Максим Жаріков, анестезіолог «Лікарів без кордонів» (MSF), розповідає: кооперація медзакладу з організацією «Лікарі без кордонів», які й започаткували цю співпрацю, розпочалася всередині квітня, коли в Україні була в розпалі широкомасштабна війна. Тоді він почав працювати як перекладач MSF — допомагав іноземним лікарям і медсестрам спілкуватися з українськими колегами. З часом, коли в лікарні почали відчувати більшу потребу в «медичних руках», Максим подався на посаду лікаря, оскільки за освітою — лікар-анестезіолог.
Максим Жаріков
Журналісти «Вчасно» запитали у лікаря, з якими травмами доводиться мати справу найчастіше, хто та чому потрапляє на операційні столи, та найголовніше — кому допомагають «Лікарі без кордонів» на Донбасі.
Як донеччан оперує американець, перев’язує іспанка та привозить лікуватися італієць
На сьогодні у прифронтовій лікарні працюють не лише вузькопрофільні українські лікарі, а й хірургічна команда з хірургом, анестезіологом і перекладачем. Як пояснює Максим Жаріков, останній необхідний через те, що в медзакладі є багато іноземців-співробітників, які на рівні з українськими колегами надають хірургічну допомогу, роблять пацієнтам перев’язки тощо.
«Те, чим ми займаємось — це звичайна робота, але не в тих місцях, куди кожен захоче піти працювати. На початку, коли «Лікарі без кордонів» сюди лише приїхали, траплялося, що лікарі по півтора чи й два місяці були без вихідних і працювали фактично цілодобово, очікуючи нових пацієнтів і лікуючи тих, хто вже потрапив у лікарню. З часом ми «припрацювалися» й пішли в бік стабільності. Почали розуміти потреби, найчастіші завдання тут. І тоді почали набирати більше персоналу на роботу. В наших лікарів з’явилися нормальні «ротації» та повноцінні вихідні.
До того ж до нас регулярно приїжджають іноземці на 2−3 місяці. Наприклад, зараз у нас працює в екстренці лікар екстреної допомоги з Італії, хірург з США, операційна медсестра з Іспанії. За ними закріплений перекладач, який допомагає спілкуватися з українськими колегами та пацієнтами. Вони також щонайменше раз на місяць теж мають кілька днів відпочинку, тому що без цього нормально працювати неможливо. Всі потребують хоч короткого відпочинку», — пояснює Максим Жаріков.
Багато іноземців на рівні з українськими колегами надають хірургічну допомогу
Сотні врятованих життів українсько-закордонними руками
Ще на початку повномасштабного вторгнення браку охочих іноземців працювати на Донбасі не було — якраз навпаки: багато іноземних фахівців хотіли допомагати українцям «на місці». Ця ж тенденція спостерігається й надалі, у складі організації - іноземці з усіх країн, які бодай частково брали участь у схожих воєнних діях на ті, які зараз розгортаються в Україні.
«Регулярно приїжджають „на ротації“ наші іноземні фахівці. Але більша частина медперсоналу — це українці, хоч і з різних регіонів. Є й мешканці західної частини держави, працівники з півночі й півдня, центральної України тощо. Ми будемо тут і надалі, бо розуміємо, що потреби людей в Україні - величезні, особливо на тих територіях, де зруйнована медична інфраструктура», — розповідає лікар-анестезіолог.
На сьогодні, лише за два місяці, «Лікарі без кордонів» по екстреній допомозі пролікували чи допомогли майже 240 пацієнтам. А від 30 травня по 22 вересня хірурги прифронтової лікарні провели понад 65 операцій — і це означає 65 врятованих життів.
Від евакуаційного потяга — до операцій: як рятують людські життя у прифронтовому медзакладі
Журналістам «Вчасно» Максим Жаріков розповідає, що один з основних видів діяльності «Лікарів без кордонів» — це евакуація місцевих спеціальним медичним поїздом зі східної України в західну.
Евакуація місцевих здійснюється спеціальним медичним поїздом
«Раніше майже всі наші пацієнти були з вибуховими травмами, уламковими пошкодженнями, переломами будь-яких існуючих кісток, що означало, що медична допомога необхідна екстрено. Часто були пацієнти з великими пошкодження внутрішніх органів.
Але з часом на евакуаційному поїзді «Лікарів без кордонів» почало з’являтися все більше пацієнтів не з пораненнями, а з хворобами, для лікування яких потрібна спеціалізована медична допомога — трохи більш спеціалізована, ніж можливо надати її в наших умовах. Або ж потрібна більш тривала терапія, довше перебування в лікарні. Це не дуже легко зробити на Донеччині, тому є потреба перевозити таких пацієнтів в інші міста й медзаклади для їхньої ж безпеки. Цим і займається медичний поїзд «Лікарів без кордонів». На сьогодні, до речі, більшості людей потрібна звичайна допомога — відвідати того самого лікаря-терапевта, сімейного лікаря. Тим паче коронавірус і звичайні хвороби нікуди не поділися», — наголошує медик.
Окрім цього ще один «медичний фронт» лікарів — це екстрена медична допомога, яка на сьогодні вже стала звичною, але не менш необхідною в тих умовах, в яких доводиться виживати мешканцям Донбасу, які лишилися у власних домівках.
«У нас є швидкі, які займаються перевезенням пацієнтів в межах Донецької області та у сусідні регіони. Наші медики у „швидких“ допомагають будь-кому, кому необхідна допомога. Навіть якщо хвороба чи проблеми зі здоров’ям не пов’язані з воєнними діями. Наразі це цілодобова якісна, безкоштовна допомога. Нам не важливо, чи ніж зі спини стирчить, чи уламок в нозі - ми будемо лікувати все, що в наших силах, або ж доправимо пацієнтів у інші медзаклади на безпечнішій території», — пояснює лікар.
«Бувають випадки, що немає часу везти хлопців у лікарню для військових — тому рятуємо на „цивільному“ операційному столі»
Прифронтова лікарня, на базі якої працюють «Лікарі без кордонів», вважається цивільною. Саме сюди привозять дітей, людей старшого та середнього віку з травмами та хворобами, намагаючись не «змішувати» цивільне населення з військовими, аби усім було безпечніше та спокійніше. Однак трапляється, що в цих медичних стінах опиняються наші захисники, яких немає часу везти в інші заклади.
«Якщо поранена цивільна особа, то їх майже завжди привозять у цивільну лікарню, тобто до нас — бо ми одні з найближчих медзакладів. Натомість якщо поранений військовий — чи на полі бою, чи дещо віддаленіше від фронту внаслідок, наприклад, обстрілу — то його майже завжди перевозять у військову лікарню. Тому більшість наших пацієнтів — цивільні.
Звісно, бувають випадки, коли немає часу на перевезення, тому поранених везуть до нас. Або ж коли пораненого військового перевозять не побратими чи бійці, а цивільні, які просто не знають, куди необхідно везти пораненого. Тому трапляється, що серед наших пацієнтів — і поранені українські військові. Але таке трапляється рідко», — розповідає Максим Жаріков.
Лікарі надають допомогу всім, хто цього потребує
.jpeg)
«Люди піднімають міни з дороги, щоб понести додому й показати дітям і внукам»
Статистично переважна кількість пацієнтів цієї прифронтової лікарні - люди середнього віку. Велика частина з пацієнтів — старше 40 років, оскільки лишаються вдома до останнього чи й назавжди. Як пояснює Максим Жаріков, ці люди прожили на Донбасі, у власних будинках, усе життя. Тому нерідко, як вони розповідають, готові там і померти.
Серед пацієнтів, звісно, є й молоді люди, і діти. Хоча статистично їх — меншість, однак на операційний стіл хірургів маленькі донеччани уже потрапляли.
«Більшість наших пацієнтів — це люди, поранені внаслідок бойових дій. До нас вони потрапляють з уламковими чи вибуховими пораненнями, тими самими пораненнями від снарядів, які можуть нашкодити саме уламками відразу великій кількості людей. Зазвичай ці рани доволі глибокі й серйозні. Нерідко пошкоджені й внутрішні органи пацієнтів.
Велика частина людей отримала поранення внаслідок вибухової хвилі, коли через приліт снаряда їх буквально відштовхує повітрям, а зверху можуть впасти уламки, частини будівель, важкі предмети тощо. Варто уявити: вибухова хвиля — це величезна кількість «збитого» повітря, яка штовхає людину. Грубо кажучи, це можна порівняти з ДТП, коли на швидкості людину збиває авто. Через ті самі падіння унаслідок вибухової хвилі часто ламаються стегнові кістки. І, звісно, нерідко травмується хребет, є черепно-мозкові травми. Це теж доволі поширена проблема», — зауважує анестезіолог «Лікарів без кордонів».
Медик додає: окрім перерахованих випадків, коли поранення отримані через обстріли, інколи люди самі спричиняють поранення або каліцтва.
«Трапляються випадки, коли люди беруть у руки вибухонебезпечні предмети чи близько підходять до них, щоб роздивитися. Міна в результаті вибухає. І хоч це невелика частка пацієнтів, але до нас потрапляють і через такі причини. На це «страждають» люди або середнього віку, або більш дитячого — ті самі підлітки. Останні з цікавості беруть і пробують, яка насправді на відчуття ця міна чи вибухівка.
Трапляється, коли потрапляють через «самостійну шкоду собі» люди похилого віку, які теж беруть у руки вибухові предмети. Але частіше причина в тому, що вони це роблять або несвідомо, або ж мають проблеми з зором і просто не бачать, що перед ними лежить, аж поки не стає пізно. Хоча бувало, що люди спеціально підіймали з землі небезпечні предмети, щоб принести додому й показати внукам і дітям», — пригадує Максим Жаріков.
