Ця стаття на історичну тематику почнеться не з минулого, а із сьогодення. Ось — фото того, що лишається від культурної спадщини міста Лисичанськ.
Будівля протитуберкульозного диспансеру:
Лисичанськ. Протитуберкульозний диспансер. Фото зі сторінки Сергія Гайдая
А ось — Лисичанська гімназія:
Лисичанськ. Будівля гімназії, що входить до ансамблю Бельгійської архітектурної спадщини. Фото зі сторінки Сергія Гайдая
Спадщиною ці руїни вважалися до того моменту, коли сюди ступила кровава нога росії. Зараз усе це безжально нищиться окупантами.
Насправді це — не просто будівлі, це — культурний спадок європейців. Саме вони ще у XVIII столітті забудовували територію Сходу України та індустріалізували її. Саме місто Лисичанськ вважається першопрохідцем у зародженні промислового Донбасу.
Що відбувається з унікальною архітектурою міста сьогодні, ви вже побачили. А як же воно виникло і розвивалося? Поговоримо далі у статті.
Сода, промисловість і бельгійці. Індустріалізація козацького поселення
Орієнтовна дата заснування Лисичанська — 1710 рік. Цю територію колонізували донські, запорізькі та слобідські козаки. Назва, швидше за все, пішла від словосполучення “Лисичий байрак” або “Лисича балка”. Спершу це було просто село.
Приблизно через 11 років після виникнення поселення, — у 1721-му, — тут виявили поклади вугілля. Але його промисловий видобуток — до речі, вперше на Донбасі, — почався аж у 1795-му році. Постачалося видобуте вугілля на Луганський ливарний завод. Так зароджувалася промислова мережа східних регіонів України — налагоджувалася логістика, будувалися потужності для видобутку та переробки ресурсів.
Поступово економічний потенціал цієї місцевості зростав, з’являлися нові галузі. Уже в кінці ХІХ століття тут заснували перший в Україні спеціалізований гірничий навчальний заклад — штейгерське училище. Потім протягли залізницю.
Лисичанськ. Кінець ХІХ ст. Заняття в штейгерській школі. Фото з сайту Вікіпедія
Як і в історії міста Донецьк — ось наше відео про нього — у розвитку Лисичанська брали безпосередню участь європейці. Тільки, якщо Донецьк — спадщина валлійців, то тут свій слід лишили вихідці з Бельгії. І цей слід прямо зараз безжально нищить росія.
“Бельгійське містечко” в Лисичанську почали будувати в кінці ХІХ століття. Тоді інженер та підприємець Ернест Сольве — розробник революційного способу отримання соди, — разом із пермським купцем Іваном Любімовим створили акціонерне товариство «Любімов, Сольве і К°».
Ернест Сольве. Фото з сайту Вікіпедія
Завод побудували біля крейдяної гори в селищі Верхнє — пізніше воно увійшло у склад Лисичанська. Поруч були й сировина, і паливо, і дешева робоча сила.
1900 рік. Облігаця Товариства для виготовлення соди під фірмою «Любімов, Сольве і К°». Фото: Микола Ломако. Взято з сайту nv.ua
Сольве на той момент вже мав два содових заводи у Франції та один на Уралі. При будівництві заводу він застосував нову передову технологію виробництва із використанням аміаку.
До того, як у Лисичанську з’явився содовий завод, до російської імперії практично всю соду завозили — своєї майже не виробляли.
Компанія Сольве. Фото: Микола Ломако. Взято з сайту nv.ua
Завод запустили у квітні 1892 року. По суті цей момент став початком промислового розвитку даної території. Для забезпечення роботи компанії власники створили цілу промислову лінію: побудували шахти, залізницю. Пізніше видобуток соди стимулював побудову в Лисичанську заводу з виробництва скла. Щоб доставляти крейду і вугілля на завод, звели найдовшу в Європі дротово-канатну дорогу.
Канатна дорога. Фото: Микола Ломако. Взято з сайту nv.ua
Історик Дмитро Піркл розповідає, що бельгійці системно взялися за розвиток Донбасу спочатку створили інфраструктуру, вчили людей працювати, адже в цьому регіоні не було професійних металургів. Українці займались землеробством і дуже це любили. Спершу люди працювали на підприємствах сезонно — влітку йшли збирати урожай.
Європейці хотіли розвитку, мислили стратегічно. Уже тоді вони бачили перспективу регіону. Дивлячись на динаміку, бельгійці зрозуміли, що можна побудувати завод тонкого скла і дзеркал. Це були гроші заради інвестування — вони суттєво розвивали Донбас.
Загалом бельгійці заснували близько 90 підприємств. Навколо них забудовувалися індустріальні поселення, розвивалася інфраструктура. Кількість робітників у регіоні досягла 20 тисяч.
Європейські підприємці скуповували слабко розвинені шахти, розвивали їх завдяки своїм технологіям, робили їх рентабельними. На той час це були найновітніші технології, які працюють, мабуть, і до сьогодення. Через те, що імпорт з імперії обкладався великими податками, все спрямовувалось на розвиток внутрішнього ринку.
Містечко в місті: як виникла “десята провінція Бельгії”?
Паралельно з промисловим розвитком Лисичанська відбувається й культурний.
Для інженерів та робітників бельгійські архітектори спроєктували й побудували житловий район із червоної цегли. 300 квартир — для сімейних пар, а також казарми — для самотніх.
У «містечку» були їдальня, готель, школа та кінозал, тут влаштовували спектаклі й концерти духового оркестру. Загалом бельгійці звели 33 будівлі. Три з них демонтували після зміщення ґрунту у 1999 році. Інші збереглися до наших днів, а дві мають статус пам'яток архітектури.
Вершиною інженерних технологій та архітектурного мистецтва стала заводська лікарня. Її будівництво завершилося у 1911 році.
Лисичанськ. 1909 рік. Заводська лікарня. Фото: Микола Ломако. Взято з сайту nv.ua
Чотириповерхова будівля була обладнана механічним ліфтом. Як і решта бельгійських споруд, лікарню виконали у стилі модерн. Вікна прикрасили оригінальними вітражами, підлога – декоративною плиткою. Дах був покритий французькою черепицею.
Пропрацювала вона майже сто років і закрилася у 2010-му через банкрутство содового заводу.
2017 року Лисичанськ отримав премію Belgian Heritage Abroad Award. Диплом вручив посол Бельгії в Україні Люк Якобс.
“Десята провінція Бельгії”, як прозвали цей комплекс будівель, потрапила в номінацію щорічного конкурсу за підтримки фонду короля Бельгії. Бельгійці ж висловили бажання відреставрувати свою «спадщину». Для цього потрібна була офіційна заявка від обласної влади, яку вони так і не побачили.
Націоналізована європейська спадщина
На початку XX століття із промисловими потужностями Лисичанська сталося те, що і з рештою окупованої “совєтами” територією України — після жовтневого перевороту Лисичанський содовий завод націоналізували. Як і решту промислових потужностей регіону. Відтепер вони не належали підприємцям, які їх створювали.
Під час Другої світової війни завод був майже повністю зруйнований. Першу партію соди отримали лише в 1944 році. Пропрацював содовий завод до 2010 року — пережив приватизацію та перепродаж. Але, зрештою, був визнаний банкрутом.
Ламати — не будувати. Чомусь “рускій мір” ніяк не може цього второпати. Весь світ сміється над їх “імпортозамєщєнієм”, та нам, українцям, не смішно. Промисловість, архітектура, побут людей, який вибудовувався століттями, сьогодні перемелюється імперськими жорнами росії.
Будівлі, які пережили Другу світову, можуть не пережити вторгнення росії. Будівлі, до зведення яких доклали зусиль саме європейці, а не “красний пролетаріат”— як нас вчили під час радянської окупації.
У наступному матеріалі поговоримо про українське містечко Нью-Йорк. Та як відновлювалася історична справедливість у незалежній Україні.
***
Більше про Бельгійську спадщину Лисичанська дивіться у відео Східного Варіанта
