Читачі питають мене, чому я не висловила свою думку з приводу параду на 9 травня у Москві. Не дуже вбачаю сенсу писати тексти з приводу чи до дня, бо це якось пахне передовицями з радянського часу. Підсумки якихось подій чи аналітика дій ворога, це вже інше, але не потребує прив’язки до дати. Я в цьому році більше спостерігала за ОРДЛО на 9 травня чим за росією, бо нічого нового на росії «к празнику победы» я не чекала, бо усе, що я мала побачити, я побачила у минулому році.
Й якщо у минулому році святкування – страшне слово, яке росіяни причепили до дня трауру за загиблими у часи Другою світової – та парад у Москві й поведінка путіна на ньому асоціювалась у мене з піснею «старик Козлодоев», то у цьому році та ж сама пісня, але з нотками «похоронного маршу».
Проведення параду, це була психологічна помилка Кремля, бо росіяни побачили останні мощі росії, й це лише людино-ресурс, який путін кине на смерть. Увесь парад, це страх перед беспілотниками, які дістануть окупанта у будь якому його логові, страх перед сучасною супер точною зброєю, якої на росії не було й не буде, страх, страх перед міццю України та українського народу, який помститься за кожного загиблого.
Окупанти не змогли продати своїм споживачам велич, бо її немає вже навіть для картинки. Це вже тихо оговорюється по соцмережам росії, бо парад та поведінка путіна викликали не тільки питання, а й передали невпевненість та страх росіянам, які з подивом почали питати «Это все? С этим мы едем на войну с НАТО? Этим мы пугаем мир?».
Тому парад для мене був цікавим лише поведінкою суспільства, а не старого путіна чи його кухарів. Бо усі ці паради на росії, це продаж емоцій, картинки, як своєму споживачу так й європейському. Своєму «вот наша мощь, вот миллиарды денег вложенных в армию, нас все бояться, мы можем уничтожить мир и любую страну». Росіяни мліли від цього. Оці «повторим» – це підігрівало їх мрії про вбивства, знищення, безкарність. А ота зброя, що йшла по Червоній площі, то було втілення їх мрій про безкарність, вбивства та знищення.
Росіянам парадами продавали впевненість та відчуття величі, безкарність за злочини та обіцянку надати можливість скоїти злочини. А ще захищеність, бо ж хто торкне оце усе брязкання.
Світу парадами показували готовність росії та її громадян до знищення будь якої країни, яка не буде цілувати руку володарю нафти, газу, зброї та людино-ресурсу.
В тому році росіян протримали на короткотривалій перемозі над Україною, я маю на увазі захоплення нових територій та знову ж на безкарності й обіцянках розширення можливостей для учинення злочинів. В цьому році, парад росія проводила по інерції, бо не могла зупинитися й зробила помилку. Бо світ зараз дивиться не на те, що там пройде по Червоній площі, а на звіти Генштабу України про кількість знищених росіян та їх ракет.
Парад був помилкою, яка зрештою приведе до глобальних наслідків, таких як, наприклад, громадянська війна. Бо влада показала слабкість. Не тільки на фронті, не тільки пообіцявши, але не захопивши Україну, не надавши росіянам їх мрію «на Берлін», а торкнувши особисте, бо ж, кожен російський імперець мріє «на Берлін», але не готовий помирати на фронті.
Ота дута велич надавала росіянам впевненість, що, якщо вони підуть вбивати, то вони будуть вбивати безкарно та безвтратно, тобто ніхто не буде їм чинити опір, тому ніхто з росіян не постраждає, саме тому мобілізація на росії була зустрінута суспільством доволі інфантильно.
Коли з фронту тихою ходою по росії попливли труни, війнонька перестала бути привабливою, навіть для бажаючих пограбувати крамниці Києва та Берліну. Більшість федеральних округів росії вже знають правду про втрати, хоча додому повертають лише 10% від загиблих, влада знає правду, бо змобілізують велику кількість людей, більшість з яких зникає в невідомому напрямку «пропал без вести».
На росії ростуть релігійні, національні та суспільні невдоволення. Втрачає свою роль лідера московський патріархат, бо ж освячені танки горять, освячені солдати гинуть, а іконки та мощі російських святих не відводять від позицій гнів ЗСУ, бо на цій війні Бог носить вишиванку та вправно керує артою.
Слабкий цар показав свою слабість й тепер його розірвуть свої ж, навіть той же пригожин. Ото й уся аналітика.
Мене більше цікавило ОРДЛО. Бо уся поведінка ОРДЛО це показово, це знаково. Це – як себе поводить суспільство, то чи готово воно до повернення в Україну, чи відчуває воно себе там захищеним, як ось усі 8 років, коли плювали в обличчя Україні, бо ж захищені армією рф, чи підтримують люди там увесь цей мілітарі-пафос.
Бо в ОРДЛО завжди копіювали поведінку росії. Й паради там проводили, й зброєю російською лязгали, й «на Берлін» ходили, й «повторим» обіцяли. То мені більше було цікаво, чи зміниться щось в ОРДЛО після надаваних росії ляпасів у Криму, під Харковом, Києвом, Бахмутом.
Перший дзвоник, який сигналізував про гарні новини був про те, що в ОРДЛО людям заборонили нести на 9 травня портрети новітньо загиблих. Тобто отих усіх, кого там називають «герой сво, герой новороссии». Така заборона негласно була спущена й по російських учбових закладах та владних кабінетах.
В ОРДЛО відбулося теж саме сінхроном. Тобто категорично по усіх школах, підприємствах, адміністраціям пройшли повідомлення «никаких портретов героїв сво».
В ОРДЛО жінок, які несли на площу та до парку, де проводилися офіційні заходи портрети чоловіків та синів, які були мобілізовані та загинули, розвертала «народная милиция». Перевіряли усіх «дідів» на палках чи бува не сучасний дід, чи загинув не на сучасній війні.
То у соцмережах лютував нарід, якому не дали поносити на палках їх гордість, сучасного «діда» на палці.
До 9 травня кожен рік у ОРДЛО давали подарунки та виплати вдовам “ополченців”, які загинули «во славу новороссии» у 2014-2019 роках. В цьому році було оголошено, що подарунки та виплати тільки «дідам», тобто учасникам Другої світової, яких в ОРДЛО вже немає. Ну, окрім тих, кому зараз по 60 -70 років й повна грудь у орденах, які синок намародерив, поки вбивав справжніх ветеранів.
Помезних парадів не було. Тихе покладання «владою» квітів. Навіть не запрошували на офіційні заходи інвалідів та учасників сучасної війни, отих самих «ополченців». Міліція, що чатувала на центральних вулицях міста, що вели до пам’ятників, де покладалися квіти, розвертала усіх, хто був у військовій формі. Тому ополченці та інваліди святкували по наливайках, ображені, що влада їх забула та не прирівняла до «дідів».
Офіційні, так мовити заходи з участю колаборантів та окупаційної влади в ОРДЛО, просто ввели у ступор. Бо на усіх фотографіях з усіх міст ОРДЛО – навіть з мого Довжанська – на мене дивилися буряти.
Звісно я не знаю національності тих людей, які тепер є критичною більшістю Луганської та Донецької області. «Буряти» так там кажуть на усіх людей, які мають специфічну зовнішність.
Я не знаю, як в ОРДО, але ОРЛО (тимчасово окупована територія Луганської області) віддана в управляння Красноярському краю, тому сюди сім’ями переїжджають мешканці цього краю.
Їм віддають кинути біженцями будинки та квартири, які «влада» націоналізує. Вони щасливі, бо гарний клімат, багато дешевих овочів, фруктів. Щасливі, бо ж будинки та квартири мають гарний ремонт, меблі та речі.
Сюди везуть вчителів, лікарів, комунальних працівників, сантехників, будівельників з Красноярського краю з дітьми, дружинами, батьками. В спустошену росіянами Луганську область завезено понад 45 000 мешканців Красноярського краю й це продовжується.
Згадали 1935-й? Саме так будувалося на Сході України моє місто Свердловськ (Довжанськ), бо туди на місто спустошених українських селищ,які мали назви Криничне, Довжик, Пасічне, Ведмежий кут, Байбаківка везли росіян з Астрахані, Твері, Омська, Орська, якихось лісоповалів, та міняли корінне знищене населення на ось цих людей, що тепер звуться «нарід Донбасу». Місто моє стало Свердловськом, селище Криничне Бірюковим, знищені селища стали називати – Комсомольське, Шахтарське, Дзержинське.
Дивлюся на фото «влади» найсхіднішого міста України, яке перше зустрічало українське сонечко у степах. Довжанськ з азіатськими рисами… Ні, я не шовініст. Я нормально ставлюся до будь-якої раси, національності за умови, що вона не є окупантом, не лізе на чужу територію, не вбиває мій народ, щоб заполонити моє місто, щоб загарбати мій край.
Кажуть у місті вже багато дітей з азіатськими рисами. Бо жінок одначок у місті багато, а чоловіки тільки або військові росіяни, або ось «переселенці» з Красноярського краю.
Я роздивлялася ось ці фото з покладання квітів до пам’ятників загиблих у Другої світової… най буде «буряти», як визначення ось цих людей з вузьким розрізом очей. Знаєте, а вони не питають чиї квартири їм дають. Просто викидають на смітник родинні фотоальбоми, що залишилися у хатах. Їм байдуже на оці пам’ятники Другої світової. Бо ж там лежать українці. Просто так треба, просто звикли до «бессмертный полк», «деды воевали». Які деди, де воювали?
Загарбники грають виставу. Але разом з ними цю виставу грають ті, хто ще залишився живий з «народу Донбасу». Роблять вигляд, що не бачать ні заселення міст «бурятами» з Красноярського краю, ні зменшення кількості людей у містах, ні критичне зменшення чоловіків в ОРДЛО, ні зниження якості життя та соціальної захищеності.
Люди, які в ОРДЛО залишилися, бо в них немає змоги купити чи орендувати житло мирних областях України, то вони чекають на Україну в окупації, – такі є, але це одиниці, їх там не тисячі, – з огидою пишуть про те, як місцеві огидливо підлещуються до ось цих «бурятів».
Мені розповили історію про те, як родина ось таких «переселенців» заїхала у надану їм квартиру у 5-поверхівці. Місцеві мешканці влаштували їм свято, несли їжу, подарунки, квіти, вітали з «новосельцем», питали, яка потрібна допомога. То на ранок усі їх торти та випічка валялися біля смітника, а новосели подзвонили у двері сусідки й наказним тоном сказали, що їм треба оглянути місто, то хай підгонять машину, щоб їх покатати. Тепер увесь будинок у шоці, бо новосели кожен день викидають сміття, об’їдки, туалетний папір просто з балкону.
Бурятизація ОРДЛО продовжується. Це ще один страшний наслідок окупації. Потім оці люди будуть кричати, що вони жертви й мають право, а зараз вони ходять вже господарями нашої Луганщини.
Ось такі підсумки 9-го травня. Не про «пабеду», «дідов», а ось саме про це, як змінилася окупована земля.
Єдине, що дає надію, то ось цей страх, який посіяв «парад», що путін проводив у Москві. Цей страх відчувається й у ОРДЛО. Ось ці заборони носити на палках новітніх «дідов». Ось ці нові обличчя у «владі», оці бігаючи очі. Колись усе це зникне з нашої землі. Я в це вірю. Тому мене й лякає ось ця «бурятизація» ОРДЛО й ні, бо все, що чуже, буде вигнано під сраний хвіст, а луганщина одягне вишиванки.
Тому я навіть радію, що 9 го травня путін наважився провести цей парад-посміховисько, оголивши психоемоційний фронт росії, навіть більше, вдаривши по психоемоційному стану своїх апологетів.
Олена Степова для «ІС»
