При радянщині у свідомість громадян десятиліттями вживлювали ідею меншовартості: що за українську мову не треба боротися, нібито це щось «відстале». А тих, хто не погоджувався із методами партії та КГБ, усмиряли різними способами.
На колажі: фото зі справи Василя Стуса; діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова; барак, де каралися Стус та Тихий; перепоховання Стуса та Тихого в Києві
«Донбас завжди був російськомовним» — один із улюблених наративів російських пропагандистів останнє десятиріччя. У 2014-му році Росія вторглася на Донеччину та Луганщину для нібито захисту «російськомовного населення» — якщо розібратися, то підґрунтя для цієї надуманої причини Москва заклала ще за часів СРСР. За радянщини людям насаджували російську, аби максимально витіснити українську мову з будь-якої сфери — робочої, побутової, а тим паче культурної.
«Створювалися об'єктивні обставини витискання із життя української мови. Для того, щоби хтось із молодих людей міг собі побудувати кар'єру, він йшов вчитися. А вчитися можна було, здебільшого, у російськомовних університетах і інститутах. Це була зумісно змодельована мовна політика і мовна практика, щоб не було місця національним мовам, особливо українській, яка завжди ніби була фактором загроження російській мові. Щоб саме українську мову максимально можна було притлумити, притиснути і не дати їй розвиватися», — розповідає «Вчасно» директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко.
Русифікація була тісно пов’язана з військовим компонентом, наголошує професор. Так, жоден із юнаків, який досягав призовного віку, не міг служити в українській армій, а натомість служиву у російськомовному війську союзу.
«Молода людина, яка піднімається та опановує світ, зокрема і засобами мови, змушена ламати себе, переінакшувати і фактично витісняти зі своєї мовної орбіти, зі своєї свідомості, своє питоме рідне і переходити на російську мову, якої вона не знає. А що це означає? Це шлях до мовного каліцтва.
Те саме стосувалося і молодих дівчат, які навчалися. У них забирали їхню рідну мову, давали якийсь сурогат, якийсь суржик, і вони з тим суржиком йшли по життю. Але їм при цьому весь час говорили одне: «Ви, оскільки говорите нібито російською мовою, стоїте значно вище. Ви ж уже не якесь там село. Ви — високе місто. Перед вами відкривається весь світ» і так далі", — пояснює мовознавець.
У додаток до цього, русифікація Сходу України була пов’язана з промисловістю: адже здебільшого заводи, шахти та інші крупні об'єкти були підпорядковані напряму не Києву, а саме Москві. З Росії до регіонів споряджали «начальство», яке окрім керівництва, впроваджувало й мовні стандарти.
«Це підпорядкування тягло за собою ще одну модель мовного буття. Уся документація — російськомовна. Усе начальство — російськомовне, більшість з них були привезені з Росії. Бо як же можна було доручати керувати дуже важливими підприємствами якимось там «аборигенам», «малоросам», «хохлам» і так далі.
Так формувалася так звана псевдоеліта управлінська, вона не була українська, то звідки будуть імпульси відстоювати українське, розвивати українське, підтримувати культуру та українську мову? Звісно ж, підтримку отримувало лише все те, що є з маркером «російський».Так виформовувалося десятиліттями", — каже Павло Юхимович.
«Язык» швидкими темпами «просочувався» в побут: друковані видання — російською, телепередачі та випуски новин — російською, фільми — російською. Про підтримку українського, очевидно, мова не йшла. Поле застосування рідної мови весь час стискувалося, звужувалося, зменшувалося. У свідомість громадян вживлювали ідею меншовартості: що цим не треба жити, що за українську не треба вболівати й боротися, бо це щось «відстале та непотрібне».
Натомість для тих, хто боровся проти комуністичної ідеології, знаходили форми успокоєння: часто людям були готові зламати долі. Той факт, що велика кількість дисидентів походить саме зі Сходу України, багато про що свідчить.
Історична довідка: у 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість становили східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із заходом України, де свого часу навчалися чи працювали.
«Люди, які із принципових міркувань, зрозумівши оцю облудну політику і практику партійно-КГБістську щодо мов та збереження національної ідентичності, починали боротися. Вони писали листи та трактати, як Іван Дзюба, який написав „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Як Василь Стус, який шукав виходу: а що ж робити, як бути, як відстояти українське», — пояснює Павло Гриценко.
За боротьбу дисидентів карали: Москва не могла терпіти інакомислення.
Так, за даними Українського інституту національної пам’яті, у 1965 році виходець із Волноваського району Іван Дзюба написав вже згадану роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву.
Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу.
Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність та мову, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії.
Іван Дзюба / фото зі слідчої справи КГБ
Борець за незалежність України Василь Стус, життя якого тісно було пов’язане з Донецьком, із 47-ми років свого життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.
У 1965 році, коли у київському кінотеатрі «Україна» презентували фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, Василь Стус разом із Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьом повідомили присутнім: в Україні почалися таємні арешти творчої інтелігенції. Це була перша громадянська політична акція протесту в СРСР після сталінських часів, за це Стуса відрахували з аспірантури.
Усе свідоме життя Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій. Він направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему.
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.
Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». У 1983-му році Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки «З таборового зошита».
Наприкінці літа 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю.
Василь Стус / фото зі слідчої справи КГБ
Подвижником українського духу був уродженець Краматорського району Олекса Тихий. Він загинув у Пермській тюрмі в 1984 році на 58-му році життя.
«Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів», — так сам Олекса Тихий описував кредо свого життя.
Свого часу він усвідомлено пішов працювати сільським вчителем, щоб навчати український дітей. Дисидент ґрунтовно аналізував мовну проблематику. Протягом багатьох років готував «Словник мовних покручів», збірку «Мова — народ», а також написав низку статей саме щодо проблем мови та культури.
Тихий відкрито протестував проти придушення повстання в Будапешті у 1956 році (коли радянські війська подавили революцію проти комуністичного режиму — ред.), написавши листа до ЦК КПРС. Радянська система оцінила епістолярій дисидента на сім років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі.
Після тюремного терміну, як йдеться у матеріалі «Радіо Свобода», пан Олекса не зміг влаштуватися на роботу вчителем, працював у бібліотеках у різних містах, їздив на перекваліфікації, мандрував історичними місцями, всіляко підтримував своїх друзів-ув'язнених. Він багато писав про русифікацію Донеччини та необхідність відновити українську культуру, про повернення української мови в університети і школи.
У листопаді 1976 року, коли було проголошено про створення Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, він став її співзасновником разом із іншими борцями за українську незалежність Миколою Руденком, Оксаною Мешко та іншими.
Покарання за правозахисну діяльність не забарилося. Олексу Тихого засудили на 10 років позбавлення волі, звинувативши в «антирадянській агітації і пропаганді». Це був 1977 рік. У перший час Тихого тримали в карцері - його, лежачого на підлозі, заїдали комарі, він важив кілограмів 40. У наступні роки на чоловіка чекали ще кілька переводів до інших місць утримання, що жодним чином не додавало йому здоров’я.
6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні.
Олекса Тихий / фото з сайту «Локальна історія»
На сьогодні українці продовжують боротьбу за свої землі, свою мову та незалежність, адже ворог у Москві не полишає одвічних намірів. Українські громадяни, попри небезпеку потрапити «на підвал» боряться із окупаційною системою на захоплених територіях — у Маріуполі, Донецьку, Луганську, до прикладу, повсякчас у людних місцях партизани наносять патріотичні написи українською мовою. В окупації поети продовжують творити вірші рідною мовою. Попри лінгвоцид, що триває за вказівкою РФ, українська мова жива і незламна завдяки сміливості її носіїв.
«Наш ворог Путін поставив за мету знову отруїти українців, говорячи, що немає української мови. Тобто, що ви боретесь і відстоюєте якийсь міф, що цього нібито немає. Тому відстоювання мови — це відстоювання права на життя, це відстоювання нашої непідлеглості і незалежності, це зрештою, наш крок у майбутнє, якого нас намагалися і намагаються позбавити шляхом оцієї війни», — наостанок зауважує професор Павло Гриценко.
