14 березня своє свято відзначають українські добровольці, ті, хто за покликом серця став на захист рідної країни, відстоюючи її свободу та незалежність.
Сьогодні День українського добровольця — свято сильних духом людей, які за покликом серця в різні часи стали на захист своєї держави. Пам’ятна дата встановлена Верховною Радою у 2017 році для вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності.
День 14 березня обрано не випадково, адже рівно 10 років тому на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що на Київщині, з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців для формування першого добровольчого батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України, аби чинити спротив російському окупанту.
Тоді у боях 2014−2015 років російсько-української війни, брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом перетворилася на військові частини силових структур.
24 лютого 2022-го все повторилося — сотні тисяч українців добровільно стали на захист Батьківщини, вступаючи до лав ЗСУ та територіальної оборони.
Добровольці склали значну частину нашого війська, і сьогодні, в дні кровопролитної війни, вони міцно стоять на захисті своєї землі від російських загарбників.
Від фермера до добровольця
«Я пішов воювати, бо на мою країну напали, і як кожен свідомий чоловік, я став на оборону своєї землі, — розповідає журналістам „Вчасно“ сержант 109-ої бригади ТрО Микола Стрепоченко. — Мені особисто було б соромно залишитися вдома під час війни. Тому 24-го лютого я став добровольцем, зі мною пішов мій син та брат».
Микола — фермер із Добропілля, він 28 років присвятив аграрній справі, а нині понад два роки воює з окупантами. Він був одним із тих, хто знав, що повномасштабне вторгнення неминуче і з 2021 року разом з побратимами формував територіальну оборону у громаді.
«Те, що буде війна, ми знали завчасно. Тому я активно долучався до будування оборони Покровського району, — каже Микола. — У 2014−2015 роках я теж був добровольцем, ще тоді на добровільних засадах ми робили все, аби Донбас залишався українським. А вже 24 лютого 2022 року у моєму військовому квитку був офіційний запис «призваний до ЗСУ».
Фото: Микола Стрепоченко
Стрепоченко пригадує, що військкомат у перші дні війни був переповнений добровольцями. Туди сходилися всі небайдужі, які хвилювалися за майбутню долю своєї країни.
«Зі мною були майже всі мої друзі в яких я ні разу не помилився, — розповідає Микола. — Деякі з посадовців, теж пішли добровольцями, але їх не так багато. Є такі, що були на заробітках у Польщі, а потім приїхали й стали на захист, є у яких семеро дітей, але попри це вони теж служать».
Нині Микола обороняє країну на Авдіївському напрямку. Перший рік війни він брав участь у спротиві окупантам, які сунули на Ізюм.
«Були ми й у Вугледарі, там багато втратили своїх хлопців, а зараз понад рік ми на Авдіївському напрямку, — каже Микола. — Син нині поруч зі мною, став командиром сусідньої роти, брат теж поруч. Стоїмо до останнього, до перемоги, а вона, гадаю, буде неодмінно».
Фото: Микола Стрепоченко
Фото: Микола Стрепоченко
«Наш батальйон на 99% складається з шахтарів»
З першого дня повномасштабного вторгнення свою країну захищає й піхотинець 109 бригади ТрО Артур Звєрєв. Його постійний напрямок теж Авдіївський.
«Я з міста Білицьке Добропільського району, за професією шахтар. Наш батальйон на 99% складається із шахтарів, це друзі й люди з якими я працював багато років. Ми всі одне одного знаємо й разом нині боронимо країну від окупантів», — каже Артур.
Фото: Artur Zvieriev
На захист держави доброволець пішов за покликом серця, через відчуття обов’язку та справедливості.
«Ніхто немає права, ніякі сусіди, вибивати тобі двері, заходити до тебе додому, вбивати, руйнувати, або щось нав’язувати. Ти маєш встати й дати відсіч, захистити свою родину й Батьківщину, — каже військовий. — Моральний дух в мене нині стійкий, особливо коли дивлюся на своїх хлопців. Я їх всіх дуже люблю й заради них боротимуся скільки потрібно».
Артур пригадує, що повномасштабне вторгнення об'єднало людей, але нині він відчуває, що цей дух у суспільстві потроху зникає.
«От перші дні було саме так. Ми тут у Покровському районі швидко будували блокпости в різних місцях і я пам’ятаю, як у нашому вагончику не було місця куди класти цукерки, печиво, пиріжки, ми їх роздавали людям, які виїжджали, щоб у них було що поїсти. Ми всі були, як одна родина, нині це відрізняється. Тому гадаю, що наша перемога можлива, коли 100% населення буде за ради цього працювати. Ми на фронті робимо для цього все», — підсумував Артур Звєрєв.
Сміливість та витривалість українських добровольців у цій боротьбі є прикладом для людей у всьому світі. Шануємо тих, хто за покликом серця став на захист країни, за її свободу та незалежність й до нині несе цю важку місію на своїх плечах.
Фото: Artur Zvieriev