Колишній мер Умані зізнається: людей у бригаді бракує. Але після того, як він місяць тому прийняв командування кулеметним взводом — до нього почали проситися навіть ті, хто раніше пішов у СЗЧ (самовільне залишення частини).
Олександр Цебрій із позивним «Мер» нещодавно став командиром відділення кулеметників у 58 окремій мотопіхотній бригаді. Позивний не випадковий — з 2015 по 2020 рік він був міським головою Умані — міста на Черкащині, куди щороку з'їжджаються десятки тисяч паломників для відзначання юдейського Нового року.
До вторгнення Олександр Цебрій не мав нічого спільного з армією і зізнається — досі інколи плутає військові визначення та термінологію. Проте це не стало йому на заваді вранці 24 лютого 2022, коли він пішов у військо й вперше в житті отримав зброю для справжнього бою.
Журналістам «Вчасно» ексмер-військовий розповів, як з розвідниками випилював лісосмугу, аби вкрасти російську «мотолигу» з-під носа ворога, коли потрапив під «френдлі фаєр» своїх же, та чому через взятого у полон росіянина на нього ображалися побратими.
«Коли запитали номер карти — я думав, треба доплатити, аби потрапити у військо»: як ексмер, «далекий від армії», пішов боротися з окупантами
Олександр Цебрій пригадує, що до повномасштабного вторгнення був готовий задовго до нього. Уже за кілька місяців до лютого 2022 він попереджав, що ворог заходитиме на територію України вглиб. Але не очікував, що буде штурм Києва, й росіяни настільки понівечать країну. Додає, що очікував загострення на сході, але не більше.
«Тривожна валізка у нашій родині була зібрана ще за місяці два до вторгнення, а в підвалі будинку ми заздалегідь облаштували укриття. У ньому свого часу, на початку повномасштабки, сотня людей побувала — і переселенці, які їхали зі сходу на захід, і наші друзі з ріднею», — пригадує військовий.
«Мер» пригадує: перші бомби на Умань впали о 5:37 24 лютого. Тоді він заправив автомобіль, звіз усю родину до себе додому й сказав, хто чим займатиметься. «Виїхав у місто одразу до виконкому, але центральний вхід був закритий, хоча на центральній площі було достатньо багато наляканих людей, які обступили мене і чекали якогось слова підтримки та корегування їх подальших дій», — каже Олександр.
Олександр Цебрій кардинально змінив свою професію: з бізнесмена та колишнього мера Умані став військовослужбовцем, мінометником.
Шість років чоловік керував містом, яке знають усі паломники за кордоном.
«Ми всі - „не для війни“. Але наша реальність людей перекроює і „ліпить“ їх інакшими», — каже Олександр Цебрій.
«Перший мій стрім був о дев’ятій ранку, бо наляканим людям потрібні були відповіді на питання. Телефон з того моменту в мене не замовкав — постійно на лінії «висіли» 4−5 людей, з якими я розмовляв.
О десятій ранку я поїхав у військкомат. Знаєте, ті черги біля військкоматів 24 лютого 2022 року — то найкраще, що було в цій країні. То була справжня Україна. І хоч я сам ніколи не служив у війську, не проходив строкову службу — армія завжди була від мене максимально далекою. Тільки тоді я розумів, що нікого не хвилює - чи цікавить тебе військо, чи ні. Ти маєш бути там і захищати свою країну. Тому пішов у ТрО. Спитав, чи дадуть автомат — сказали, що так. Перепитав, чи можна буде стріляти з нього в окупантів — сказали, що можна. І все, більше мене нічого не хвилювало: «беріть мене кругом», пам’ятаю, думав", — каже військовослужбовець.
Олександр Цебрій пригадує, що коли у військкоматі в нього запитали номер карти — він подумав, що треба буде їм щось перерахувати, аби його взяли на службу. Коли йому сказали — «Ні, зарплату будемо вам платити» — його першою реакцією було: «Ого! Мені? Ух ти! Це я ще й зарплату отримуватиму за те, що стріляю у ту нечисть! Тут класно», пригадує уманчанин.
Олександр Цебрій з посмішкою додає: він відбивався від позивного «Мер» у війську.
«Я страшно не хотів, щоб мене так хлопці називали. Усі навколо „Вулкани“, „Тигри“ — а я „Мер“. Але нібито інші позивні, на кшталт перерахованих, були зайняті. Тому мером лишився і в армії», — каже захисник.
«Я кулеметник, піхота — й абсолютно цим пишаюсь», — наголошує Олександр Цебрій.
«На летовищі ми нарвалися на „френдлі фаєр“ — нас ледь не застрелили свої ж, через одну дрібну помилку»
Олександр Цебрій пригадує: ще у лютому він з побратимами із тероборони стали одними з перших, хто зайшов на уманське летовище для його оборони.
«На нас, пам’ятаю, вилетів гвинтокрил, який ми розстріляли. Потім впала якась бомба, але не розірвалася, то нам ще довелося пошукати її. А коли поверталися назад — моєму побратиму прострелили ногу. Це був „френдлі фаєр“, бо ми випадково поїхали не туди. Нас із летовища вивозив хлопець на автобусі. А вояки, які стояли на обороні місця, очікували, що з нього виїжджатиме ДРГ. І, звісно, коли побачили наш автобус — шмальнули, бо ми поїхали не праворуч, як треба було, а ліворуч. Хоча дякуємо їм, що хлопець шмальнув одинарним, а не чергою. Бо інакше б нас усіх там поклали. Але то були перші дні, коли не було комунікації, і ніхто не знав, що робити», — розповідає захисник.
Журналістам «Вчасно» ексмер-військовослужбовець розповідає, що у червні 2022 написав рапорт про переведення його у бойову частину. Але через травмоване коліно йому зробили операцію, а потім почався термін реабілітації - й на пів року Олександр Цебрій «випав» з процесу переведення у бойову бригаду.
«Я спершу хотів у Третю штурмову, але після тренувань і підготовок зрозумів, що не „потягну“ її фізично. Тому спершу пішов у бойову 43 бригаду, а зараз я — у 58-й, де даю результат», — каже уманчанин.
«Я лише через три місяці після початку війни зрозумів різницю між комбатом і комбригом. Досі є терміни, які я не розумію. Зараз тільки наближуюсь до розуміння. Хоча мені це не заважає виконувати всі мої обов’язки», — сміється ексмер.
«Одна з мін впала дуже поруч — мене на метр підкинуло в повітрі! А якби лягла ближче — я б з вами не розмовляв»
Олександр Цебрій розповідає, що кожен бій для нього та побратимів — особливий, і «схожих» практично немає.
«На позиціях серед нас немає атеїстів. Хоча до того, як потрапити на війну, я навіть не знав «Отче наш». А це тут допомагає. І в кожного військового є оберіг — чи дитячі малюнки, чи іграшки, чи щось інше.
Чи були випадки, коли я думав, що з цього бою не вийду живим?.. Було. Думаю, у кожного, хто був на передньому краї, були такі думки. Тоді ми з побратимом лежали у бліндажі. Пам’ятаю, по нас лупили мінами, і в якийсь момент мене на метр підкинуло над землею, бо одна з мін влупила за пів метра від бліндажа. А якщо лівіше впала б — то я б зараз це не розповідав вам", — каже колишній мер.
Уманчанин зауважує: на сьогодні найбільша проблема і в його підрозділі, й загалом в армії - брак людей, який накладає обмеження на будь-які дії - оборонні чи штурмові.
«У нас людей не вистачає. Якщо й приходять — то одиниці, і це зазвичай люди з обмеженнями, а не ті „тигри з біцухами“, яких на відео в інтернеті знаходять працівники ТЦК на вулицях. Таких ми у нас не бачили. Та й поповнення немає, ми закінчуємось. Люди гинуть, хтось отримує поранення чи моральні травми. Мій побратим — геройський хлопчина — з таких. Він отримав поранення на полі бою, й зараз йому просто треба відпочинок. Це абсолютно нормально, людині потрібна реабілітація. І через 2−3 тижні він повернеться у стрій. Але на цей час замінити його кимось неможливо, нікого немає», — каже військовий.
Командир відділення кулеметників каже, що у кожної людини є межа можливого. У кожного вона різна, але є - навіть у найбільш витривалих. Тому людей потрібно змінювати. Тим паче після відпочинку ніхто не відмовляється виконувати бойові накази — всі готові, але людину треба перезаряджати.
«У нас величезна проблема і з людьми, і з боєкомплектами. У росіян на це все — безліміт, а ми обмежені. Порівнювати навіть безпілотники — наші та їхні - просто неможливо. Але якби у нас взагалі не було б дронів — то не було б і людей. На жаль, поставок від держави майже немає - все тримається на волонтерах… Але найкраще, що є на фронті, на Донеччині - це свої люди поруч. Бо тут багнюка нереальна, над головою все літає, немає де зайвий раз помитися. Побутові умови — то окрема тема, ми всі вже й не згадуємо, що таке ковдра, підковдра чи подушка. Спимо у спальних мішках. Але тут є справжні люди. І я знаю, що я за них піду у вогонь і воду, а вони — за мене. Ми родина», — розповідає Олександр Цебрій.
«Ті метри української землі, які ми нещодавно повернули, политі кров’ю моїх побратимів»
На початку березня військовослужбовець повідомив, що він із побратимами повернув під контроль України частину окупованої території. Та ділянка фронту лишалася «гарячою», і стала вкрай болісною для нього та його побратимів.
«Днями ми додали Україні 50 метрів української землі. Наша позиція — крайня точка підконтрольної Україні території на нашому напрямку. Ворог її постійно штурмує. Орки втратили тут десятки одиниць броньованої техніки, а зажмурених окупантів не рахує ніхто. Бурят, якого взяли в полон, теж штурмував цю позицію…
Ця позиція облита кров’ю й моїх побратимів. Я там теж отримав контузію та отруєння бойовими газами. У бліндажах неодноразово молився, коли безперервно гатили з усього. Йдучи відбивати ворожі штурми, закопував у багнюку свої документи й телефон — не хотів, щоб це дісталось ворогу… Кожен сантиметр цієї землі перекопаний мінами й снарядами, позицію відновити нереально. Тому постало питання про відхід на підготовлений нами рубіж за 50 метрів. Але ми всі були категорично проти цього рішення, тому вирішили піти вперед, і в сірій зоні зробити нову позицію. Працювали не одну ніч. І тепер Україна відновила контроль ще над 50 метрами рідної землі", — розповідав уманчанин 7 березня.
Фото Олександра Цебрія
Фото 58 окремої мотопіхотної бригади
А близько тижня тому, попри ускладнення на фронті, Олександр Цебрій разом з побратимами зробили позицію під носом у ворога. Усі підготовчі моменти тривали 30 днів, проте наостанок — наші військові не приховували свою позицію, яка «вигулькнула» абсолютно неочікувано для росіян.
«Ми вийшли під ранок, затягнули все максимально сітками. Я заскочив на ворожий танк, закинув один край сітки на задертий угору ствол, торкнув його пальцем — і він одразу, без спротиву, пішов вниз. Схилив гриву! Це для мене був чудовий знак. Тепер це наша позиція, яку ми не штурмували, а взяли військовою хитрістю й титанічною працею. Ми перемістили нашу передову на 500 метрів уперед», — наголосив захисник.
Олександр Цебрій каже, що у їхній бригаді ніколи не було «м'ясних штурмів», і це — важлива особливість 58 бригади.
«У нас людей навчають воювати, а не закидують на нуль. У кожного з нас був щонайменше полігон, де хлопці відстріляли з усіх видів зброї. Навіть у зоні бойових дій у нас є полігон, де всі відпрацьовують. Ще у нас кулеметники вміють стріляти з гранатомета й навпаки. Бо побратим може бути поранений, чи то хтось зловить „ступор“ — на цей випадок усі повинні один одного замінити», — зауважує військовий.
«Орк смердів, а побратими ображалися»: як ексмер взяв у полон росіянина
Уманчанин розповідає, як йому з побратимом вдалося взяти у полон росіянина. Коли з’ясувалося, що на позиції він лишився одним — більшість побратимів відмовилися йти за такою малою кількістю «обмінного фонду». Проте один юнак погодився.
«Ми до позиції росіянина пройшли нашими „плутанками“, поки орка відслідковував наш дрон. З’ясувалося, що йому було 50 років, і він — в’язень: йому дали 15 років за вбивство. Але відсидів він лише рік — і потім пішов у „Шторм z“ воювати… От єдине, що я про нього пам’ятаю — що він дуже смердів козлом. Мої хлопці ще на мене ображалися, бо в орка була викручена нога, тож його довелося тягнути до точки евакуації на собі», — сміється військовий.
Олександр Цебрій додає: у той вихід — за полоненим росіянином — він встигнув злякатися. Проте не через ворога, а коли побачив, що його побратим — Олексій — пішов у ту вилазку без броні.
«На пів дороги, у світлі місяця, я помітив, що він без броніка. У мене був шок! Я виматюкав його, наказав повертатись — сказав, що все зроблю сам. Але Льоха сказав, що не може бронежилет носити, бо у нього спина вбита грижами. Тому коли він одягає бронік — у нього відмовляють ноги», — зауважує ексмер.
Знайдені речі росіян на одній із відбитих позицій.
Фото Олександра Цебрія
Ще за кілька днів перед тим, як взяти у полон росіянина, Олександр Цебрій з побратимами «цупили» з підбитої ворожої техніки РЕБи. Нині їх уже відремонтували, перепрошили, і тепер пристрої ловлять ворожі дрони. Щоправда, ті вилазки були нервовими для всіх.
«Щоправда, ті РЕБи важили по 50 кілограмів, а до них (і з ними) треба було йти по мінному полю вночі. Я в якийсь момент роздумував, як іти полем, щоб ніде не зачепитись. Бо якщо впав би з цією РЕБкою на міну — летів би так, що мене б шукали під Покровськом», — з посмішкою зауважує захисник.
«Посередині - те, що колись було лісосмугою. У ній ми окопались і тримали позиції! Запрошую усіх від центральної та регіональних влад, які замість допомоги ЗСУ пиляють бюджет і витрачають гроші на бруківку, асфальт, прапорці й барабани, облаштувати коло наших позицій поле для гольфу.
Лунки готові, вам залишилось лише поасфальтувати дорогу через мінне поле, покласти бруківку попід лісосмугою та розвішати прапорці на стовбурах знищених дерев", — обурювався ексмер Умані, коли дізнався про рішення закупити у бомбосховища Києва барабани.
«Якщо після повернення військові не підуть у політику — то на цій країні можна буде ставити хрест. Бо якраз воїни — ті, хто вже довів, що їм небайдужа доля України»
Військовий розповідає, що, на його думку, ті чиновники, які сидять у кабінетах і грабують Україну — гірші за росіян.
«Будь моя воля — я б усіх чиновників із Верховної Ради нагнав, запустив туди волонтерів — і ми отримали б чудовий результат. Наші волонтери знайшли б і зброю, й БК, і все, що нам треба. Як лише у 2014 лише на волонтерах трималася оборона та постачання бійцям — так і у 2022 лише на волонтерах „виїхала“ наша країна», — розповідає Олександр Цебрій.
На сьогодні Олександр Цебрій каже, що навіть не думає про повернення у політику чи мерство. Каже, що він найбільш потрібний там, де служить зараз. І про подальшу політичну кар'єру подумає вже опісля повернення з фронту. Проте головний висновок, який він зробив уже зараз — що надалі долю України мають вирішувати військові, а не ті, хто навіть не був у війську.
«Є такий вислів в інтернеті: „Хлопці прийдуть — порядок наведуть“. Так от, багато хто з патріотів уже ніколи не повернеться. У інших будуть власні проблеми та справи, своє психічне та фізичне здоров’я, і після війни вони займатимуться ним. І я молю бога, щоб вони лишилися живі, бо це майбутнє України. Ці люди мають взяти участь у відбудові й перебудові нашої країни, зокрема й у політичному аспекті. Інакше, якщо військові після перемоги не підуть у владу, то на цій країні можна буде ставити хрест. Бо це якраз ті люди, які довели, що їм не байдуже на країну», — каже ексмер Умані.
