Єлизавета Масловська родом з Луганщини. Коли її місто у 2014 році окупували росіяни, вона була ще дитиною. Але попри намагання російських загарбників насаджувати ворожу ідеологію, дівчина пам’ятала про своє коріння. Єлизавета зуміла вирватися з тимчасово окупованого міста, розпочала навчання у Києві й навіть організувала перший благодійний захід у столиці, на якому розповіла про українську Луганщину. Східний Варіант дізнався у Лізи про її юність в окупації, волонтерську діяльність і важливість розповідати людські історії.
Російська пропаганда протягом багатьох років насаджувала стереотип, що “Донбасс всегда был русским”, “Украину на Донбассе ненавидят”, “Украинцев в Донецкой и Луганской области не было”. А з початком війни у 2014 році на тимчасово захоплених росіянами територіях Донеччини та Луганщини окупаційна влада почала системно знищувати все українське — державні прапори, книжки, навчальні програми. Дітей у школах почали вчити “любить Родину — Россию” і культивувати ненависть до України.
Але навіть у таких умовах молодь окупованої частини Луганщини зберегла критичне мислення. У цьому матеріалі “Східний Варіант” розповідає історію дівчини, яка попри дитинство в окупації зберегла свою ідентичність, вирвалася на вільну територію й тепер розповідає про справжню українську Луганщину.
***
Єлизавета народилася в Алчевську на Луганщині й прожила у місті до 2021 року. У серпні того ж року дівчина виїхала з тимчасово окупованого міста до Києва, де вступила до університету.
З початку повномасштабного вторгнення волонтерить та розвінчує стереотипи щодо сходу України. Цього літа Ліза наважилась організовувати заходи, на яких усі охочі мають змогу почути голос справжньої Луганщини.
“Я грала на скрипці гімн України у своїй кімнаті за зачиненими вікнами, поки ніхто не чує”
Дівчина пригадує своє дитинство в Алчевську та розповідає, що школа зіграла важливу роль у формуванні її світобачення.
Єлизавета в дитинстві. Фото: особистий архів героїні
“До 2014 року у школі нас вчили любити українську мову та акцентували на її важливості. Тоді дитиною я вже намагалася повністю говорити нею, адже ця мова для мене завжди була особливою”, — каже Єлизавета.
Напередодні війни Ліза ходила до музичної школи, де займалася грою на скрипці. Згодом перестала займатися музикою, бо її вчителька виїхала до росії. Утім, одного дня, коли місто вже перебувало в руках загарбників, дівчина знайшла у своєму шкільному щоденнику гімн України та ноти до нього. Це змусило Лізу дістати свою шкільну скрипку та зіграти на ній Державний гімн у своїй кімнаті за зачиненими вікнами, поки ніхто не чує.
Єлизавета розповідає, що не хотіла залишатися жити під російською окупацією. У сьомому класі дівчина чітко усвідомила, що попри все хоче виїхати на підконтрольну Україні територію.
Місто Алчевськ, Луганська область. Фото:Інстаграм: @inna_rdzl
“Пам’ятаю, як плакала й просила батьків поїхати. Хоча ми з сім’єю були впевнені, що наше місто скоро звільнять. У перші роки окупації надії нікуди не зникали. А батькам важливо було залишатися в Алчевську через низку причин”, — згадує Ліза.
У 2019 році Єлизавета почала чинити “тихий” спротив. Дівчина виклала в Інстаграм фото біля музею, всередині якого можна помітити портрети відомих українських письменників.
“Пам’ятаю, як під цією фотографією мені написали “Слава Україні!”, а я у коментарях відповіла “Героям Слава!”. Мені пощастило, що після цього допису зі мною все добре, адже в окупації небезпечно демонструвати свою позицію”, — розповідає героїня.
Єлизавета біля музею вже в окупованому Алчевську. Фото надано героїнею
Ліза також згадала, як перед святом 1 вересня вони з компанією ввечері взяли синю та жовту фарби й пішли “удосконалювати” паркан навпроти школи. Героїня каже, що це був ризикований вчинок, але український прапор молодь все-таки намалювала.
“Наступного ранку загарбники замалювали наш прапор чорною фарбою”, — каже дівчина.
Єлизавета Масловська. Фото надано Єлизаветою
Героїня навчалась паралельно у двох школах: в Алчевській, а пізніше в Щастинській. У школі свого рідного міста з 2014-го року години української мови почали скорочувати, але не скасовували предмет до початку старших класів, розказує Ліза.
“Поступово виникало відчуття, що українська мова стає іноземною. Нам стало складніше будувати речення, іноді формулювати українською було важче, ніж англійською. Ми почали відвикати від рідної мови. Вже у старшій школі українську прибрали повністю”, — пригадує Ліза.
В 11 класі з Алчевської школи Ліза забрала документи за декілька місяців перед ЗНО, адже не хотіла отримувати ”лнрівський” атетстат.
“Учителі дуже засмутились, адже я та моя однокласниця покинули школу, не закінчивши її з усіма. Ми були єдиними медалістками в класі, але бажання отримувати атестат з ворожим гербом зовсім не було”, — ділиться дівчина.
У підконтрольному Україні на той час, місті Щастя, дівчина навчалась дистанційно з 9 по 11 клас. Ліза у тій школі склала ДПА (Державну підсумкову атестацію), а пізніше ЗНО (Зовнішнє незалежне оцінювання). Після екзамену дівчина вирушила до столиці, де вступила до національного університету імені Тараса Шевченка на міжнародні відносини.
“Завжди, коли питають звідки я родом, мені важливо акцентувати, що я з окупованого міста Алчевськ”
Ліза розповідає, що під час толок на Київщині, де вони з волонтерами розбирали завали після російських атак, часто доводилося знайомитись і розповідати про місце свого народження.
“Завжди, коли питають звідки я родом, мені важливо акцентувати, що я з окупованого міста Алчевськ Луганської області. Це важливе уточнення, адже окупація — зовсім інший світ, про який звикли мало говорити”, — розказує Єлизавета.
Героїня зізнається, що іноді співрозмовники просто замовкали, що змушувало почуватися її некомфортно. Але найбільше чіпляють жарти про “паляницю” та “хто 8 років бомбив Донбас”.
“Можливо, мовчання у відповідь — це про співчуття та незнання, що краще відповісти. Але, наприклад, жарти про “паляницю” це все-таки якесь несвідоме порівняння нас з росіянами чи зрадниками, навіть коли людина цього не усвідомлює. Ми такі самі українці, тому про це варто говорити”, — наголошує алчевка.
Українцям варто розповідати про справжню Луганщину
Єлизавета зрозуміла, що незнання українців Луганської області та її жителів і створює ці непорозуміння. Тому дівчина вирішує розказати Україні про Алчевськ, аби голос міста знову голосно зазвучав.
“Минулого літа у Києві я познайомилась з дівчиною, на ім’я Ната, поки роздивлялась листівки про Україну на місцевій барахолці. Ната розповіла, що вони з подругою створили проєкт під назвою “Крилаті”, у якому розповідають про Донеччину. Подруга, на ім’я Індіра — з Маріуполя, а Ната — з Торецька. Пізніше я познайомилась також з Індірою. Так вийшло, що банальне знайомство на вулиці перетворилось на дружбу, а в майбутньому, ще й розвиток спільного проєкту”, — надихаюче розповідає Ліза.
Слухачі діляться емоціями на аркушах. Фото: Інстаграм проєкту “Крилаті”
Героїня розповідає, що дівчата на початку проводили лекції про Донеччину, але вже цієї весни запропонували Єлизаветі доєднатися, аби почати висвітлювати й Луганщину. І вже запланували наступний благодійний захід улітку.
Індіра, Ната і Єлизавета. Фото: проєкт “Крилаті”
“Вхід на лекцію безоплатний, але Індіра та Ната продавали авторські листівки та постери, гроші з яких пішли на збір їхнього знайомого. Однак, не всі готові надавати своє приміщення для нашої події на волонтерських засадах. Наш проєкт некомерційний, тому шукаємо місце для заходу саме на безоплатній основі”, — ділиться дівчина.
Авторські листівки. Фото: проєкт “Крилаті”
Перед проведенням першої лекції Ліза почала збирати додаткову інформацію про початок війни у місті, якої виявилось вкрай мало. Пересічна людина може подумати, що спротиву в Алчевську не було, каже героїня.
Єлизавета проводить лекцію. Фото: проєкт “Крилаті”
“Але це не так. Алчевці виходили на мітинг, попри небезпеку. Про цей протест в Інтернеті майже немає інформації, на жаль. Саме тому так важливо розповідати історії людей, адже вони мають бути почуті та закарбовані. Про них мають знати”, — додає Ліза.
Фото: проєкт “Крилаті”
“Я не хочу, аби мій край асоціювали з піснею “Вставай Донбас”
На своїх лекціях дівчина розповідає про життя в захопленому місті, “тихий” спротив окупантам, пропаганду в школі, паспортизацію, виклики для людини, яка виїхала з окупації та поширені тригери:
“Я не хочу, аби мій край асоціювали з піснею “Вставай Донбас”, чи з жартами про “8 років”, адже нам є що розповісти про себе, про наші травми та шлях, який проходять жителі Луганщини з 2014-го року. Наша мета, аби більше киян та жителів інших областей приходили на наші івенти”.
Фото: проєкт “Крилаті”
Ліза поділилась з нами, що вони з Натою та Індірою прагнуть проводити просвітницькі лекції на заході, а пізніше на сході України. Після деокупації Єлизавета мріє займатися освітньою діяльністю з дітьми та підлітками, але вже на рідній Луганщині.
Єлизавета зі слухачами. Фото: проєкт “Крилаті”
Також слухачі після лекції можуть подивитися на світлини Луганської області та обійнятися зі спікеркою, поділившись власною історією.
Фото: проєкт “Крилаті”
Де слідкувати за проєктом?
Слідкувати за анонсами нових лекцій можна в Інстаграмі проєкту “Крилаті”.
5 серпня відбудеться друга частина лекції про Алчевськ у Києві, на яку дівчата запрошують усіх, кому цікава історія та доля Луганщини.
Реєстрація на лекцію за посиланням.
Фото: Інстаграм проєкту “Крилаті”
Важко стримувати сльози, коли слухаєш історії українців про окупацію
Окрім просвітницької діяльності, Єлизавета займається волонтерством, зокрема, на Київщині та Херсонщині. У червні 2023 року в Херсонській області разом з благодійним фондом Ліза реєструвала людей з деокупованих громад на грошову допомогу. У той період росіяни підірвали Каховську ГЕС, але волонтери не зупинилися та продовжували виконувати свою роботу. На щастя, у списках населених пунктів, які перебували під ризиком затоплення, не було тих, де знаходилися волонтери.
Єлизавета на Херсонщині допомагає жителям деокупованих громад. Фото: Інстаграм волонтерської організації Cash for Refugees
“Жінка, яку я реєструвала на допомогу, згадувала про катастрофу на ГЕС. Говорила, що в неї родичі під окупованою Новою Каховкою, яким неможливо додзвонитися, аби дізнатись, як вони. Жіночка плакала, а я змогла лише обійняти й підтримати словом, адже знаю, як це переживати за рідних в окупації”, — каже Єлизавета.
Героїня зізнається, що це був перший раз, коли за весь період волонтерства вона й сама заплакала:
“Трималась завжди, коли бачила зруйновані будівлі та слухала жахливі історії наших людей. Трималась. Але тоді не змогла”.
Волонтери на Херсонщині. Фото: Інстаграм волонтерської організації Cash for Refugees
***
Попри все Єлизавета не здається та продовжує працювати на своєму фронті заради того, щоб наблизити Перемогу України. Вона та її однодумці впевнені, що обов’язково повернуться назад і побачать схід українського сонця на Луганщині.
