Ми завжди прагнемо стабільності і затишку. Спочатку ми мріємо про своє навчання, згодом — про кар’єру, і взагалі про красиве заможне життя. Тому ми обираємо свою професію не просто за мотивом «подобається/не подобається», а тримаючи в голові перспективність у подальшому житті.
Здобута освіта для багатьох людей стає покликанням. Ми отримуємо велике задоволення , коли завдяки нам щось змінюється на краще. Коли нам вдається розгледіти в маленькому учні великого генія. Коли у місті зводиться новий будинок за нашим проєктом чи участю. І тим більше – коли ми рятуємо життя.
Війна змінює все. Але вона не скасовує нашого покликання. Ми поговорили з лікарями у Краматорську, щоб з’ясувати, як змінилася із вторгненням агресора їхня робота. Давайте знайомитись із нашими героями. Бо вони справжні герої, за покликанням.
Юрій Скок, хірург, пластичний хірург
– Юрію Михайловичу, Ви пластичний хірург. Чому саме цей напрям, хто Вас надихнув?
– Дружина (сміється). Вона хотіла красу, і подумала: якщо я хірург, то я можу все зробити. Я отримав сертифікат. Зробив їй все, що вона хотіла.
– Вона була першим пацієнтом ?
– Ні. Першу пацієнтку пам’ятаю добре. Це була операція з підтяжки повік.
– Тож Ви – чародій, що дарує жінкам молодість?
– Саме так (сміється)!
– Як Ви вважаєте чому жінки щось прагнуть змінити у своїй зовнішності?
– Я не маю гадки. (задумався). Питання «навіщо»? Так, воно існує. Жінки приходять до мене і розповідають що вони хочуть змінити.
– Лікарі в першу чергу – люди, і матеріальна частина для них теж дуже важлива. Ви могли б виїхати і працювати без стресу?
– Ну як то – «без стресу»? Уявіть собі , коли до Вас приходить здорова людина і хоче щось у собі змінити. Для мене важливо зробити так, що б вона від мене і вийшла здоровою (сміється). Важливо, щоб був естетичний вигляд, але це суто суб'єктивна думка.
– Ви відмовляєте жінок робити хірургічне втручання?
– Так, майже всіх. Намагаюсь. Але практично це ніколи не виходить (сміється). Якщо жінки щось задумали, то [відмовляти] марно.
– Багато жінок звертаються до Вас?
– Так, багато. Хоча зараз менше – через війну.
– Але тим не менше, Ви у прифронтовому Краматорську. Чому?
– Я в першу чергу просто хірург. Коли почалась війна, багато лікарів виїхали, тут залишилось два відділення і пацієнти. Я не побачив нічого, що б мене змусило виїхати. Війна не змушує хворобу зупинитись. Хворі є скрізь. Але тут (у Краматорську), їх стало більше, та почали поступати поранені. Багато поранених, особисто в перші місяці.
– Як хірурги працюють у стані стресу?
– Просто працюють. Поріг стресу у лікарів-хірургів значно вищий. Хірург знає, що йому робити. Привезли поранених – і я вже бачу , що і як. Я роблю все необхідне і людина одужує.
– Вас відвідують думки виїхати?
– Ні. Я вивіз сім'ю. І раз на місяць до них приїжджаю.
– Уявімо, що завтра закінчиться війна. Що у першу чергу плануєте зробити?
– Сяду на мотоцикл і поїду до Криму.
Костянтин Моісєєв, лікар-хірург із 35-річним стажем
– Костянтине Борисовичу, як Ви думаєте, медик – це покликання ?
– Так, звичайно — наприклад, мої доньки. Я мріяв, щоб вони обидві пов’язали життя з медициною. Одна з них відразу сказала «Ні, це не моє». Та обрала освіту у галузі комп’ютерного дизайну. Друга сказала, що буде хірургом. Я відразу їй сказав: «Ти уявляєш, яка це робота? Я працював із жінками-хірургами. Це все твоє життя». Вона вибрала хірургію – пластичну.
– У вас у сім’ї ще є медики?
– Так, моя дружина. Вона медична сестра. Вона добра, турботлива. В неї великий досвід роботи.
– Для Вас пацієнт – це..?
– Це людина, що страждає, що потребує професійної допомоги. В мене багато практики, і я можу надати кваліфіковану допомогу. Але зараз пацієнти — це не тільки хворі люди, це ще поранені. Бувають такі поранені, що навіть із нашим багаторічним досвідом ми не можемо їм допомогти. Хоча ми робимо все – й навіть більше – задля порятунку життя. Бувають дуже складні випадки. Наразі у нас є всі медикаменти: незважаючи на те, що ми – прифронтове місто, у нас є все. Кваліфіковані співробітники, дружна та сильна команда. В нас є лабораторія, де ми відразу робимо аналіз крові. Це все робиться дуже швидко та чітко. Спільними зусиллями ми робимо все для спасіння та надання допомоги людині, застосовуємо сучасні методи для порятунку.
Моя робота мені приносить задоволення. Звичайно, в моральному плані це дуже важко. Важко бачити поранених. Але коли ти рятуєш чиєсь життя – це велика радість.
– Війна посилює хронічні хвороби?
– Так, звісно, і хронічні, і онкологічні. Стрес провокує захворювання. Знижується імунна система. Це було доведено на прикладі 2014-го. Коли пішов різкий сплеск онкологічних захворювань, особливо у людей 30-40 років.
– Є така думка, що під час війни є певна черга на надання медичної допомоги. Це так?
– На жаль, це так. Це військова доктрина. Вона прописана давно. Наш вокзал показав, як це працює. 8-го квітня це було страшно: діти, жінки, чоловіки… Я був після нічного чергування. Уже приїхав додому. Коли дізнався, куди був «приліт», відразу приїхав на роботу. Видовище було моторошне. Вже виносили загиблих. Я ніколи не забуду те, що я побачив. А особливо коли побачив дитячого хірурга, який тримав дитячу стопу та прикладав до гомілки, дивлячись, чи можливо її пришити назад. Друга ніжка у дівчинки була теж відірвана. Ми проводили операцію удвох. Це було дуже і дуже моторошно. Дітей рятували в першу чергу. Приїхали також і військові хірурги.
– Тяжко працювати лікарем-хірургом? Особливо під час війни та ще й у прифронтовому місті?
– Технічно – ні. Є механізм, є досвід. Але у моральному плані – так, важко. Важко брати на себе біль. Біль іншої людини, пацієнта. А потім що робити? У нас немає психологів, хоча це дуже актуально зараз, щоб вони були. Бо існує емоційне вигоряння. Немає наразі повноцінного відпочинку. Ми постійно в режимі очікування.
– Професія медика у наші дні, під час війни, звучить вагоміше?
– Так. Тому що зараз дуже гостра потреба в медиках. Багато хто евакуювався і є нестача. Люди травмуються і хворіють навіть незважаючи на війну. Війна не скасовує хронічні хвороби.
– Вам хотілося виїхати, евакуюватися?
– Коли 8-го квітня стався обстріл залізничного вокзалу у Краматорську, тут усе стало на свої місця. Я потрібен тут. Моя родина евакуювалася. Я наразі один. Для мене дуже складно пережити самотність.
В мене був один випадок. Я колись урятував життя своїй сусідці. А зараз вона бачить, що в мене немає часу на приготування їжі. І тепер вона рятує мене (сміється). Так нібито все добре. Але війна щодня нагадує про себе. Одного разу обстріляли одне із селищ у Краматорську, де я мешкаю. Я став шукати кімнату, в якій можливо безпечно спати, потім згадав про погріб: страх – він існує. Та потім я почав звикати.
– Багато хто із ваших колег виїхали?
– Так, дуже багато. Я не підтримую з ними зв’язок, тому що мені ніколи. Я гадаю що вони теж потрібні тут.
– Уявімо, що завтра закінчиться війна. Що в першу чергу зробите?
– Зателефоную родині. Хочу, щоб усі повернулись. Я сумую за ними.
Був цікавий випадок. Ми оперували жінку, яку привезли з зони бойових дій із пораненням. На комп’ютері дивимось – а в неї ще е уламок. У дуже складній [для операції] частині. Вранці я приходжу на огляд і кажу їй: «У вас є ще уламок, вам потрібно їхати до Дніпра». Вона каже: «Я знаю».
Я подумав, що це ще наркоз: ну звідки їй знати? А вона каже: «Мене вже ранило пару місяців тому. І так само, на подвір’ї». Я їй кажу, що це небезпечно – втретє повертатися додому. А вона відповідає: «А куди ще? Там мій дій, моє хазяйство. Значить, так повинно бути». Тому я хочу, щоб усі повернулись.
Анна Старцева
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».
Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
