Громадська організація «Поштовх» була заснована в Донецьку у 2006 році. Тоді об’єдналися люди зі спільними національними інтересами, які бажали розвивати українську свідомість. Учасники «Поштовху» проводили мирні акції та мітинги, просували українські традиції, розвивали сучасну культуру. Намагаючись відстояти ініціативу щодо присвоєння ДонНУ імені Василя Стуса, учасники та учасниці «Поштовху» зіткнулися з величезним протистоянням проросійських сил. Східний Варіант поспілкувався з представниками «Поштовху», щоб дізнатися, як це було
Безперечно, діяльність та саме існування такої громадської організації, як «Поштовх», руйнує абсурдний стереотип про стовідсоткову відданість жителів Донеччини росії. Молодь Донецька ще до початку війни, яку рф розв’язала проти України, бажала створювати справжнє громадянське суспільство з правом вільної думки та поглядів. Вони прагнули розвиватися разом з іншими регіонами України, об’єднуючи країну, а не роз’єднуючи її.
«Були готові будувати свій власний український Донецьк»
У 2006 році Марта Чорна та Катерина Жемчужникова поступили на філологічний факультет Донецького національного університету та почали вивчати журналістику. Вже тоді Катерина мала звичку носити на сумці чи рюкзаку пов’язаний український прапор. Одного дня дівчата завітали до університетської бібліотеки, яка розташовувалася в головному корпусі. Раптом незнайомий вусатий парубок звернув увагу на прапорець Катерини й привітався. Ним був Юрко Матущак, студент історичного факультету, засновник та голова «Поштовху». Молоді люди розговорилися про погляди та бажання розвивати більше українського в Донецьку. Так Юрко запросив дівчат на одну із зустріч громадської організації, яка тоді тільки починала свою роботу.
Юрій Матущак у 2008 році. Фото надано Станіславом Федорчуком
«Так ми долучилися до «Поштовху». Там були люди, які були для мене однодумцями, я розділяла їхні погляди на життя. Я тоді закінчила першу україномовну школу в Донецьку, яка відкрилася ще за рік до проголошення незалежності України. І тоді в університеті мені не вистачало такої комунікації, прив’язаної до української самосвідомості. Мені не подобалося, коли хтось у Донецьку відверто нехтував українським. Мені бракувало такої єдності, однодумців з українськими поглядами й цінностями. Думаю, це була основна причина, чому я приєдналася до «Поштовху»», — розповідає учасниця «Поштовху», а зараз комунікаційниця Громадянської мережі «Опора» Катерина Жемчужникова.
Катерина Жемчужникова під час однієї з акцій «Поштовху». Фото: Сергій Стуканов у Facebook
Про ідею створення «Поштовху» згадує його співзасновник та випускник ДонНУ імені Василя Стуса, журналіст та ведучий Українського радіо Сергій Стуканов. У 2005 році Сергій, будучи студентом четвертого курсу історичного факультету, познайомився з Юрком Матущаком. Спочатку вони зійшлися на спільних темах футболу та спорту, а після Помаранчевої Революції зрозуміли, що мають однакові погляди на те, що відбувалося. Сергій та Юрко підтримували національно-демократичні сили й хотіли, щоб Донецька область розвивалася в протилежному напрямку від того, який обрала Партія регіонів.
«Навесні 2006 року ми вже говорили про те, що пасувало б створили якусь молодіжну організацію, яка б формувала умови для мешканців цього регіону, щоб вони розуміли свою справжню історію, щоб мали більше можливостей познайомитися з українською культурою, з українською мовою. На історичному факультеті ми вивчали правду про росію, про Українську повстанську армію, про репресії нашого регіону. І прагнули, щоб мешканці регіону так само знали про це. Крім того, нам потрібно було гуртувати патріотичну молодь», — розповідає Сергій Стуканов.
Сергій Стуканов на одній з акцій «Поштовху». Фото: Сергій Стуканов у Facebook
На той момент Юрко Матущак уже гуртував довкола себе прихильників та однодумців, які підтримували ідею створення такої організації. Серед них були Леонід Самофалов, Іван Прокопенко, Сергій Зливко. Тож разом студенти почали активну підготовчу роботу. Був розроблений статут організації, придумали назву «Поштовх», знайшли приміщення — невеличку кімнату профкому на другому поверсі історичного факультету ДонНУ. 31 жовтня 2006 року пройшли установчі збори та громадська організація офіційно розпочала свою роботу. У той же день до неї доєдналися приблизно 20 учасників.
«Це була парость молодої української лози в Донецьку, яка після тривалої перерви вирішила шукати свою власну суб’єктивність не тільки в межах якихось існуючих форм студентського самоврядування, а займатися вже самостійною українською громадською організацією», — наголошує донеччанин, активіст, політолог та ветеран російсько-української війни Станіслав Федорчук.
Станіслав Федорчук. Фото з особистої сторінки Станіслава у Facebook
Станіслав каже, що офіційно не був учасником «Поштовху», але добре товаришував із Юрком та завжди підтримував усі ініціативи організації. Зародившися на істфаці, «Поштовх» масштабувався на інші факультети ДонНУ. А серед його постійних учасників були як студенти сусідських вишів Донецька, так і вже їхні випускники. Загальна кількість учасників та учасниць організації, за спогадами очевидців, становила приблизно 50 людей. Усі вони прагнули розвивати українську свідомість та поширювати її в громаду.
Фестиваль вертепів, власна газета та вшанування пам’яті жертв Голодомору
Одразу після заснування організації учасники «Поштовху» почали активно працювати. Наближався день вшанування пам’яті жертв Голодомору. Ця дата стала однією з перших, коли учасники та учасниці організації вийшли на вулиці.
«У кожному районі Донецька ми робили акцію “33 хвилини”. На той момент уже були книги, у яких були імена загиблих у 1932–1933 роках. Ці книги формувалися за областями та населеними пунктами. Ми 33 хвилини зачитували імена тих, хто загинув саме тут, на території Донецька та області. Ці списки ніколи не закінчувалися за 33 хвилини, мені здається, це була одна з наших найважчих акцій. Але ми робили її в кожному районі міста», — розповідає учасниця «Поштовху» Марта Чорна.
Одна з акцій «Поштовху». Фото надано Станіславом Федорчуком
На початку 2007 року учасниці та учасники «Поштовху» організували свій вертеп, з яким поїхали на Фестиваль вертепів «Карпатія» в Івано-Франківськ. Сергій Стуканов пригадує, що він тоді зіграв Ірода, Юрко Матущак — Чорта, дівчата були янголами. І хоч донецький вертеп був достатньо аматорським у порівнянні з іншими учасниками, але саме його виступ дістав тоді найбільші оплески. Після повернення в Донецьк вони зрозуміли, що такий досвід потрібно переймати й Донеччині.
Фото надано Станіславом Федорчуком
«Ми поставили собі завдання провести Фестиваль вертепів у Донецьку. І справді, два фестивалі ми таки провели: на початку 2008 та на початку 2009 років. Перший фестиваль пройшов на центральній площі Леніна. Ми навіть домовлялися з владою, нам допоміг один народний депутат поставити сцену. Ми запрошували вертепи з різних областей, і зробили так само свій. Пам’ятаю, що в день фестивалю було холодно, але він пройшов, і зібрав десь 300 людей, які приходили та дивилися», — розповідає Сергій Стуканов.
Фото: Сергій Стуканов у Facebook
Про Фестиваль вертепів у Донецьку пригадує і Марта Чорна:
«Це було організовано виключно «Поштовхом» і аналогів цьому я не пригадую. Це було феноменально! До нас приїжджали вертепи з інших областей України. До цього такого ніхто в Донецьку не бачив і не чув такої кількості з’їжджених вертепів».
Фото надано Станіславом Федорчуком
Станіслав Федорчук каже, що Фестиваль вертепів був великим подразником для місцевих промосковських сил. Так само як і масштабне святкування 80-річчя УПА в самому центрі Донецька, яке було організовано «Поштовхом» та іншими українськими спілками:
«Вони не очікували, що в Донецьку є така кількість людей, які здатні не просто святкувати щось українське вдома, а здатні вийти на вулиці, здатні зорганізуватися, здатні зробити власну культурну програму, залучити місцевих поетів, письменників, музикантів, оперних співаків. І все це на чистому ентузіазмі та власному бажанні бути собою, бути українцями, реалізовувати свої права на власні історичні культурні події».
«Поштовхом» проводилися акції для популяризації української культури, наприклад, читання українських віршів та співання українських пісень. Сергій Стуканов пригадує, що одна з найбільших таких акцій пройшла в останній день травня 2007 року. Вона була присвячена зустрічі літа та проводилася біля пам’ятника Пушкіну.
Свято Покрови у Донецьку, 14 жовтня 2008 року. Фото надано Станіславом Федорчуком (NGO.DONETSK.UA)
У червні 2007 року учасники «Поштовху» провели акцію з приводу 100-річчя з Дня народження Романа Шухевича. Тоді вони вийшли в місто з портретами Шухевича та патріотичними гаслами, намагаючись допомогти донеччанам глибше зрозуміти історію України. Уже тоді, розповідають учасники, було усвідомлення, що Партія регіонів навмисно проводить антиукраїнську політику.
«У нас були активності до Дня незалежності. Найчастіше цей день, 24 серпня, припадав приблизно на День шахтаря в Донецьку, а це ще був День міста. Тому це були такі затяжні вихідні й було багато вуличних розваг для місцевих. Тоді ми робили для більш молодої аудиторії ярмарок вишиваних речей та різних етнічних виробів. Це був такий собі музично-культурний фестиваль, влаштований для того, щоби показували, яка класна й сучасна в нас Україна, і, взагалі, що варто приєднуватися та розкривати в собі цю українську ідентичність», — розповідає Катерина Жемчужникова.
Свято Покрови у Донецьку, 14 жовтня 2008 року. Фото надано Станіславом Федорчуком (NGO.DONETSK.UA)
Наприкінці 2008 року учасники організації надрукували перший випуск власної газети «Поштовх Плюс». Вона видавалася українською мовою, розповідала про сучасну донецьку культуру та українську історію. У першому випуску писалося про історію самого «Поштовху», про заходи до Свята Покрови та Дня українського козацтва, про акції вшанування жертв Голодомору. З першої шпальти випуску 2008 року вражають дві новини. Перша:
«Розпізнавання Донбасу.
Образ «Донбасу, як антитези «України», ретрансльований від 1991 року, не менш міфічний, ніж міф про окрему «донбаську ідентичність»».
І друга:
«Культурна революція по-донецьки.
Молоді вибухонебезпечні донецькі поети вщент підірвали стереотипи про донецьку молодь та геть звели з розуму Київ і Львів».
Перший випуск «Поштовх Плюс». Фото надано Станіславом Федорчуком
Уже тоді молодь у Донецьку намагалася руйнувати стереотипи про окремий «донбаський народ» та його «відмінності від України». Натомість журналісти та журналістки давали інші новини, де йшлося про невід’ємність Донецька від Києва чи Львова. Адже це одна країна та одна нація.
Газети «Поштовх Плюс» вийшло тільки два номери. Невдовзі активісти організації почали ініціативу з надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса. І після цього все змінилося.
«Ми почали акцію з надання імені Стуса ДонНУ»
Активісти та активістки «Поштовху» вирішили розпочали ініціативу з надання ДонНУ ім’я Василя Стуса, щоб вшанувати пам’ять українського поета та дисидента, який тривалий час проживав у Донецьку. Для цього зібрали кілька сотень підписів, але стикнулися із шаленим опором проросійських сил у місті.
«Нам вдалося домогтися того, що на користь цієї ініціативи виступив Президент Віктор Ющенко й партія «Наша Україна». Регіональні еліти подумали, що це спроба накинути з Києва власну волю. Ясна річ, що вони почали чинити опір, щоб не дозволити цього зробити. Усіх членів «Поштовху» оголосили провокаторами. Вони не вірили, що ми самостійно це ініціювали. Проти нас та проти Василя Стуса розгорнулася шалена мерзенна антикампанія. Нас усіх тоді майже змішали з багном», — розповідає Сергій Стуканов.
Сергій Стуканов. Фото з особистої сторінки Сергія у Facebook
Марта Чорна пригадує, що тиск тоді був з усіх сторін: викладачів університету, міської та обласної адміністрацій. На заняттях привселюдно могли розповідати, що активісти «Поштовху» — негідники. Антикампанія була й довкола Стуса. Його називали ксенофобом, антисемітом і людиною, яка ненавиділа Донецьк.
«Найогидніше було те, коли вони [проросійські сили — ред.] проводили масові акції та збирали на площі перед університетом студентів. Їм давали українські прапорці, і студенти з українськими прапорцями ходили й мітингувати проти Стуса. Це було так мерзенно! Вони поширювали дезінформацію. Говорили, що університет перестане бути національним, якщо отримає ім’я Стуса. І їхні акції були «Ми за національний». Але звичайно, що це була неправда, університет би не втратив свого рівня», — каже Сергій Стуканов.
Катерина Жемчужникова пригадує, що увесь український рух тоді намагалися маргіналізувати та висміяти:
«Я чітко пам’ятаю, як у центрі міста, де були якісь будівельні майданчики, розклеїли листівки, де висміювалася назва організації. Ми розуміємо, що «Поштовх» — це від «пуш», тобто штовхати. Ті, хто замовив цю інформаційну кампанію, переклали «Поштовх», як «толчок», використовуючи таку собі зонівську риторику. Тих, хто підписував ініціативу за ім’я Стуса університету, водили на зустрічі до СБУ, або викликали в деканат. Добре, що нікого не виключили, але майже всі з «Поштовху» тоді мали проблеми».
Василь Стус. Фото з сайту Історична правда
«Більшість студентів, які підтримували цю ініціативу, потрапили під репресію і саме слово «поштовх» у стінах університету було певною мірою репресовано. З того часу організація почала помалу втрачати свої позиції в університеті. І це було дуже боляче спостерігати, тому що стільки років роботи, зусиль, культурних та громадських акцій — усе це було припинено відголоском роботи промосковських агентів», — каже Станіслав Федорчук.
Учасники «Поштовху» поступово випускалися з Донецького національного університету, що стало ще одним ударом для організації. Сергій Стуканов у 2009 році закінчив аспірантуру, Юрій Матущак після випуску деякий час стажувався в Польщі, інші активісти також починали власні кар’єри. Формально «Поштовх» не припиняв своє існування, адже офіційно організацію ніхто не припиняв, але після 2010 року вона практично перестала функціонувати. Так закінчилася одна з найяскравіших сторінок в історії сучасного українського Донецька.
Погруддя Василя Стуса у ДонНУ. Фото: vezha.vn.ua
У 2016 році Донецький національний університет усе ж отримав ім’я Василя Стуса. Беззаперечно, це є наслідком кампанії, яку свого часу розпочав саме «Поштовх». Що цікаво, у 2014 році університет релокувався на Вінниччину — малу Батьківщину Стуса, з якої він колись так само переїхав до Донецька, де жив і навчався довгий час.
«Поштовх» — доказ української Донеччини
Феномен «Поштовху» доводить, що Донецьк — це українське місто з активною сучасною молоддю. І залишається тільки здогадуватися, як би розверталися події для цього славетного міста, якби не проросійськи налаштовані управлінці. Регіональні еліти не бажали Донецьку розвитку або більшої свободи, скандуючи про «незалежність від Києва», вони бажали лише заповнити свої кишені та відпрацювати замовлення. Хоч у них були величезні ресурси та сили в місті, усе одно знайшлася молодь, яка готова була відстоювати свої істинні прагнення української самобутності.
Фото: Сергій Стуканов у Facebook
«Юрко Матущак за своїми лідерськими якостями був людиною дуже відкритою, дуже щирою, яка викликала в молоді повагу. І не тільки в молоді, а й у старших людей. Я б назвав його одним із найяскравіших українських лідерів передвоєнного Донецька. Для мене те, що робив Юра зі своїми колегами, давало велике натхнення, тому що я бачив нове покоління, яке не живе старими кривдами, образами та уявленнями. Вони були готові будувати свій власний Донецьк», — каже Станіслав Федорчук.
Юрко Матущак загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення під Іловайськом. Він був одним з організаторів донецького Євромайдану, брав участь у створенні Самооборони Донецька, а після початку бойових дій записався добровольцем до лав «Дніпро-1». До останнього дня свого життя Юрій залишився вірним українській ідеї та українському народу.
Меморіальна дошка Юрія Матущака у ДонНУ ім. Василя Стуса. Фото: газета «День»
21 квітня 2016 року за ініціативи Станіслав Федорчука в холі головного корпусу Донецького національного університету імені Василя Стуса, уже у Вінниці, встановлено меморіальну дошку на честь випускника Юрія Матущака.
Останнє фото, яке Юрій Матущак виклав у соціальну мережу Facebook 7 липня 2014 року
«Про діяльність «Поштовху» мало писали в місцевих ЗМІ. Але кількість людей в організації й без цього зростала. Люди відчували потребу в цьому єднанні. «Поштовх» показав, що культурне українське коріння існує не тільки на заході країни, а поширено й на інших територіях. Не дарма, що потім учасники «Поштовху» були активістами Євромайдану, хтось у 2014 році пішов захищати країну, хтось у 2022 році. Ці люди знають свою історію, і вони відстоювали її на території Донеччини», — каже Катерина Жемчужникова.
