Молода родина з Херсону після початку повномасштабного вторгнення росії змогла виїхати з окупованого регіону і почати знову своє життя, створюючи умови праці для інших та даруючи щасливе дитинство своєму синові.
У героїв цієї історіі, які просять анонімності заради безпеки для рідних на окупованій території, взяв інтерв’ю кореспондент Української Служби Інформації.
«Твій дім більше не місце безпеки»: згадки про окупацію
Вони ж не заходили в місто довго, вони ж все думали: Київ, Миколаїв, Одеса…
Ну, а Херсон у них в тилу залишився, – вони його обійшли, і на Миколаїв. А через кілька тижнів – дуже швидко прийшла окупація. І от найбільший страх – твій дім більше не місце безпеки. Ми всі вимикали світло, щоб не привертати жодної уваги. Страшно було виходити на вулицю, гуляти містом, взагалі йти куди-небудь. Але ж потрібно брати десь продукти та все інше.
Ти серед білого дня не можеш вийти з під’їзду, бо це небезпечно. Вони забирали людей, і до тебе могли прийти в будь-який момент, просто тобі одягти мішок на голову і вивезти. З часом забирали багато кого. Кого віддавали, кого не віддавали, кого повертали. У них, здається, були якісь списки.
Росіяни вільно їздили і ходили по місту. Стоїш на узбіччі, і ось вони їдуть машиною. Ти максимально дивишся в підлогу, в бік, куди завгодно, тільки не на них, тому що розумієш, що зараз можеш якось подивитись, і це їм не сподобається. Особливо далеко ніхто не намагався виходити. Це більше про біль, про страх – про такий, про який ми раніше ніколи не знали.
Втеча від російських окупантів
Вже одразу було не так легко виїхати. Бензин закінчився вранці 24-го. Ти розумієш, що зараз ти просто залишишся в заторі на виїзді, а туди може прилетіти або ще щось. І якийсь час, сподіваєшся, що два-три дні, стане тихіше, безпечніше. Спочатку ми боялися потрапити в якісь перехрестя вогню, тому що вони ж перли постійно – на Київ, на Миколаїв, на Одесу. І, відповідно, як би було небезпечно, що ти просто потрапиш в перестрілку. Щодня виїжджало багато людей, хтось намагався виїхати, але у нього не виходило. Бо могли розвернути на якомусь з блокпостів і не пускати, і вони поверталися. Нас підкупило те, що багато хто намагався виїхати і виїхали. Дата виїзду у нас не була спланована. Страшно було везти дитину через блокпости росіян.
Ілюстративне фото з мережі Інтернет
Шлях до відчуття безпеки
Ми поїхали, тому що вбивають. З собою з Херсону ми взяли дві валізи. Одна – повністю з дитячими речами, інша – підгузки, пара футболок, пара спортивних костюмів. Дитячої їжі було не багато, – старі запаси. Тому що за місяць окупації магазини позачинялись, їжа та ліки закінчувались. За той період ми вже звикли, що в магазинах майже немає їжі. З Херсону ми виїхали 7 квітня.
Коли ми виїжджали, на той момент вже було дуже багато блокпостів. До Миколаїва дістались через 15 годин. Пробули тут до травневих свят, але коли зрозуміли, що все тільки починається, що росіяни підходять до Миколаєва… до того ж ми у дворічної дитини побачили сивий волос, вирішили, що треба вивезти його трохи далі – на Західну, до Кам’янець-Подільського. Там було переповнено все: всі готелі, хостели, кімнати. До того ж ціни на оренду житла підвищились вдвоє: де раніше було 500 грн, стало 1 000. Де 1000 – стало 2000.
Нам пощастило: ми зупинились у кімнаті в будинку. Могли навіть скористатися пральною машиною. Власники будинку не підвищили для нас ціну, але розповідали про місцеві нові тарифи, що інші піднімають оренду, мовляв, туристичний сезон. Через 3 дні виїхали до Чернівців. Там з житлом зовсім все погано було: ніяких умов за космічні ціни.
Переїжджали з квартири на квартиру щодня. Власники житла ніде не поступались в ціні. Тікати від війни, а тим більше з окупації, і залишати усе своє життя на окупованій території – це не наш вибір. Це відчуття відповідальності перед дитиною і бажання врятувати життя.
Одеса та рішення залишитись тут
Вісім років тому ми працювали у кав’ярні. Є досвід як варити каву, знаю як її обирати, знаю тонкощі в цьому процесі. Мій чоловік знається в документації, програмному забезпеченні, організації праці. Заощаджень небагато… і треба приймати рішення. Переїхали в Київ і почали шукати приміщення. Оренда коштувала космічні гроші за маленькі МАФи, люди не йшли назустріч в сенсі орендної плати. Та і людей не було багато, ще й обстріли.. Вирішили повернутись до Одеси: клімат схожий, та й ближче до дому. Приїхали сюди на 2 тижні, і ось в серпні вже річниця, як ми відкрили тут кав’ярню.
Відкриття бізнесу в Одесі
Знайшли швидко приміщення, люди максимально доброзичливі, розуміючі.
Два місяці працювали самі. Малий спав в колясці, прокидався, їв, грався. Тут нікого не було, щоб ми комусь могли його залишити. Вся сім’я працює, дехто в колясці спить. У кожного свої завдання, у кожного своя відповідальність, але це сімейний бізнес. Через півтора місяці ми почали шукати баристу, бо втома вже починала наближатися.
Проблем при відкритті бізнесу в Одесі немає. Головне, щоб були кошти на старт. З корупцією ми не стикалися жодного разу. Ми звикли працювати відповідно до закону. У нас відкрито ФОП, у нас всі працюють офіційно, ми сплачуємо всі податки, і це з першого дня роботи. Хоча на той момент, коли ми відкривалися, цього можна було не робити. Ми звикли, що якщо ми працюємо, то ми платимо податки. Це має бути нормою.
У нас були труднощі з постачальниками, бо кожне місто має свою специфіку, а також інший менталітет. В Одесі спочатку було складно знайти постачальників, бо ніхто не приходив до нас із прайсами, як це було в Херсоні. Ми шукали їх в інтернеті, зверталися до офіційних компаній України, дзвонили на гарячу лінію і просили торгового представника в Одесі. Багато людей відмовлялося працювати з нами. Вони говорили, що у нас нічого не вийде, що це марно їхати так далеко в інший район, особливо в такий важкий час. Ледачі. Тільки деякі цікавились, але потім вирішували, чи варто співпрацювати. Ми також розмовляли з постачальниками, які були в депресії і не розуміли, нащо це все потрібно. Ми знали, що не можна залишити себе в депресії, і що нам потрібно жити і працювати, адже у нас є родина і відповідальність перед нею. Спочатку було складно, але потім ми знайшли нормальних і адекватних людей для співпраці. Почали знайомитися з іншими підприємцями, які надавали корисні поради щодо постачальників та ринку. Одна з власниць магазину допомогла знайти постачальників в галузі кондитерки та поділилась контактами. Це було великою допомогою. Поступово почали зустрічатися люди, які надавали інформацію про місця та можливості в місті, де ми були новачками. Ми були вдячні за цю підтримку в чужому місті.
«Життя знову – це важка праця»
Та людина, яка була в окупації, і та, яка не була в окупації, не зрозуміють один одного.
Тут повинна бути якась мотивація жити далі – просто жити далі. Після окупації ти повністю переоцінюєш все, без виключення. Абсолютно все. І коли тут, в Одесі, вимкнули світло, ми продовжували працювати. Коли нам казали: «знову вимкнули світло, набридло», ми говорили: ось вам гаряча вода, хоч двадцять разів на день, ось вам, будь ласка, розетка, і дякуйте, що тут нічого не летить, і без світла нормально. Ось в сусідньому магазині чудовий супчик.
Ми приїхали і зрозуміли, що нам потрібно працювати. Праця – це те, що врятує від усього.
Просто працювати, працювати, працювати. І особливо, коли ти приїхала сюди в двох спортивних костюмах, а прийшла зима, а ти замерзаєш. Згадуєш, що вдома твоя куртка лежить, і піддаєшся депресії. Але розумієш: ну, а що далі? Треба робити те, що ти вмієш робити. І велика жага до життя. Тому що у нас є батьки, у нас є маленька дитина, і потрібно ходити за продуктами, інші елементарні витрати, і для того, щоб це все робити, треба працювати. І ми будемо працювати, треба вірити у своє життя, що воно є.
Бо там же хлопці, – вони служать не для того, щоб всі сиділи у депресії. Вони ж це роблять заради життя, заради тих діток маленьких, заради всіх, це ж їх мотивація, правильно? І тому, заради цього ми і повинні намагатися підніматися і йти далі. А ще нам потрібно, кожному, звісно ж, наскільки можливо, допомагати тим, кому треба допомагати. Хтось допомагає армії, хтось допомагає родичам, друзям, які залишилися в окупації, бо такі теж є у нас. Все одно кожен з нас мріє про свій дім, бо ти виїжджаєш не зі своєї волі, ти тікаєш. Це абсолютно різні речі. І та людина, яка була в окупації, і та, яка не була в окупації, не зрозуміють одна одну.
Про плани на майбутнє та повернення до Херсона
Повернутися до Херсона і відновлювати все, що зруйновано. Жити в Одесі, але відновлювати все там. Відновлювати бізнес, відновлювати робочі місця, які були там, щоб воно все запускалося, працювало. Тому що ти вже трішки не так мрієш, напевно, як раніше. Ти все одно вже дивишся вперед – що дитина росте, потім в садок, далі – школа.
А коли це стане можливим в Херсоні, ти не знаєш. Наша квартира пошкоджена, це все потребує часу. В Одесі жити не краще і не гірше. Просто інакше. Ну, Херсон – маленьке місто, Одеса – велике. Тут все інакше. Тут потрібно звикати, тут треба працювати. І нам ось кав’ярня допомогла адаптуватися до людей – тут інші люди. Це відчуття, коли ти виходиш на роботу, і тобі кажуть «О, привіт, як справи?» І ти: «Привіт, клас, дякую!»
І якось на секунду думаєш «Клас!» Ти нова людина в цьому місті, але незнайомі дають тобі відчуття, що ти вдома. Нам тут максимально пощастило відносно класних людей. Першими нашими гостями були переселенці з Миколаєва. Вони заходили і казали:«От, кажуть, ви з Херсона?» Ну все. Це була така дуже сильна підтримка. Коли вони поступово починали повертатися додому, – кожен із них заходив і прощався. До цього часу спілкуємося з багатьма з них в інтернеті.
Дім – це дім
Дорослі та молодь не виїжджають з окупованих територій не лише через відсутність шляху.
По-перше, не у всіх вистачає фінансів на перший час.
По-друге, старі люди. Якщо діти виїхали або діти відправили свої родини, а вони залишилися зі своїми батьками, через те, що морально важко навіть від думки, що твій старий там, а ти виїхав. Раптом йому погано. А старі ніколи не покинуть дім. Їхній дім – це їхня фортеця.
Бабуся приїхала до нас. Вона провела два-три дні, а решту – просто сиділа біля вікна і чекала, коли їй допоможуть повернутись назад. Вона каже, що старій людині потрібно хоча б маленьке своє крило. Люди, які зараз у окупації, залишилися зі своїми рідними, спостерігаючи, дехто залишився через господарство – собаки, коти. Ці люди ніколи не покинуть своїх тварин.
Це дім і все.
Про допомогу іншим
Коли ми приїхали в Одесу, чоловік спочатку їздив на базу, закуповував порошки, зубні пасти і відвозив до волонтерського центру.
З нашого боку це була подяка місту за те, що воно нас прийняло тут.
Ми повинні були щось зробити.
Ми не кричимо, не робимо великі пости про те, що ми допомагаємо армії. Ми просто допомагаємо.
А зараз донатимо. Це внутрішній стан. Від цього відчуваєш, що ти хоч щось зробив
Хочеться працювати ще більше, щоб робити це ще.
Прийшов військовий, ми пригостили його кавою. Говорить: «ні, ні, не треба, ви що?» Ми пояснюємо: «Зрозумійте, будь ласка. Це така маленька річ для нас. Ми так хочемо вам сказати «дякую».
Тобі здається, що ти наближаєш своєю допомогою, якимись діями перемогу. І хлопці, які слухають, вони наче бачать, що люди їм допомагають, і в них це якось бойовий дух вкладає, чи щось подібне.
Мені здається, що це вот так і є.
