Понад рік пройшов із масової страти росіянами українських військовополонених у виправній колонії неподалік смт Оленівка. Тоді загинуло 53 українських військових і понад 130 були поранені. У січні цього року Генсек ООН розпустив місію з розслідування цього воєнного злочину. Родини загиблих та постраждалих українських захисників об’єдналися, щоб самостійно продовжувати боротися за них та їхню пам’ять.
Східний Варіант розказує історії родин поранених військових в Оленівці та розвінчує фейки, які розповсюджує Росія щодо свого ж воєнного злочину.
«Ми одружилися дистанційно»
До повномасштабного вторгнення Марія із Сергієм будували плани на щасливе майбутнє. Пара вчилася на практичних психологів, але пробували реалізуватися і в інших сферах.
24 лютого 2022 року Сергій уже був у Маріуполі та виконував свій службовий обов’язок. Марія ж залишалася в Хмельницькому, де вони проживали до цього. Жінка пригадує, що Сергій старався відписувати за можливості. Спочатку раз на день, а коли в блокадному місті зник зв’язок та світло, то вже рідше.
«Я просто чекала. Я тоді розуміла, що мої дзвінки можуть йому зашкодити. Тому просто чекала, коли він мені напише, щоб знати, що він живий. Зараз я розумію, наскільки важливою там була кожна секунду. Вона була настільки дорогою в оточеному Маріуполі… За секунду могло трапитися будь-що», — розповідає Марія.
Фото з особистого архіву Марії
26 лютого Сергій освідчився Марії. Тоді вони домовилися, що одружаться, коли він повернеться, або після перемоги. Але в середині квітня чоловік написав, що хоче одружитися прямо зараз.
«Пізніше я вже дізналася, що тоді він отримав поранення. І може це якось на нього вплинуло. Він був не впевнений, чи зможе бути на зв’язку в потрібний день. Тож записав відео, де погоджується одружитися. І так мене прийняли в РАЦСі. У мене є свідоцтво про шлюб. Ми одружилися дистанційно», — пригадує Марія.
У травні почали ширитися новини, що бійців з Азовсталі можуть евакуювати. Сергій написав дружині 13 травня. Написав, що може бути тривалий час не на зв’язку, і що він її кохає. А 19 числа Марія побачила свого чоловіка на одному з російських відео:
«Я впізнала Сергія. Там було багато наших військових, які вийшли з Азовсталі. Тоді я зрозуміла, що він точно вийшов у полон. І що це ніяка не евакуація. У військовій частині мені повідомили, що він у списках евакуйованих. І що, скоріше за все, в окупованій Оленівці».
Фото з особистого архіву Марії
Марія подавала заяви щодо свого чоловіка усюди, де тільки можна: Національне бюро інформації, Національна поліція, Координаційний штаб, Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Залишалося тільки чекати та вірити.
У ніч із 28 та 29 липня росіяни скоїли воєнний злочин — масове вбивство українських полонених у виправній колонії в Оленівці. Марія сподівалася, що Сергія не було в тому бараці. Та на наступний день після теракту побачила його в списках поранених, які опублікувала рф.
«Я чекала будь-якої інформації від наших державних органів. Але її не було. 3 серпня я побачила відео із лікарні зі своїм чоловіком. Вони запитували в нього, що він чув, що відбувалося і так далі. Я впевнилася, що він живий. Але потім, на жаль, інформації про Сергія більше не було».
Будівля в Оленівці, де перебували українські військовополонені під час теракту. Джерело: Wikipedia
Минулого вересня під час обміну військовополоненими звільнили побратима Сергія. Він повідомив Марії, що Сергій дійсно живий, і, скоріше за все, у кінці вересня його перевезли до Росії.
«На жаль, я не знаю, у якому він стані перебуває, де він взагалі, що з ним. Зв’язку в мене не було увесь цей час. Я намагалася написати йому листа. Передавала його через помічника Уповноваженого з прав людини. Та потім дізналася, що ніби військові «Азову» взагалі не отримують листів», — розповідає Марія.
На одному з відео, що зняли росіяни, Сергій розповідав, що чув два вибухи. На перший вони не звернули уваги, а після другого все довкола почало горіти. Хлопці, які вижили, намагалися вибратися з бараку, перелазили паркан, а вже потім почалася евакуація в лікарні.
Уже понад 15 місяців чоловік Марії знаходиться в полоні. Досі про нього немає новин чи зв’язку. Та Марія продовжує боротися за Сергія.
«Наша дитина народилася за місяць до повномасштабної війни»
Олег та Ганна познайомилися у 2020 році через спільних друзів. Довгий час спілкувалися як друзі, а потім дружба поступово переросла в стосунки. Щоби бути разом, Ганна покинула свою роботу та погодилася переїхати до Олега, який тоді вже перебував на службі. Невдовзі пара дізналася, що чекає дитину, тому подали заявку до РАЦСу.
«Дитина народилася за місяць до повномасштабної війни. Тоді вже всі обговорювали війну. У мене не було передчуття, що скоро буде такий жах. Це вже зараз я розумію, що він усе знав. Та не казав, беріг наш спокій, хоча б на декілька днів, щоб ми дізналися вже з усіма», — пригадує Ганна.
Фото з особистого архіву Ганни
Вранці 24 лютого вже по всій країні лунали вибухи. Через телебачення Ганна дізналася, що почалася повномасштабна війна. Вона перевірила телефон. Чоловік не дзвонив і не писав. Та був в онлайн після 6-ї ранку. «Живий», — подумала Ганна. Він зателефонував уже після обіду та сказав, що залишається з побратимами в Маріуполі. Попросив, щоб Ганна подбала про свою безпеку та безпеку дитини.
Зв’язок з Олегом був до 2 березня. Хоча б раз у день, та він телефонував. Або надсилав СМС. Іноді приходили СМС не від нього, а про нього від побратимів Олега.
Олег мав брата-близнюка. Зазвичай, він писав: «Ми норм», що означало, що вони з братом живі. Та одного дня Олег написав тільки за себе.
«Стало зрозуміло, що його брата більше немає. Що чоловік вижив, а його брат загинув. З Азовсталі він писав, що там весь час щось горить. Я говорила, що ми боремося за них, що кидаємо масові призиви, щоб їх врятувати. А з 16 на 17 травня мені прийшла СМСка особистого характеру. Що він обіймає мене й дитину. І потім за документами я вже зрозуміла, що 17 травня він вийшов у полон», — розповідає Ганна.
Фото з особистого архіву Ганни
Ганна читала російські пабліки, шукала хоча б щось про Олега. Зрозумівши, що це не евакуація, а полон, жінка з іншими близькими військових з Азовсталі сподівалася, що їх хоча б швидко повернуть додому. Ганна зверталася до військової частини, там протягом місяця після виходу бійців їй підтвердили, що її чоловік перебуває в Оленівці:
«Я дуже хвилювалася за його моральний стан через те, що він втратив брата. А далі… очікування. Ми бачили, що почалися обміни, що повертають важко поранених. Я не знала, який стан мого чоловіка. А потім. 29 червня я побачила, що сталося в Оленівці. Ніхто не повірив…».
Коли рф опублікувала списки загиблих та поранених, Ганна спочатку відкрила список загиблих. І побачила там прізвище свого чоловіка. Це був шок та чи не найтяжчий момент життя.
«У коментарях хтось писав, що деякі прізвища повторюють одночасно в обох списках. Я подивилася список поранених, і там теж було прізвище мого чоловіка. Був рядок у кінці, що двох не довезли до лікарні, тому дублюються. До 17 серпня я передивлялася всі відео з російських телеграм-каналів. А 17 серпня побачила в каналі Шарія відео з пораненими після Оленівки в лікарні. Я вирішила подивитися і побачила там Олега. Я вже нічого не слухала, просто поставила кадр на стоп і всім рідним показувала, щоб мені сказали, що це точно він. Я розуміла, що це Олег, але треба було почути це й від інших», — каже Ганна.
Наслідки теракту в Оленівці. Джерело: скрін з відео
Це відео Ганна називає «відео з того світу». Її чоловік отримав в Оленівці поранення голови та тіла. Поранений, та її чоловік був живий. А потім розпочалися довгі місяці очікування хоча б якоїсь інформації.
«1 грудня стався обмін. І хлопець, який перебував у лікарні з нашими з Оленівки, але за іншими причинами, розповів, що мого чоловіка перевели в інше місце, бо він додатково захворів. Цей хлопець розповів, що перед обміном їх трошки краще почали годувати. У мене є впевненість, що Олег точно живий. Але зараз я не знаю, де він, і що з ним», — розповідає Ганна.
«Фізично я виїхала, але моє серце й душа залишилися там»
Анастасія та Артем знайомі понад 20 років. Спочатку працювали разом, потім продовжували спілкуватися, як друзі. А в один із вечорів, проведених разом, зрозуміли, що вже не можуть один без одного.
Тоді Артем працював у морській охоронній компанії, ходив у морські рейси. Коли він у черговий раз поїхав у море, за три місяці зателефонував і сказав, що не зможе витримати такої тривалої розлуки з коханою, тому буде звільнятися. Після цього Артем влаштувався у військову частину Кривого Рогу. А згодом, разом із дружиною переїхав до Маріуполя, де продовжував службу. Тут вони обоє зустріли повномасштабне вторгнення.
Анастасія пригадує, як ввечері 23 лютого Артема відпустили додому відпочити. Тоді вони ще не знали, що їм доведеться пережити. Анастасія боялася прощатися в той вечір, здавалося, якщо вона зробить це, то більше не побачить коханого. Та він запевнив її, що все буде добре, і повернувся на службу.
Фото з особистого архіву Анастасії
Жінка довго не могла заснути в ту ніч. А вже о 5-й годині ранку довкола лунали вибухи. Зателефонував Артем, сказав, щоб Анастасія залишалася сильною та їхала з міста.
«Я сказала, що я нікуди не поїду, що я його не лишу. Три дні, мабуть, я сиділа вдома, не їла, не спала, просто лежала. А коли обстріли почастішали, ситуація ставала складнішою, Артем подзвонив та сказав, що окупація — це питання часу. І що за мною можуть прийти. Що наша машина під вікном, треба просто поїхати. І я наважилася», — пригадує Анастасія.
Дорогою вона бачила підбиту техніку. Жінка робила зупинки, щоб хоч якось заспокоїтися. Біля Дніпра в неї сталася істерика та панічна атака, вона втратила свідомість. До Кривого Рогу її забрали вже рідні.
«Я розшукувала чоловіка, кругом телефонувала. 7 квітня мені прийшло від нього повідомлення, що він у порядку, що квартири нашої більше немає, що в них закінчується їжа, що не лишилося жодних речей. А наступного дня мені подзвонили й сказали, що його поранили, у нього уламкове поранення. Й уламок залишився в тазу. За тих умов на Азовсталі не було можливим дістати його. Він казав, що шансів вижити немає, що вночі авіація накриває просто все. Вдень там кричали поранені від болю, а вночі бомбила авіація. Почав прощатися із життям. 17 квітня в нас зник зв’язок».
Фото з особистого архіву Анастасії
Раз на тиждень Артем писав Анастасії записки від руки. Фотографії цих записок вона отримувала з інших номерів. Останню отримала 16 травня. А через годину подзвонили з військової частини, та повідомили, що військових евакуювали з Азовсталі.
«Я бігала квартирою, кричала, зібрала речі, сіла в машину і зрозуміла, що не знаю, куди їхати. Передзвонила до частини, а там сказали, що їх евакуювали на непідконтрольну територію. І тепер треба чекати на обмін. І почалися нові пекельні дні», — пригадує Анастасія.
18 червня Артем зателефонував. Сказав, що все добре і він тримається. Сповідався, що вже в серпні встигне на врожай винограду, який так сильно любить. Анастасія дуже тяжко переживає полон Артема. П’є антидепресанти, переживає істерики та панічні атаки. Коли засинає — то подумки розповідає Артему, як її справи і як пройшов день, а коли прокидається — бажає йому доброго ранку.
Фото: “Спільнота родин Оленівки” в Instagram
Вранці 29 липня Анастасія дізналася, що сталося в Оленівці. І випала із життя на 2 дні. Артем був у списках поранених.
«Деякий час нас просили тримати тишу. І ми це робили. Я відмовлялася від інтерв’ю, від спілкування із журналістами. А потім 4 серпня я побачила свого чоловіка по російському телеканалу. Його показали в прямому ефірі. Він сказав мені: «Настю, привіт. Зі мною все добре, мене годують і я майже цілий. Я дуже тебе люблю, передай усім привіт. Дуже чекаю обміну». Це мене надихнуло, це був знак, що він у порядку», — розповідає Анастасія.
У вересні чоловіка Анастасії виписали з лікарні й ніби повернули до Оленівки. І більше вона нічого про нього не чула. Жінка продовжує робити все, що в її силах, щоби привернути увагу до полонених, до свого чоловіка, щоби про них не забули.
«В нашій країні немає Дня жалоби втрачених військовополонених, яким гарантували життя»
У січні цього року ООН розформували місію з розслідування теракту в Оленівці. Це був справжній удар для родин військовополонених, які там загинули або постраждали. Тому вони вирішили діяти самостійно.
Ганна стала ініціатором «Спільноти родин Оленівки» — громадської організації, що об’єднує родичів загиблих або постраждалих під час теракту. Уже понад пів року вони намагаються привернути увагу до своїх рідних та підтримувати цю тему в інфопросторі.
«Ми постійно підіймаємо тему першочергового повернення тих, кого вели «на страту». Виступаємо за встановлення офіційного Дня пам’яті, щоб 29 липня не було в країні розважальних заходів», — каже Ганна.
Фото: “Спільнота родин Оленівки” в Instagram
Анастасія запевняє, що боротьба за рідних триває, і вони не зупиняться:
«Наразі досі триває ідентифікація тіл убитих, яких вийшло повернути. Досі рідні не поховали своїх близьких, які загинули там. Це була масова страта військовополонених. Чому наша країна не визнала на офіційному рівні День жалоби? Чому це мають робити рідні, хто втратили своїх близьких? Це, навіть, принизливо. Нам потрібно зібрати зараз 25 тисяч підписів на петицію, щоб вона дійшла до Президента. А допоки в нашій країні немає Дня жалоби втрачених військовополонених, яким гарантували життя», — каже Анастасія.
Марія каже, що кожен у спільноті намагається щось робити, і це дуже надихає:
«Рідні загиблих — вони надзвичайно сильні. Багато з ким бачимося, спілкуємося. Вони надихають робити щось більше й кожного дня, щоби був результат. Це ми й намагаємося робити».
Фото: “Спільнота родин Оленівки” в Instagram
«Спільнота родин Оленівки» просить допомогти в зборі підписів до петиції щодо започаткування на державному рівні дні скорботи та вшанування пам’яті захисників, страчених унаслідок теракту в колонії № 120 смт Оленівка.
Як росіяни створювали фейки та маніпуляції після власного ж злочину
Росія вчинила теракт близько 2 години ночі на території виправної колонії. Зранку вже з’явилися жахливі фото обвуглених тіл із барака, куди незадовго до теракту перевели українських військових. Майже одразу росіяни почали розповсюджувати брехню щодо скоєного.
Фейк № 1. Колонію обстріляли ЗСУ
Міністерство оборони Росії майже одразу після теракту заявило, що колонію обстріляли ЗСУ.
Генеральний штаб ЗСУ України відповів на це, що СІЗО обстріляли самі ж росіяни, щоб звинуватити Україну, а вбивство організували найманці приватної військової компанії «Вагнера» за особистою вказівкою Євгена Пригожина.
Фейк № 2. Колонію в Оленівці обстріляли ракетами HIMARS.
Це теж брехня. Майже одразу після теракту експерти повідомляли, що пошкодження барака не притаманні принципам роботи HIMARS. Генштаб ЗСУ також повідомив, що в ніч на 29 липня українська артилерія не вела відпрацювання по Оленівці.
Через рік після теракту ООН офіційно підтвердили, що вибух у бараку не був спричинений ракетою HIMARS. Про це повідомили на офіційному сайті ООН.
Фейк № 3. Пентагон після теракту виправдав Київ за удар по колонії
Про це повідомляли російські ЗМІ, апелюючи до нібито слів високопосадовця з Пентагону. У відповідь українські журналісти знайшли та транскрибували виступ представника Пентагону. Він тоді сказав: «українцям дійсно надіслали HIMARSи, тому його «не здивувало б, якби росіяни… збили б нас з інформаційного шляху і сказали б, що це [удар по Оленівці] зробили українці… Але останнє на що я б подумав, що це був удар з українського боку».
І на останок. 30 липня офіційна сторінка російського посольства у Великій Британії опублікувала допис у Twitter, де повідомила, що «азовці заслуговують розстрілу, але на смерть не через розстріл, а через повішення, бо вони не справжні солдати. Вони заслуговують на принизливу смерть». І хоч як посольство намагалося себе виправдати, авторство їхнього допису доведено.
Публікація російського посольства у Великій Британії
Дуже складно говорити про будь-яку людяність із боку росіян щодо вдіяного. Єдине, що залишається, це сподіватися на скоріше повернення всіх українських військовополонених додому, де їх чекають. І вірити в те, що усіх злочинців буде притягнуто до відповідальності.
Нагадуємо, у питаннях щодо українських військовополонених не можна довіряти російським джерелам! Рекомендуємо детально перевіряти подану інформацію та звертатися до українських офіційних джерел, зокрема до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
