Якщо на початку окупації я дивилася на життя в ОРДЛО та людей там з здивуванням, онімінням й, напевне, жалем, то зараз це просто відчуження, та абстрагованість. Це зовсім чужий для нас світ, який змінився з того часу, як ми покинули його. Здебільшого біженці тримають у пам’яті свої міста, закарбовуючи їх вигляд та перебіг життя у найкращі їх часи розвитку, тобто до війни.
Тому не завжди вірять у те, що там відбувається зараз, бо ж у кутку їх пам’яті це дорогі серцю вулиці, сквери, робота, друзі, сусіди. Це купи троянд, шарм промислових міст, ті ж квітучі абрикоси, які прикрашали Донбас кожної весни. Ті, хто не бачив російських військових біля своїх хат, ті ще досі живуть спогадами «до війни», бо їх світ не розбивався у друзки втратами, брязканням зброї чи смородом обкуреного окупанта.
Кожен з нас віджав за своїх обставин, у різні періоди часу, тому у кожного з нас своя точка відліку й свої спогади «до війни» та «під час окупації». Й дуже важко споглядати на смерть своїх міст, писати про те у що вони перетворилися, писати про деградацію суспільства, зникнення підприємств, зруйновані мрії й розуміння того, що там ніколи не буде, як до війни, а ми ніколи туди не повернемося. Й більшість з нас, тих, хто носить «жовту зірку» ВПО, не повернеться після деокупації до колишнього дому не через те, що його немає фізично, а через те, що його немає морально.
Це важко пояснити. Ось, наприклад, у ВПО залишилась там хата, будинок, ну, якесь житло. Улюблене, рідне, де залишилися старі фото, дитячі речі, бо ж діти за час переселення виросли, книжки, серветки, меблі, чайний сервіз, улюблена книжка та чашка. Здавалось би, ось звільнять, сядь у потяг чи авто й просто відкрий ключем двері свого дому. Але більшість з нас так не зробить. Тому, що у цьому домі за цей час жили буряти, якути, кадирівці, чи ще якісь багатонаціональні росіяни, а сусіди чи рідня просто «взяли то, что тебе більше не нужно».
А ще, одна з важливих причин неповернення, це розуміння отих самих змін, які як тлін знищили наші колись рідні міста. Це зміни, які не побачиш оком. У когось місто не зруйновано, не розстріляне, ось, як моє- Довжанськ. Поки що воно ціле, там є робота, працюють усі заклади. Як люблять казати місцеві, під «у нас даже бордюры побелены и розы цветут». Але воно мертве.
Закриті шахти, ті, що ще працюють, то там велика заборгованість по зарплаті. Таке тут було тільки у 90-ті. Як і сміття на вулицях. Як таргани у всіх закладах та квартирах. Запах сечі у під’їздах. Багато руїн, які залишилися після руйнування, розбору будинків «на металл» чи «на кирпич». Розбирання будинків, це тепер прибутковий бізнес в ОРДЛО. Таке тут теж було в 90-ті. Закривали підприємство, а адмінбудівлі пускали на розбірку, «на кирпич», продавали цеглу, шлакоблок, метал, залишали після себе купи сміття.
ОРДЛО дійсно виглядає, як у 90-ті. Купа жінок невизначеного віку з дуже яскравим макіяжем та у дуже яскравому одязі. Дуже мало чоловіків, які ходять зігнувшись, ховають обличчя. Дуже багато підлітків з пивом, які голосно лаються та висміюють перехожих. Дуже багато наркоманів та п’яничок.
Тут радіють, коли когось арештовують чи по телебаченню знову обіцяють покарати «бариг» та контролювати ціни.
Багато закритих офісів, магазинів, які тут були до війни. Багато відкрилося наливайок, пивних, біляшних. Сморід від пережареної олії накриває місто. Багато написів «сдается в оренду» чи «продается». Дуже погані дороги. Дерев’яні стовпи для ліній електропередач, які настільки згнивши, що дроти тримають ці стовпи, а не навпаки.
Якщо відслідкувати увесь період окупації Довжанська, та знати, яким він був гарним до окупації, то це страшно. Сумна історія зникаючого окупованого міста, яке ще стоїть, але вже мертве.
Зараз ті, хто в ньому живе, називають його «город портових шлюх», бо основний заробіток у ньому, це надання сексуальних послуг окупантам та військовим, які проходять тут лікування чи ротацію.
А саму «республіку» називають – «народная бурятская республіка» – це через навалу бурятів та якутів, які оселилися в ОРДЛО.
А оселилося тут багатенько. Чого не селитися. Тепло, гарна їжа, абрикоси ростуть на вулиці. Хати та квартири роздають безкоштовно.
То в ОРДЛО їде багато різних росіян. Це не тільки військові, які везуть суди родини, бо ж гарні умови для життя. Це й просто робочі, ті ж самі комунальники, яких сюди заселяють з Красноярського краю.
Чоловіків в ОРДЛО дуже мало, бо їх мобілізували чи самі вони пішли на фронт, то зараз вже кожний третій мешканець ОРДЛО, це не місцевий житель.
Місцеві дуже фанатіють від приїжджих. Постійно підлещуються. Це якась генетична потреба бути підлабузником у росіян. От, наприклад, для місцевих роботи немає, а приїжджих на роботу беруть, ще й платять більше й дають усілякі пільги.
Росіянам в ОРДЛО дозволено усе. Грабують, ґвалтують, вбивають, а їм тільки вдячність. Залежність в ОРДЛО від росіян фанатична настільки, що це вже нагадує залежність від наркотиків.
Жінки мріють народити чи вийти заміж за росіянина, матері готують дівчат «только за русского, только с русским». Що цікаво, то «русским» в ОРДЛО називають будь яку людину з російським паспортом.
Усі розмови «на россии жить хорошо, там все багатые, путин все для всех делает». 10 років окупації тільки збільшили цю залежність.
Ця залежність вона в усьому. Від вибору коханця, до виправдовування злочинів. Як злочин здійснив росіянин «его довели, сама виновата, у мальчиков же нервы».
Навіть, коли на місто падає російська бомба чи безпілотник, які втратили керування, це одразу виправдовують – «всякое может быть, не страшно, они же ради нас стараються».
Окрема тема, це здійснення росіянами ДТП. Жодного зауваження, ще й обіймають, цілують. Так, постраждалі обіймають та цілують винуватих у ДТП. Ну, це коли постраждалі вижили.
Буденність ОРДЛО це коли автівку переїжджає російський танк, чи просто таранить якесь військове авто, коли у соцмережах питають виплатять заборгованість по зарплаті та повідомляють про ще одне закрите підприємство. Вранці тут нікого не здивуєш повідомленням, що знову зникла людина чи в лісопосадці знову знайшли труп молодої жінки. Тут нікого не дивує, коли люди зі зброєю розстрілюють посеред міста авто чи вибивають двері у квартиру. Це настільки буденно, як щоденні похорони у кожному дворі багатоповерхівок.
Знайомі написали, що сусіди пліткували про те, як люди стали жадібні, бо 8 похорон за тиждень у одній тільки 5-ти поверхівці, а обідати нікого з сусідів не позвали. Бувають дні, коли біля під’їзду стоять по кілька трун. У квартири труни не підіймають, то прощання з катафалку біля під’їзду й на кладовищі.
Не завжди це 200-ті з фронту, більше цивільні: онкологія, вбивство, смерть від хвороб, загинули у ДТП, самогубство, наркотики, пияцтво.
За день до 10 ДТП на місто, це нормально. Ніхто особливо не дотримується правил дорожнього руху, бо майже кожна друг машина, це військові. А у військових- не важливо це росіяни чи колаборанти- один аргумент, зброя. Гранати, автомати, тому будь який конфлікт вирішується тільки стріляниною.
Якщо винний цивільний, його «садят на счетчик», він сплачує за ремонт та моральну компенсацію військовим, не важливо це росіяни чи колаборанти. Якщо винні військові, їм дякують та моляться за них, й знову ж таки, платять їм гроші, щоб не розстріляли. Це,якщо жертва жива. Ось таке банальне життя.
Олена Степова
