Вони не стали чекати мобілізації та своєї черги. Вони хоробро пішли до воєнкомату та запропонували свою кандидатуру на фронт. Вони – добровольці, які одними з перших пішли на захист своєї Батьківщини, коли вона цього потребувала найбільше.
У День захисників та захисниць розповідаємо історії солдатів і солдаток з Донецької та Луганської областей, які сьогодні захищають Україну.
Максим Чумак, Маріупольський окремий батальйон тероборони
Максим народився та виріс у Луганській області. Вивчився на викладача української мови та літератури. Пройшов срочну службу з 2012 по 2013 роки, але продовжувати воєнну кар’єру не збирався. Трохи вдалося навіть попрацювати за спеціальністю – у Центрі лінгвістичних конкурсів.
Але після подій 2014 року сім’єю Максима було вирішено їхати з окупованої території їх рідного міста Лутугине. Деякий час проживали у Кіровоградській області, а у 2016 році вирішив поїхати жити та працювати до міста Маріуполь на берег Азовського моря.
Максим працює журналістом на регіональному телеканалі Донецької області. Джерело: Наталя Дєдова у Facebook
Вже тоді Максим замислювався над тим, що треба йти і воювати за Україну, але остаточного рішення прийнято не було. Працював на різних роботах – від охоронця торгівельно-розважального центру до журналіста на регіональному телеканалі. Паралельно займався поезією, літературою, мистецтвом, активно брав участь у громадському житті міста.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим ще 24 та 25 лютого допрацьовував на телеканалі – їздив по місту та збирав інформацію, як Маріуполь переживає перші дні війни. 25 числа поїхав до воєнкомату робити репортаж про те, як маріупольські добровольці вступають до лав тероборони. І вирішив.
“Наступного дня я приїхав у військкомат, але його там вже не було. Але були військові, які набирали в ряди тероборони. І я зрозумів, що піду туди. В той же день нас відвезли в інше місце. До вечора нам дали усю екіпіровку та необхідне спорядження”, – розповідає Максим.
Оборону Маріуполя Максим хоробро тримав до 16 березня. У ці дні в Центральному районі міста відбувся тяжкий вуличний бій, в ході якого батальйон та інші захисники змушені були відступити. Максим не знав, куди йти й що робити, і вирішив дістатися у сусідній район, де були його батьки. Разом з ними, зі своєю дівчиною, та з дівчиною свого брата вони тримались разом у домівці до кінця березня. А потім вирішили вибиратися з міста, яке вже майже вщент було зруйновано.
Максим разом з бійцями Маріупольського окремого батальйону територіальної оборони. Джерело: особистий архів Максима
Шлях був непростий. Відсутність зв’язку, не зрозумілість, куди треба їхати, минуле Максима у Маріуполі… Через сильну хворобу батька по дорозі їм довелося розлучитися на дві групи. Батьки – їхали одразу на автомобілі до Запоріжжя, а Максим зі своєю дівчиною вирушили до Бердянська. На щастя, блокпости вдалося проїхати, і вже через деякий час бути у Запоріжжі. Але тоді прийшла жахлива звістка – дорогою десь вже на Львів батько Максима помер.
“Тоді я не знав свого статусу – чи я дезертир, чи записаний взагалі десь, як учасник тероборони. Ми програли бій у Маріуполі й пішли з місця, але що робити далі – було питання. У мене були контакти моїх побратимів з історіями приблизно як у мене. І ми знайшли телефони керівництва батальйону, який, як виявилось, був у Дніпрі. І ми втрьох домовились поїхати в Дніпро, і нам сказали – от ви повернулись”, – говорить Максим.
Максим на службі. Джерело: особистий архів Максима
Після цього відбувався процес набору до Маріупольського окремого батальйону тероборони на потрібні посади, після чого усі солдати та солдатки офіційно почали продовжувати служити для захисту Вітчизни. Зараз батальйон знаходиться на Донецькому напрямку. Максим обіймає посаду діловода, в жарт говорить, що він “воїн УПА – української паперової армії”. В якості позаштатної діяльності веде комунікацію з волонтерами.
Максим вірить у гучну перемогу та закликає не переставати допомагати армії, адже це потрібно зараз, як ніколи.
Валентина Лосєва, Маріупольський окремий батальйон тероборони
Валентина родом із села Старомлинівка, що у Донецькій області. Тут вона виросла, закінчила школу. Пов’язувати своє життя з військовою кар'єрою не планувала. Вивчилася у Донецьку за спеціальністю адміністратор готельно-ресторанного бізнесу. Після завершення навчання Валентина вийшла заміж, була домогосподаркою. Розлучення з вже колишнім чоловіком змусили Валю поїхати до Харкова та спробувати знайти кращу роботу.
“Я працювала і по професії, і не по професії. А потім вирішила піти до армії. І вже з харківського воєнкомату мене направили до Полтави вчитися на зв'язківця. Після цього пішла служити у 54 окрему механізовану бригаду міста Бахмут. Прослужила протягом 2019-2020 років”, – розповідає Валентина.
Вийшло так, що Валі довелося дуже швидко піти з військової служби з власних причин.
Вирішивши всі питання, дівчина вирішує спробувати жити й працювати у Польщі, щоб заробити на власне житло.
Але плани були зруйновані повномасштабним наступом російської федерації на Україну.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, 24 лютого, Валя була ще у Польщі. Багато її відкладених коштів пішло на допомогу батькам, село яких пізніше окупували російські війська.
Після спостерігання за театром війни, Валя прийняла негайне рішення – повернутись додому і піти воювати.
“Я добровільно пішла, коли тільки формувались батальйони, зокрема Маріупольський окремий батальйон. Зараз розумію, що буду продовжувати служити навіть після нашої перемоги. Я просто втомилась. Я бачила, скільки людей помирає, не могла більше терпіти. Вирішила повернутись. Мене багато куди запрошувати, але я вибрала цей батальйон, він стоїть на Донецькому напрямку, мені це подобається”, – розповідає Валя.
Посада Валентини сьогодні – це діловод групи логістики. Серед завдань – вести документацію, паперові справи.
Окрім цього, дівчина виконує ще ряд бойових задач під час служби.
Валентина – не єдина дівчина батальйону. Є ще фінансист Олена і Марія з відділу персоналу. За словами жінки, відношення до них у чоловічому колективі добре, всі дружать та допомагають один одному, якщо це необхідно.
“У нас гендерна рівність, ми усі рівні, займаємось єдиною справою. У нашому випадку хочеться сказати – з нами Бог, з нами правда, з нами сила”, – каже Валентина.
Фіма, 60 окрема піхотна Інгулецька бригада
Військовослужбовець за позивним Фіма родом з Луганська. Тут він навчався у школі, дорослішав, а потім закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля за спеціальністю “Інженерна механіка”. Має ступінь магістра.
До початку війни у 2014 році працював інженером-конструктором у сфері машинобудування. Після подій того року й окупації рідного міста було прийнято рішення переїхати до Чернівців у більше безпечне місце. Вже тоді виникали перші думки про те, щоб піти служити до армії, але переїзд з коханою дівчиною на нове місце проживання переконали осісти й трохи заробити на подальше проживання.
Фіма під час військової служби. Фото з особистого архіву військовослужбовця
У цей час Фіма працює конструктором на фабриці вхідних металевих дверей, живе у Чернівцях і намагається влаштувати життя. Але плани змінила дата 24 лютого.
“У той день прокинувся – прочитав пост Івана Семесюка із гурту “Пирятин” про прильоти по Києву, почитав інші новини й зрозумів, що почалось. У військкомат пішов не одразу. Знову ж таки вагання. Спочатку допомагав переселенцям, що почали прибувати в Чернівці, бо сам пройшов через це, трохи знаю ситуацію, у якій опинились люди. Але поступово приходило відчуття, що не можу я бігати від війни, і щось я винен ще з 2014-го року”, – розповідає Фіма під час розмови.
У той час чоловік відносив речі тим, хто їх потребував, купляв засоби гігієни для малечі. Надавав інформаційну допомогу людям на місцях, де приймають вимушених переселенців, розповідав про місто, куди як дістатись тощо, бо “банально багато хто розгублений у незнайомому місті”.
Одного ранку, а саме 30 березня, Фіма прокинувся і просто пішов у військкомат. Наступного дня отримав повістку, і днем пізніше вже знаходився на навчанні.
10 днів провів на навчаннях, потім пару тижнів у резерві, а після – у гарячу зону.
Наразі Фіма працює кулеметником на Південнобузькому напрямку, так само вірить у гучну перемогу українців, і кожен день працює заради неї.
***
У кожного з них своя історія. Таких історій не тисячі, і не сотні тисяч, а мільйон. Близько мільйона захисників і захисниць кожен день боронять Україну від ворога, захищають наше мирне небо, звільняють окуповані території та дбають про наше майбутнє. Пам’ятаймо про їх подвиг кожного дня!
Допомагаймо армії! Слава ЗСУ! Слава Україні!
