Про життя в «лнр», партизанську діяльність, приєднання до лав ЗСУ та бажання російських солдатів упіймати його — в інтерв’ю «Вечірньому Києву».
Довгий час історію Артема «Східного» знали одиниці. Він анонімно вів соцмережі, в яких описував життя окупованого Стаханова (нині Кадіївки), що на Луганщині. Вісім років хлопець «зливав» координати російської армії для ЗСУ, за що був нагороджений медаллю від Залужного.
З недавніх пір Артем показав обличчя та привідкрив завісу свого життя. У цій супергеройській історії є багато ризиків, жертовності та болю. Поховавши одразу трьох близьких людей, він покинув рідне місто та змінив цивільний одяг на піксель.
Сьогодні задач у «Східного» побільшало. Він брав участь в різних операціях на фронті. Зокрема, в контрнаступі на Харківщині, в Бахмуті та Лимані. Паралельно із тим він продовжує активно вести соцмережі, завдяки яким дехто наважується долучитись до партизанського руху. А після — на окупованих територіях горять сотнями вагнерівці, нищиться ростехніка та кілька днів не сходить вогонь з детонуючих складів боєкомплектів.
ПРО СВОЮ ПУБЛІЧНІСТЬ
— Артеме, з недавніх пір ви зняли балаклаву та почали давати інтерв’ю. Чому вирішили показати хто ви?
— Публічній людині більше довіряють. Я зрозумів, що прийшов час показати себе, і тим самим залучити нову агентуру.
Власне, коли зняв маску, до мене та мого каналу стало більше уваги. Люди почали розуміти хто я, знайомитись з моєю історією через інтерв’ю. Тим самим більше людей відгукнулось співпрацювати, здавати позиції ворога чи інформувати про їхні переміщення.
Одним словом, моя публічність почала допомагати робити в рази більше «бавовни».
— Вам почали писати з різних окупованих населених пунктів?
— Переважно, пишуть зі Сходу, рідко — з Півдня. А після мого інтерв’ю Роману Бебеху почали писати навіть з росії. За їхніми словами, їм відгукнулась моя історія й захоплення футболом. Писали, що хотіли б зустрітись зі мною на «Донбас-Арені», коли Україна деокупує регіон. А поки вони готові співпрацювати, зливаючи мені важливу інформацію для ЗСУ.
— І що, вже допомагають?
— Так. На жаль, не можу розповісти всіх деталей та яку саме інформацію передають росіяни, але запевняю — там вогонь!
— А щодо заклятих пропагандистів та окупаційної влади в Стаханові. Як вони відреагували на те, що саме ви робили вісім років «бавовну» в рідному місті, а потім втекли з-під їхнього носа?
— Реакція була різною. Знаю, що в Стаханові не залишилось жодної людини, яка б не знала моєї історії. Одна справа, коли говорять про якогось «Східного» — загадкового персонажа, який активний у соцмережах. А інша, коли вони вже розуміють хто за цим стоїть.
Після того, як я зняв маску, було багато прокльонів у мою адресу від місцевих та обшуки представників так званого «міністерства державної безпеки» в моїй квартирі.
Паралельно вони спілкувались з моїми знайомими, які залишились в Стаханові. Говорили з однокласниками, одногрупниками та директором технікуму, який я закінчив. Казали, що тоді йому дуже не пощастило. Утім йому корисна така профілактика…
Школі теж я трохи зіпсував репутації. Керівництво тісно співпрацює з окупаційною владою міста. Як тут виявилось, що в них такий випускник.
Більша частина Стаханова вважає мене ворогом. Мовляв, саме через мене всі вісім років «бомбили» місто, враховуючи загибель цивільних. Хоча це далеко не так.
За мого наведення та наведення моїх джерел, ЗСУ точково ліквідовували штаби росіян, цистерни, склади боєкомплектів, колони техніки тощо. Не більше.
Звісно, є ті, хто розуміє, що я докладав немалих зусиль, аби наше місто деокупували. Особливо це розуміють люди мого віку та підлітки. Деякі хлопці вже почали наслідувати мій приклад. Для них давати інтерв’ю, бути в ютубі — це круто. Хочуть так само. Проте, на жаль, не всі усвідомлюють наслідки.
Був випадок, коли в Стаханові затримали двох школярів, які також хотіли посприяти ЗСУ. Вони зробили кілька фото пересування військової ворожої техніки по місту. Проте на якомусь етапі в них щось пішло не так і їх зловили. Це той приклад, коли люди наслідують тебе, але не усвідомлюють ризики, на які вони йдуть.
Але те, що школярі в окупації читають українські Телеграм-канали та зацікавленні допомагати українській армії — тішить.
— Ви раніше щось чули про 16-річних партизанів з Бердянська — Тіграна Оганнісяна та Микиту Ханганова, які загинули внаслідок допомоги ЗСУ?
— Ні, дізнався лише після цієї трагедії. Однак мусимо розуміти: таких історій насправді багато на тимчасово окупованих територіях. Не про всіх ми знаємо, а про деяких і взагалі ніколи не дізнаємось.
У Стаханові ще у 2014 році по таких же 16-річних хлопцях росіяни відкрили вогонь. А все через те, що вони встановили синьо-жовтий стяг на териконі в центрі міста. Тобто такі історії починались ще тоді. І сьогодні їх у рази більше.
— Партизан сьогодні це…?
— Конкретного портрета немає. Це люди різних професій та віку: від дітей до пенсіонерів. За моїми спостереженнями, більше партизанять літні люди. Напевно, їм немає чого втрачати. Хоча усього одне смс і ти можеш бути ув’язненим від 12 до 25 років. Якщо взагалі не говорити про страту.
До речі, останні роки в «луганській народній республіці» намагаються діяти в рамках закону. Як висновок, в луганському СІЗО вже немає місця для таких людей: їх дуже багато.
Хтось сидить за прапор України, хтось — за фото листівки про українського характеру, або за фото російської техніки. Переважно, люди сидять ні за що.
Знову ж таки, загарбницька влада діє в рамках закону. Але чи є це законом? Скоріш у такий спосіб окупанти хочуть навести свої порядки.
«МРІЯВ ЖИТИ У ДОНЕЦЬКУ ТА ХОДИТИ НА ФУТБОЛ»
— Яким ви уявляли ваше майбутнє, якби не війна?
— Ще з класу 5-го я мріяв жити в Донецьку і ходити на футбол: ФК «Шахтар», стадіон «Донбас Арена»… Десь з класу 9-го паралельно думав і про Попасну — їхати вчитись на залізничника.
У 2014 році, закінчивши школу, планував здійснити давню мрію — вступити до університету та переїхати в Донецьк. Але навесні стало зрозуміло, що нічого не вийде. Вже тоді тривали бої під Слов’янськом. Складно було взагалі щось планувати. Тому залишився в Стаханові.
У ті роки захоплювався графічним дизайном. Але заробляти цим почав вже під час війни. Замовлення були з України, зокрема, допомагав із цим «Азову». Така робота мені неабияк допомагала, адже я не міг і не хотів працевлаштуватись в «лнр».
— Яким був Стаханов до війни?
— У моєму районі — Южному — знаходився Стахановський вагонобудівний завод, а вікна виходили на терикони. Тому перші асоціації — це натовп, який йде із заводу близько п’ятої вечора.
По дорозі додому хтось із чоловіків обов’язково купував газету «Футбольное обозрение», а потім вони ще довго не могли розійтись, випиваючи пива та обговорюючи останню гру «Шахтаря».
Стаханов — невелике місто, провінція. Але затишна та зі своїм «вайбом». Там усе мені було рідним. По буднях мешканці на роботах та у навчальних закладах, а вихідними всі бачились на матчах «Шахтаря» в Донецьку.
Після 2014 року труби заводів вже не димили, ніхто додому та на футбол більше не поспішав. Життя відтоді зупинилось. Більшість населення покинули свої домівки. А ті, хто залишились, зникали з вулиць вже після другої дня. У місті стало пусто.
— Згадайте акції в Стаханові за часів Євромайдану. І що, власне, керувало 17-річним хлопцем, який тоді почав чинити спротив.
— Для мене відстоювання національних інтересів України та протистояння рф почалось не у 2014 році, а роками раніше — десь у 2012. Тоді в місті відбувся марш до 70-річчя створення Української повстанської армії. Для Луганщини — це була доволі гучна подія. Схожих акцій не було ані в Луганську, ані в Алчевську. І я, бувши ще школярем, брав у ній участь.
Звичайно, активістів розігнали. По ту сторону від нас були донські козаки, які в Стаханові з’явились ще у 90-х. І тоді, у 2012-ому, вони не дали маршем нам пройтись містом. Зокрема, забирали прапори України.
Той день і та акція відклалась в моїй пам’яті. Я щиро не розумів, як люди, що живуть в Україні, можуть топтати національний стяг і так поводитись.
Одразу після того маршу я вдома зробив дизайн червоно-чорних наліпок з гербом Стаханова та зі словами: «Слава Героям УПА!» Опісля — обклеїв ними чи не усе місто.
Тому у відповідь на питання, що мною керувало у 2014 році, — це беззаперечно любов до Батьківщини та патріотизм, який з’явився роками раніше.
— Ви не розглядали варіантів виїхати з «лнр»?
— Багато хто ставить мені це питання, але треба розуміти: я тоді тільки-но закінчив школу, влітку виповнилось 17 років. Я повністю залежав від батьків. До того ж мати неабияк хвилювалась за мене.
Пам’ятаю, як вона встала на порозі квартири та благала нікуди не їхати. Це була її принципова позиція, і вплинути на неї було неможливо. Боялась, що зі мною щось станеться.
Такі думки з’явились в матері після російської пропаганди. Мовляв, до мешканців окупованих територій в Україні погано ставляться та їх першочергово мобілізують. Тому вона була переконана, що мене заберуть воювати або в Києві, або Харкові. Однак аж ніяк не усвідомлювала, що більш реально мене можуть забрати на війну в окупованому Стаханові.
З часом, коли я почав сам заробляти, в років 19, в мене з’явилась можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. Але тоді захворіла мама. Батько їздив на заробітки в росію. У нас була розмова, аби він був з матір’ю, а я, виїхавши до України, допомагав би їм фінансово.
Однак батька теж не можна було вмовити, тож я залишився доглядати матір.
«МОЖЕ, ВІН І УКРОП, АЛЕ В ЦІЛОМУ, ПАЦАН НОРМАЛЬНИЙ»
— Як протікало ваше життя в окупації?
— З 2014 по 2015 роки у мене був такий період, коли не хотілось спілкувався ні з ким. Закінчив школу та чекав, коли нас деокупують, щоби їхати в Донецьк здобувати освіту.
Усе більше часу я проводив в мережі. Сидів у Твіттері, де спілкувався з проукраїнськими мешканцями Стаханова. Натомість з місцевими, які мали іншу громадянську позицію, намагався взагалі не комунікувати. Більшість з них, здавалось, зійшли з розуму.
Відтак, я рік прочекав, сподіваючись, що нас ось-ось деокупують. І врешті вступив, на прохання батьків, до локального технікуму. З того часу мені доводилось спілкуватись з різними персонажами.
Вчився на юриста, а практику проходив в силових структурах «лнр». Це було доволі потішно. У перервах між практикою в суді, я спілкувався на курилці з поліцією. Говорили на рівних. Ясна річ, що ті аж ніяк не могли запідозрити, що я маю абсолютно кардинальні погляди.
— Розкажіть, як почали передавати координати ЗСУ?
— Починалось все доволі смішно. На початку літа 2014 року в «Азові» шукали дизайнерів, ще тоді в них не було жодного штату. Власне, я був одним з тих десяти дизайнерів, які створювали графічний контент для бригади, сидячі в окупованому Стаханові.
З тих часів в мене з’явились знайомі воїни, яким я описував ситуацію в місті. Це не була передача якихось даних чи шпіонаж. Просто розповіді про життя в окупації, не більше.
Згодом в мене з’явився акаунт у Твіттері, де я почав анонімно писати про своє життя в «лнр», ділитись своїми думками. Згадував і про базування російської техніки. А коли звільнили Попасну, уся російська навала ринула в Стаханов. Тоді, здавалось, вони заполонили все місто. І я скористався цим.
Виключно заради цікавості я пішов дивитись, куди вони заселяються. Обійшов всі їхні дислокації. Потім на мапі точково вказав, де зупинився ворог та де стоїть його техніка. Надалі усе це залив у Твіттер.
Згодом почав їздити зі Стаханова в Алчевськ. Це 15 км та три блокпости. Я спостерігав за всіма позиціями рф, але ще тоді не розумів кому передавати інформацію.
Лишень восени 2014 року на мене через соцмережі почали виходити різні люди з пропозицією не писати це все публічно, а в приват зливати дані на користь ЗСУ. Відтоді я почав регулярно співпрацювати двома-трьома контактами. Зокрема, їздив у місця, в які просили.
З роками людей, яких потрібно було інформувати щодо ворога в окупації ставало дедалі більше. Тим же знайомим з ультрас «Шахтаря», які на той час воювали, треба було допомагати.
Наприклад, коли точились бої за Дебальцеве у 2015 році, увесь Стаханов був забитий російською технікою. Наше місто було тиловим для наступу на Дебальцеве. У той час я намагався своїх знайомих військових попереджати про кожен пакет градів, який запускався в їхній бік. Хлопці принаймні встигали забігти в підвал та врятувати своє життя.
Після 2015 року деяких наших відомств цікавила вже інша інформація — соціально-політичного характеру. До кінця свого від’їзду зі Стаханова я та мої джерела передавали для ЗСУ різну важливу інформацію. Робота не зупинялась: позиції ворога завжди були під нашим спостереженням.
— Розкажіть, як ви прокачували себе як партизана.
— Ну, все приходило з досвідом. Нам доводилось вчитись як на своїх помилках, так і на чужих. Самостійно шукав способи, як убезпечитись в мережі, починаючи від VPN і закінчуючи шифруванням інформації.
Звичайно, я не спеціаліст у передачі координат, проте жодного разу за ці вісім років мене не затримали. Не можу сказати, що я якось себе прокачував. Скоріш за все, мені просто пощастило не попастись окупантам.
— Ніхто ніколи за ці роки не бачив у вас загрози?
— Люди не усвідомлювали масштабів моєї загрози для «лнр».
Мій вчитель з права один з перших, хто вступив до бандформування та разом з Олексієм Карякіним і Валерієм Болотовим починали увесь «лнрівський рух». Словом, він знав про мої погляди ще за шкільних часів та колись навіть бачив мене у футболці з написом: «Слава Україні!» Після того порадив мені «вибити ці дурниці з голови». Натомість якоїсь загрози не бачив.
Була історія і з колишньою дівчиною. Тоді ми тільки-но почали зустрічатись, як вона дізналась певні деталі моєї діяльності. Зокрема, що я веду проукраїнський Твіттер. Це була дуже велика помилка, яку тільки можна було допустити.
І як ми розійшлись, вона розповіла своєму колишньому, який був проактивним «лнрівцем», що я навідник. За два він зустрів мене та почав цю розмову. Казав, що якби захотів, то його друзі могли б мене вже давно зарізати. Але натомість наголосив, щоби я «зав’язував» з цим всім. І на цьому ми розійшлись.
Далі та інформація пішла по людях. Але я не втік та не засів на дно, а ходив до технікуму та комунікував зі всіма як ні в чому не бувало. Ця тактика спрацювала.
Місцеві помилково думали, що якщо людина залишилась в «лнр», то вона підтримує окупаційну владу. Мовляв, ну та, ходив колись розклеювати наліпки з Бандерою та був патріотично налаштований, але Україна почала нас бомбити, і він все врешті зрозумів.
Казали: «Може він і укроп, але в цілому, пацан нормальний». Мене ніколи не перевіряли, і це була їхня помилка. Проте нині вони працюють по-іншому. Навчились на своїх помилках.
«ПОКИДАЮЧИ «ЛНРІВСЬКИЙ ВАВИЛОН»
— Ви казали, що транзитом їздили на підконтрольні території на матчі «Шахтаря» та Збірної України по футболу. Які у вас були відчуття, коли прогулювались Харковом чи Києвом?
— Був дисонанс. Складно описати, які емоції я тоді відчував. По суті, у 2014 році я лишився цивілізації та до 2016 року не покидав свій «лнрівський Вавилон».
Зараз це звучить дивно, але тоді, приїхавши до Харкова, я дивувався колірній палітрі одягу місцевих. Не було чорно-сірих кольорів та камуфляжу, як там. Впадали в очі й усмішки людей, від яких я відвик та відсутність ритуальних послуг на кожному кроці…
І головне — всюди прапори України та присмак волі. А ще, на підконтрольних територіях я не оглядався, чи за мною хтось стежить.
— І щоразу після Києва та Харкова ви повертались в «лнр»?
— Так. Головна причина — це мама, яка хворіла, а вже потім — ефективність мене як партизана. Хтось думав, що я виправдовуюсь, аргументуючи життя в окупації доглядом за матір’ю. А потім дивувались, коли я казав, що за півтора року поховав трьох близьких людей: маму, тата та бабусю. Мовляв, як так. Тоді мої слова переоцінили.
— Після втрат ви переїхали до Києва?
— Я не хотів їхати, не було ані сил, ані бажання після смерті рідних взагалі щось робити. Знаєте, усі вісім років життя в окупації я мріяв виїхати на підконтрольну територію та жити там вільно. Щоночі лягав спати з цими думками. І от цей день настав. Але я й подумати не міг, що все станеться за таких обставин.
Виїхати мене вмовив друг та нині військовополонений боєць, медик «Азову» — Саша «Мюнхен». Тоді він подзвонив і сказав, що вже знайшов мені житло в Києві.
Тоді, їдучи до столиці я ще не знав, що залишусь тут дотепер. Сподівався приїхати в Стаханов ще весною 2022 року. Однак зараз гуляє багато думок, що мене спеціально за місяці до великої війни вивели українські спецслужби. Але, забігаючи наперед, я б краще залишився в «лнр», адже від 24 лютого там стільки всього цікавого почалось.
— Які речі ви забрали з дому до Києва?
— Забрав кілька плівкових фото з дитинства, українські документи, та два маленьких фото на документи батьків. Тепер вони завжди зі мною на бойових виїздах.
— Це ваш оберіг?
— Складно пояснити, в кожного свої забобони. Мені просто важливо, щоби вони були поруч.
«ВЕЛИКА ВІЙНА — ЦЕ ЄДИНЕ, ЩО ЗМУСИЛО МЕНЕ ПРИЙТИ В СЕБЕ ПІСЛЯ ПОХОВАНЬ»
— Згадайте ранок початку великої війни та ваше рішення долучитись до війська.
— Я пам’ятаю, що напередодні допізна працював та завів будильник десь на третю ночі, аби не проспати початок великої війни. Із закритих джерел в мене була інформація, що з дня на день почнеться.
У висновку від будильника я не прокинувся, а от від вибухів ППО — підірвався. Велика війна та велика боротьба за Україну — це єдине, що мене змусило прийти в себе після поховань.
Я очікував, що ми зберемося з друзями, аби йти боронити країну. Натомість була велика метушня. До знайомих, які воювали було пробитись нереально. Десь за два дні я долучився до місцевого добровольчого формування тергромади на околиці Києва. Чергував там до кінця весни, а влітку друг забрав мене до себе в сили спеціальних операцій.
— Розкажіть про ваші обов’язки сьогодні.
— Основне завдання — це збір розвідданих про дислокацію ворожої армії в окупованих територіях для подальшого ураження окупантів та їхньої техніки. Ми — не піхота, в нас свої цілі й виїжджаємо, на жаль, не так часто. Брали участь в різних операціях, зокрема, в контрнаступі на Харківщині, в Бахмуті та Лимані.
Нині опановую FPV-дрон та продовжую активно вести свої соцмережі, через які вдається отримувати нову інформацію про ворога. Звісно є й інші задачі, про які говорити не можна.
«МІНУСНУЛИ» 140 ВАГНЕРІВ ТА ЗНИЩИЛИ БАГАТО СКЛАДІВ БОЄКОМПЛЕКТІВ У СТАХАНОВІ»
— Джерел, які зараз інформують вас з окупованих територій, десятки чи сотні?
— Є люди, які допомогли одноразово, а є ті, хто робить це систематично. Останніх — десятки. Кожного я інформую, як правильно збирати дані та за кожного хвилююсь, адже вони під великим ризиком.
Якщо говорити загалом про людей, які відгукнулись за роки великої війни, то ця кількість перевалює за сотню. І це при тому, що в мене достатньо невеликий канал в Телеграмі та Твіттері.
- Топ-3 «бавовни», які стались завдяки вам та вашим джерелам.
— Перше місце — це знищення відділу управління фсб у Стаханові цьогоріч. Не дивлячись на те, що там загинуло небагато працівників, це був доволі ризикований та в якомусь роді навіть зухвалий крок.
Два тижні мої джерела слідкували за «фсбшниками»: коли приходять, коли йдуть; робили десятки кадрів будівлі з різних ракурсів та у різні години. А потім настав день «ікс» та філігранне влучання двох ракет HIMARS.
Після того в місті досі немає відділу управління фсб в Стаханові. Вони дотепер ховаються деінде.
Друге місце посідає знищення бойовиків ПВК Вагнер, які базувалися на стадіоні «Перемога» в Стаханові минулого року. За останніми даними, там загинуло 140 вагнерів. Загиблі були вищим ґатунком покидьків з бойовим досвідом. Вони ж, до речі, й штурмували Попасну. Тому їх обов’язково треба було ліквідувати.
Знаю, що по цьому стадіону працювало багато джерел, не тільки моїх. Але спільними зусиллями разом із військовими нам урешті-решт нам вдалося влаштувати вагнерам «пекельну вечірку».
Що також приємно, так це, що того дня до Стаханова завітав Пригожин (лідер групи найманців, — ред.). Він не був на стадіоні, однак кожен його візит до Луганщини супроводжувався ефектною «бавовною». Пригожину ніколи не було в нас сумно.
Ну і третє місце, це загальні знищення багатьох складів боєкомплектів росіян, які горіли по кілька днів. На той час росіяни не свідомо облаштовували склади де тільки було можливо. Там зберігалась різна техніка, зокрема, й ракети для ППО. Усі локації треба було оперативно виявляти та нищити, адже це уповільнювало наступ ворога на Бахмут.
— У вас є Почесний нагрудний знак від Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного. Розкажіть як вам його вручили?
— З Валерієм Федоровичем знайомитись поки ще не доводилось: вручав відзнаку командир нашої групи. Ця нагорода — найвища цінність за роки моєї партизанської діяльності. Тримаючи її в руках, розумів, що мій внесок був і є вагомим. Як і вагомим є праця кожного партизана сьогодні.
— Зараз ваше життя у стократ небезпечніше — ви ведете публічну діяльність. Чи були спроби замаху на вас?
— (Сміється, — ред.) Мені про таке невідомо. Та я і не думаю, що росіянам буде просто це зробити.
Щодо погроз, то їх отримую багато та постійно. Зокрема, такі розмови сьогодні ведуться у солдатів російської армії. Думають, що колись зможуть мене спіймати та тримати в заручниках. Адже цитую: «Я вбив багато їхніх друзів».
Вони лякають мене смертю, наче її тут хтось боїться. Загинути, як Степан Бандера, доволі непоганий кінець.
— Ми записуємо інтерв’ю наприкінці року. У 2024 — у нас всіх багато роботи. Які плани та цілі ставите ви собі?
— Планів, як таких, немає. Хочеться більше ліквідовувати ворогів та уражати їхню техніку. Хочеться більше інформаційно впливати на рідну мені окуповану Луганщину. Мусимо постійно говорити про цей регіон та допомагати мешканцям, які залишились там. Зокрема, підтримувати постійний зв’язок з нашими партизанами там.
Люди з проукраїнськими поглядами в окупації — це, грубо кажучи, вимираючий вид. З дітьми росіяни там працюють дуже активно, а нових українців народжується вкрай мало. Лише завдяки комунікації ми самі можемо там їх виховати дистанційно. Поки з планів можу назвати це.
