій імперіалістичний шовінізм. У 2014 році на кожному кроці лякали людей на Донбасі українськими фашистами, які приїдуть зі Львова та Києва. Російська армія увійшла начебто для того, аби рятувати російськомовне населення від фашистів. Ну ось, ми вже тут — - сміється «Фашик», коли ми розмовляємо по скайпу.
Він згадує, як почав писати блог: коли в його рідному Донецьку почали формуватися так звані народні республіки, він вирішив, що в нього є вибір: або пасивно спостерігати, або намагатися щось змінити.
— Операція із захоплення цих земель була організована ще до приходу так званих зелених чоловічків. Вже 5 березня 2014 року мій однокласник поїхав до Росії навчатися на танкіста, щоб воювати за російський Донбас. А я сів перед комп'ютером у своїй квартирі і почав писати. Зброя, якою я найкраще володію, — це слово, — розповідає він.
Незважаючи на відсутність фінансування, блог «Фашик Донецкий» (https://fashikdonetsk.com) і соціальні мережі які створені навколо нього, сьогодні налічують понад 500 тис. переглядів на місяць. Іноді статистика сягає мільйона. Читачі «Фашика» походять з усіх країн, по яких розсіяні українці, але найбільше переглядів припадає на окуповану частину Донбасу — і Росію.
Ціна за голову
Крім «Фашика» на сайті публікується більше десятка осіб. Усі під псевдонімами, наприклад «Злий українець з Донецька», чи «Добрий Шубін» (Шубін — це за народними уявленнями Донбасу — дух шахти). Крім блогу, вони ведуть акаунти в месенджерах і соціальних мережах.
— «Фашик»: Наші акаунти постійно видаляються. На Facebook у нас постійний бан. Усього один допис, і моментально злітаються робітники російських фабрик тролів і скаржаться на мене у Facebook. Це показує, що Захід не був готовий до гібридної війни. Ніхто й гадки не мав, що після російської агресії на Україну соціальні мережі стануть полем бою. Власники цих сайтів сидять в якомусь Сан-Франциско і не підозрюють, що на далекій Україні триває регулярна боротьба за дописи.
«Фашик» вважає, що і Росія виявилася не готова до тактики, яку використовують вони, донбаські блогери: — В Росії культивують психологію переможця. Їх тролі навчені проводити колективні атаки в Інтернеті. А тут раптом виявляється, що й наші дописи мають наступальний характер. Цього вони не очікували.
Велика частина пропагандистських матеріалів, які стосуються Донбасу, створюється в Росії, або російськими журналістами. У Донецьку не сформувалися структури інформаційної політики. «Фашик» показує мені аккаунт на YouTube, що належить главі пропаганди ДНР, і глузливо сміється, що у нього лише 30 підписників: — Пародія, яка показує справжнє обличчя сепаратистських республік.
— У них з нами проблеми. Вони знають, що проти них пише хтось місцевий. Тому що тільки така особа може правильно атакувати. Ми просто вкидаємо тему, і вона сама поширюється в мережі. Владу так званих республік широко ненавидять і проросійських жителів Донбасу. Навіть вони знають, що ми є єдиним доступним майданчиком для критики влади, — розповідає він.
Якось шахтарі з шахти «Антрацит» під Луганськом оголосили, що страйкуватимуть під землею, поки не отримають прострочені за декілька місяців виплати. — Прекрасна тема! — Каже «Фашик». — Я знаю ці реалії, мій дід був шахтарем. Люди з Донбасу самі стали посилати нам повідомлення про страйк. Влада ДНР отримала сигнал, що місцеві жителі проти них. Це їх налякало.
Служби почали глушити мобільні телефони шахтарів за допомогою військової техніки і ставити пости на в'їздах до шахт. «Фашик» розуміє, що Росія не прощає своїх ворогів. За його голову вже призначена ціна. Офіцери ДНР кілька разів затримували осіб, підозрюваних у тому, що вони й є «Фашиком Донецьким». Перш ніж вони зрозуміли свою помилку, ці люди піддавалися тортурам, навіть тижнями.
Докази існування
«І ті, хто воює на фронті, й ті, хто бореться в інформаційних битвах за нашу країну — ми, українці, разом воюємо проти Росії! Друзі, ми не опускаємо руки. Тут ще не вмерла Україна! Я п'ю за вас перебуваючи в російській окупації», — пише Саша (ім'я змінено) російською в Facebook. Української не знає. Але, за його словами, це не заважає йому любити свою країну.
— Мої тексти на «Фашику Донецькому» не високопарні. Це війна зробила мене журналістом. Я проста людина, півжиття пропрацював електриком. Але таким чином я даю надію тим, хто живе на вільних територіях України, що тут все ще є люди, які очікують її повернення. Це доказ нашого існування. А поки ми тут, є за що боротися, — каже Саша.
— Моє місто перетворилося на виправну колонію, і мені потрібно якось тут жити. Виїхати я не можу, у мене старенькі батьки. Мої дописи, — це форма терапії. Кожен проукраїнський жест дає мені відчуття свободи. У новорічну ніч я замкнулася в спальні і тихо слухав українську музику. Це було моє приватне свято, — розповідає він.
Саша каже, що в сепаратистських республіках процвітає практика доносів. — Тебе можуть засудити до тюремного ув'язнення за жарт про Сталіна, як за Совєтів. Якщо сусідові сподобається твоя машина, він може поінформувати владу, що ти слухаєш вдома українську музику.
Все українське заборонено і може стати підставою для арешту. Саша згадує, що в квітні 2020 року був заарештований 20-річний хлопчина за те, що викладав на YouTube записи, на яких співав українські пісні.
Саша: — нікому не можна довіряти. Тобі нема з ким поговорити. Під час війни я поховав трьох друзів, з якими дружив роками, ще з часів нашої служби в українській армії. Вони давали клятву, що будуть служити Україні, а коли почалася війна, вони пішли воювати за сепаратистів. За горілкою розповідали, як розстрілювали українських полонених, і я розумів, що можу стати таким полоненим, якщо якимось чином зраджу те, про що думаю. Але ж ми були як брати! Що з ними сталося? До війни ми зустрічалися, щоб разом дивитися спортивні матчі. Вболівали, коли грала Україна. А потім вони загинули за Росію. Під час похорону я думав про те, що стою над могилами вбивць моїх співвітчизників.
У 2020 р. Володимир Путін оголосив про спрощену процедуру отримання громадянства /прим. російського/ для жителів Донбасу. Російські ЗМІ повідомляють, що його отримали на даний час 200 тис. людей. Саша викладає в мережу фотографії цих, як він їх називає,"нових росіян". Коментує: «Блондинка в платті в квітки. Чиновник в структурах так званої ДНР. Учителька. Що вас об'єднує? Те, що ви зрадники! Ви берете паспорти, бо боїтеся, що вас звільнять з роботи? Бійтеся того, що станеться, коли Україна повернеться! Ви вже мертві. Ви продали свої душі!».
«Фашик» вважає, що Донецьк коли — небудь повернеться в Україну: — я буду в числі тих, хто першим проїде на танку по вільному Донецьку. Я допомагатиму нашим військовим звільняти це місто. Кажуть, що повернення на цих землі може означати втрати серед мирних жителів. Що ж. Цивільне населення — це ми. Ми готові. Місцеві сепаратисти не бояться української армії. А кого вони бояться? Нас, людей з Донбасу, в яких у серцях Україна. Тому що ми знаємо, як все це почалося. Ми знаємо, хто ходив на референдум, хто допомагав сепаратистам, хто доносив. Ті, хто змушений був виїхати, повернуться до своїх будинків і запитають, де їхні розкрадені речі? Скажуть сусідам: ви продалися за рублі! Нас ніхто не жалів. І у нас не буде жалості. Ми самі очистимо нашу землю.
Він звідси не поїде: — ми пережили сім років у стражданнях, переживемо і ще п'ятнадцять. Якщо не ми, то наші діти. Ми тут. Чекаємо.
Авторка тексту: Моніка Андрушевська
