У 2014 році у Луганську Катерина Скрипова брала участь у мітингах спочатку на підтримку Євромайдану, а потім — на підтримку української державності та непорушності її кордонів. Тієї весни з кожним днем у місті ставало небезпечніше через завезених із росії агресивних «мітингувальників». Але сотні українських активістів влаштовували акції за єдину незалежну Україну. Катерина Скрипова розповіла Східному Варіанту, як усе відбувалося у її рідному місті 10 років тому.
Пропагандисти рф кажуть, що «Луганськ самостійно вирішив відокремитися від України та проголосити незалежну республіку». Насправді це був заздалегідь спланований сценарій росії з окупації східних областей України. Луганчани не хотіли «відокремлюватися». Навпаки — люди бажали розвивати своє місто та країну. Саме тому у 2014 році на мітинги виходили сотні людей з українськими плакатами та гаслами.
Вийшли на мітинг, бо не були згодні з тим, що відбувалося довкола
Катерина Скрипова народилася та виросла в Луганську. Тут закінчила школу, вивчилася на ветеринара в Луганському національному аграрному університеті. Коли у 2013 році почався Євромайдан, Катерина працювала в кінно-спортивному центрі. Вона пригадує, що вони із чоловіком вирішили доєднатися до українських мітингів, які вже проходили в Луганську, після побиття студентів у Києві:
«Мітинги в Луганську проходили біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Ми прийшли туди й побачили багато наших знайомих з університетських та шкільних років. Мені було приємно, що в нас є такі знайомі з такими ж поглядами, як і в нас. Ми почали збиратися, спілкуватися, думати про майбутні акції».
Катерина Скрипова на мітингу у 2013 році. Фото: Юлія Красільникова у Facebook
Серед активних організаторів луганського Євромайдану, пригадує Катерина, були активісти Юлія Красільникова, Костянтин Реуцький, Олексій Біда. Катерина із чоловіком також допомагали. Разом команда намагалася організувати цікаві тематичні заходи, щоб на мітинги приходило більше людей. Проводилися просвітницькі лекції, формат вуличного університету, влаштовували показ фільмів.
Зокрема, на одному з мітингів організатори показували документальний фільм про Межигір’я та його привласнення тодішнім Президентом Януковичем. Однак того дня з’явилися невідомі люди, які всіляко намагалися завадити показу. Вони зламали техніку та залили зеленкою екран. Усе ж таки українським активістам вдалося показати документальний фільм, але вже в іншому місці.
Частина українських активістів на одній з акції в підтримку Євромайдану. Фото: Юлія Красільникова у Facebook
Катерина Скрипова пригадує, що через деякий час після початку мітингів, з’явилися люди, які намагалися завадити їм. Пізніше стало зрозуміло, що це були завезені люди з росії, головне завдання яких було завадити українським активістам та подавити їхній рух. Ці люди не орієнтувалися в місті та сильно відрізнялися російським говором.
Мітинги на підтримку київського Євромайдану в Луганську проходили протягом осені 2013 — зими 2014 року. Щотижня активісти виходили, щоби показати свою єдність із київськими мітингувальниками та підтримку євроінтеграції. 18–20 лютого в Києві відбулися наймасовіші протистояння, у яких було розстріляно 79 мирних демонстрантів. У Луганську, згадує Катерина, у ці дні також були загострення. Ставало небезпечніше. Революція гідності закінчилася зміною влади в Україні та поваленням режиму президента-утікача Віктора Януковича. Катерина каже, що тоді була надія на те, що все закінчилося:
«Коли все закінчилося на короткий період часу, була така надія, що ми здобули перемогу. І що тепер треба щось робити для закріплення результатів. Ми теж організовували заходи. Ми організували посадку Алеї Небесної Сотні в дендропарку в пам’ять про загиблих. Але потім почалися події в Криму. На початку березня в Луганську також почався російський рух — невідомі люди масово виходили з російськими прапорами».
Луганські активісти почали збиратися на мітинги за український Крим. Катерина каже, що тоді постало питання вже територіальної цілісності держави:
«Після того, як почали захоплювати Крим, то вже було питання про збереження територіальної цілісності. Ми показували, що ми не хочемо, щоб нас захоплювали, і що наша територія — це територія України. Коли вже було видно, що є завезені люди та військові в Криму, було відчуття, що це може дійти до нас. Бо кордони зі сторони рф не були захищені. І в Луганську не було навіть військових частин, які могли б щось зробити».
Масові сутички та захоплення владних органів у Луганську
Перша велика сутичка з проросійськими структурами в Луганську сталася 9 березня. Українські активісти тоді проводили акцію на честь Дня народження Тараса Шевченка. Катерина пригадує, що ці люди в той день збиралися навпроти них. Вони були налаштовані дуже агресивно. А коли зібралися, то почали атакувати українських мітингувальників. Вони розірвали український прапор, побили хлопців і дівчат, а після цього рушили до будівлі Луганської ОДА.
Мітинг 9 березня у Луганську. Фото: Олександр Волчанський
У той день сталося захоплення Луганської ОДА російськими структурами. Вони зайняли будівлю, спустили український прапор, натомість повісили російський.
9 березня. Фото: Олександр Волчанський
«Було видно, що йде якийсь процес, що місто хочуть захопити, і що захопити хочуть не тільки адміністрацію. Ці люди так і залишалися в адміністрації потім, вони нікуди не пішли. 6 квітня була захоплена ще й будівля СБУ в Луганську. І тоді вже всі розуміли, що це щось глобальне в плані міста. Ні міліція, ні влада тоді не могли на це вплинути, або не хотіли цього робити. Це викликало нерозуміння, чому немає якогось підкріплення, чому їх не намагаються вигнати звідти. Тому що один день пройшов, другий, третій… А ці люди там так і залишалися», — пригадує Катерина Скрипова.
Фото: ostro.org
Після захоплення будівлі Луганської ОВА українські мітингувальники продовжували збиратися. Вони виходили з українськими плакатами, гаслами, співали гімн та вигукували «Луганськ — це Україна». Але ситуація в місті загострювалася. 6 квітня проросійські сили захопили будівлю СБУ та отримали доступ до зброї. Після цього українські мітингувальники вже не могли так часто збиратися. Постало вже питання власної безпеки.
Російські мітингувальники біля будівлі СБУ у Луганську. Фото: Reuters
Проросійські структури почали переслідувати українських активістів. Їх заносили в «розстріляні списки», на їхніх будинках ставили спеціальні мітки, почалися викрадення. 29 квітня в Луганську проросійські силовики зайняли будівлі обласної прокуратури та обласної адміністрації, заявивши про створення так званої «луганської народної республіки». Після цього українські активісти вже не могли виходити на мітинги. Їх почали масово переслідувати. Багатьом із них довелося виїхати в ті ж дні, коли все це відбулося.
Український мітинг у березні 2014 року. Фото: pravda.com.ua
Катерина з родиною виїхала з Луганська якраз 29 квітня. Вона каже, що тоді не було відчуття, що все це настільки затягнеться:
«Було розуміння, що в місті настільки небезпечно, що його треба покинути, і дивитися, коли можна буде повернутися. Було відчуття, що врегулювання цих подій займе якийсь період часу — може два-три місяці чи пів року. Що вони зможуть розібратися і ми поїдемо додому. Але цього не сталося. У жовтні 2014 року мені вдалося потрапити в Луганськ, щоб забрати документи. Це був останній раз, коли я там була».
Мітинг у Луганську, 17 квітня 2014. Фото: ТСН
Весною 2014 року за сприяння луганських активістів була створена громадська організація «Схід SOS», яка почала допомагати людям, які вимушено покинули Донецьку та Луганську область через російську агресію. Катерина також долучилася до організації. Зараз вона працює головою правління та координаторкою гуманітарного напрямку.
Мітинг у Луганську, 17 квітня 2014. Фото: ТСН
Катерина каже, що ті мітинги 2014 року зіграли важливу роль для Луганська. Вони показали, що там живуть українці, які хотіли бути з Україною, а не з росією.
«Ми показували, що територія належить нам. Не якимось сусідам, а саме Україні. І це було важливо показати, що немає цих стереотипів про східні регіони, які ми досі зустрічаємо. І що прості мешканці не винні в тому, що трапилося з Луганщиною, Донеччиною та Кримом. Від мешканців залежить доволі небагато в тій ситуації, коли вже є ворожі війська та проросійські силовики зі зброєю. Але було важливо показати, що ми українці, що ми є, що ми боролися за те, щоб залишатися українцями. Щоб на нас звернули увагу, як на Україну, а не як на депресивний регіон, що теж є елементом цієї багаторічної пропаганди», — каже Катерина.
Зараз уже немає сумнівів, що саме за допомогою проросійських сил відбулося проголошення так званих «днр» та «лнр» у 2014 році. Це був заздалегідь спланований сценарій росії, щоб дестабілізувати ситуацію в Україні та почати процес окупації.
Луганськ, як і Донецьк, боролися за своє українське майбутнє. Але цивільний спротив не зміг постійно чинити опір силовикам зі зброєю. Попри російську пропаганду та наративи, ці міста були й залишаються українськими. Це підтверджує історія, українське проголошення незалежності та міжнародне визнання.
