"Білі янголи". Як поліцейський загін умовляє людей евакуюватися з лінії вогню

«Білі Янголи» працюють на всіх «гарячих» напрямках: евакуюють населення, надають екстрену медичну допомогу, доставляють гуманітарну допомогу, транспортують тіла загиблих.

Зараз на Донеччині працюють 5 екіпажів «Білий Янгол», які охоплюють напрямки: Авдіївський, Бахмутський, Великоновосілківський, Мар’їнський і Лиманський. Поліцейські евакуювали понад 5 тисяч людей (зокрема все цивільне населення Мар’їнки), з них близько 400 дітей. Доставили до лікарень понад 150 осіб, завезли у прифронтові населені пункти понад 132 тонни гуманітарної допомоги.

Репортаж журналістів видання “Тексти” які провели деякий час з екіпажем “Білих янголів”:

***

Загін поліції “Білі янголи” було спеціально створено на Донеччині для евакуації цивільних. Нині він діє в багатьох містах і вже став легендарним. Ми рушаємо з ним у Красногорівку. Але щоб когось вивезти, спершу його чи її потрібно вмовити.

Саша, харизматична пресофіцерка, вводить у курс справи. Найперше дізнаюся, що тепер місцеві поліціанти — це й парамедики, і військові, і рятівники, і правоохоронці. До того ж вони мають забезпечувати евакуацію цивільного населення.

Володимир, статечний начальник підрозділу, каже, що з цим зараз великі труднощі: у зоні бойових дій багато людей категорично відмовляються виїжджати. Найгірше, що дорослі геть не дбають про безпеку дітей. У “сірій” зоні їх залишилося чимало, і живуть вони в нелюдських умовах: без світла, тепла, освіти, нормального харчування та — найголовніше — у постійному страху й небезпеці загинути під обстрілами.


ПОЛІЦІЯНТИ — ЦЕ ЗДЕБІЛЬШОГО ТІ, ХТО ВИБИВСЯ В ЛЮДИ З МІСЦЕВОГО ПРОЛЕТАРІАТУ

— А чому ви не вивозите їх примусово? — здивовано запитую я. — Днями ми знімали евакуацію з Часового Яру, й одна мадам з перегаром заявила, що до неї додому вломилися “фашисти-поліцейські”: вони дали їй і двом дітям 3 год на збори. Сказали, що інакше позбавлять батьківських прав.

— Це все не так працює, — зітхає Володимир. — Насправді немає жодного законного механізму примусової евакуації. Максимум, що ми можемо зробити, — це виписати штраф через суд. Тому працюємо інакше — здійснюємо довгу інформаційну роботу: просимо, переконуємо, втираємося в довіру.

Питаю про причини такої впертості, хоча, здається, вже знаю відповідь.

— Скоро сам побачиш, — каже Володимир.

Сідаємо у броньовану автівку. Володимир показує на лобове скло, помережане тріщинами: якось вони потрапили під обстріл і один осколок застряг у склі якраз навпроти водія. Хлопці складають ящики з печивом, великі торби з пиріжками та хлібом. Це для тих, хто “тримає оборону” (так іронізують про цивільних, які не виїздять) Красногорівки.



Олександра Гаврилко, пресофіцерка “Білих янголів”. У дорозі до Красногорівки

Поки трясемося роздовбаною дорогою, знайомлюся з Володимиром і його колегами. Усі донецькі, патріоти свого краю. Хлопці відкриті та щирі. Приємно дивує гарна українська, хоча видно, що вони її ще вчать. Здогадуюся, що поліціянти — це здебільшого ті, хто вибився в люди з місцевого пролетаріату. Чудові обізнані з місцевими порядками, знають кожне село й містечко як свої п’ять пальців.

Видно, що поліціантами керують найвищі мотиви — допомагати тим, чиє життя в небезпеці. Я швидко проймаюся симпатією до цих людей. Щось схоже відчував, коли потрапляв до наших солдатів на передову. Там усе по-справжньому, усе на поверхні.

Дорога така розбита, що ми раз у раз підстрибуємо на сидіннях і вдаряємося касками об дах. За селищем Желанне Володимир всміхається й показує на горизонт. Я ледь розрізняю обриси далекого міста. Окупований Донецьк, пояснює Володимир. Намагаюсь зробити кадр, але машину так трясе, що я ризикую впустити камеру.

І ТРЕТЄ, НАЙВАЖЛИВІШЕ ЗАВДАННЯ — ЕВАКУЮВАТИ 12-РІЧНУ ДІВЧИНКУ, ЯКА ДУЖЕ ХОЧЕ ВИЇХАТИ, АЛЕ БАТЬКИ ЇЇ НЕ ВІДПУСКАЮТЬ

За мить Володимир дає команду всім зібратися — заїжджаємо в Красногорівку. Поки кружляємо засніженими вулицями, він здійснює інструктаж: перше завдання — роздати хліб тим, хто живе по підвалах і відмовляється виїжджати. Друге завдання — здійснити “інформаційну роботу”, себто активно переконувати (щедро роздаючи пиріжки та солодощі) тих, хто вагається. І третє, найважливіше завдання — евакуювати 12-річну дівчинку, яка дуже хоче виїхати, але батьки її не відпускають.

Зупиняємось у дворі триповерхового барака, вікна якого забиті фанерою. Володимир іде на розвідку в підвал: часу в нас обмаль — щомиті може початися обстріл. Мене та фотокора бере в щільне кільце зграя диких, злих собак. Ми задкуємо до бронеавтомобіля, але на допомогу приходить якийсь чоловік. Він копняками розганяє собак, а потім висипає на асфальт каструлю вареної гречки. Собаки з гарчанням накидаються на кашу, найменший пес скавчить від болю — на білий сніг летять каплі крові. Боротьба за їжу жорстока. Чоловік задоволено дивиться, як собаки давляться гречкою.

“Кому я там треба?”

— Чому не виїжджаєте? — запитую його.

Він підіймає очі й секунду-другу дивиться на мене, як на ідіота.

— А куди мені їхати, га? Кому я там треба?

— Вам допоможуть волонтери. Людей розселяють по тимчасових домівках…

— Я вже евакуювався восени, — грубо перебиває мене чоловік. — У Вінницю. На квартирі прожив два місяці, поки гроші скінчилися. Платив по 7 тис. грн у місяць. Це ж справжнісінький грабунок! — закипає чоловік. — Повернувся ні з чим. Ні, там ми нікому не потрібні. Краще я здохну тут, у своїх стінах.

Підходить Володимир.

— Вася, діставай хліб, — командує він.

До нас, згорбившись, бредуть дві жінки. Вони — з тих, хто “тримає оборону”.

— Найгірше, — каже Володимир, — що ніхто з них не цінує того, що ми для них робимо. Вони тобі всміхатимуться, поки ти їм возиш хліб. А тільки поїдеш — плюнуть у твій бік.

Жіночки радісно нагрібають хліба, скільки можуть донести. В однієї буханка падає на землю, до хлібини кидається собака. Але й жінка — теж не промах: вона щосили б’є собацюру ногою та проклинає його на чім світ стоїть. Десь неподалік починає працювати артилерія. Лупить так, що аж двигтить земля.

Їдемо далі, до сім’ї, яку останні кілька тижнів ретельно “обробляють”. Володимир хоче її вивезти, бо двоє дітей живуть у нестерпних умовах. Командир розповідає про випадок, що нещодавно стався у Красногорівці: на вулиці посварилися чоловіки. Один з них витягнув гранату й кинув під ноги іншим. Одна людина загинула, четверо у важкому стані. Тепер підривнику загрожує довічне ув’язнення. Така собі прифронтова буденщина.

“У нас усе добре”

Зупиняємося біля будинку, від якого майже нічого не залишилося. Верхні поверхи — місиво з цегли, розтрощених меблів і снігу. Сусідні під’їзди вигоріли вщент. На всю п’ятиповерхівку вціліло лише дві квартири. В одній з них мешкає сім’я.

Нам відчиняє усміхнена жінка, мама двох хлопців, і невпевнено запрошує всередину. Її чоловік, забачивши нас, поспішно втікає з квартири. Тут та сама картина, яку ми бачимо всюди: вікна завішено якимось дрантям, довкола бруд і поганий запах. На кухні — буржуйка, навколо якої крутиться життя родини. За столом сидить хлопчик. Він поквапом відвертається, коли бачить незнайомців.

— Валентино, ви готові на виїзд? — стартує Володимир.

— Ні, ми нікуди не поїдемо, — каже жінка. — Нам тут добре.

— Ви при своєму розумі? — не витримує командир. — Подумайте про дітей.

— З ними все гаразд, — твердо каже вона. — Правда, синок? — питає вона хлопчика. Той мовчить.

Володимир махає рукою й виходить.

— Чому ви не хочете виїжджати? — запитую жінку.

— Знаєте, я боюся дороги, — каже вона, усміхаючись. — Мені навіть до Курахово їздити важко. Я як подумаю про потяг, то майже втрачаю свідомість від страху. Ні, ми залишимося тут. Удома.

— Ви розумієте, що Красногорівка — зона бойових дій? Ворог на відстані пострілу з автомата.

— У нас усе добре, — машинально відповідає жінка. Усмішка не сходить з її уст. — Ми вже до всього звикли й ні на що не звертаємо уваги.

Я не знаю, за що зачепитися.

— А як же освіта? Ваші діти навчаються?

— Так, звісно. Нещодавно нам поставили антену, яка ловить мобільний інтернет. Тепер діти навчаються онлайн. У нас високі оцінки, нас хвалять вчителі. Діма вже гарно іспанську вивчив, вона йому подобається. Діма, скажи щось іспанською.

Валентина штовхає хлопчика, але той не реагує.

Далі Валентина починає розводитися про успіхи другого сина — мовляв, він за час війни і стільки книжок прочитав, і математику підтягнув, і вчителі вважають його ледь не за генія. Я не можу повірити своїм вухам.

На кухню заходить старший син. Пробуємо завести з ним балачку — Данило мугикає щось собі під носа. Хлопець насуплений, має вигляд забитого й недоглянутого. Розмова ніяк не клеїться, він геть не йде на контакт. Намагаюся заохотити його до евакуації оповідками про те, що можна виїхати до Парижа чи Лондона, але мої слова хлопця лякають ще більше — він бубонить “ні, ні” й трясе головою. Укотре звертаюся до матері з проханням подумати про дітей.

— У нас усе добре, — як робот повторює Тетяна. Посмішка не сходить з її вуст.



Тетяна і двоє її синів залишаються жити на лінії вогню

Запрошую сім’ю на групове фото, хлопці неохоче позують біля Валентини. З’являється Володимир зі щедрими подарунками. Діти мовчки беруть пакети й миттєво зникають у сусідній кімнаті. Нарешті виходимо на свіже повітря і хвилину стоїмо мовчки. Я нічого не розумію. В моїй голові не вкладається те, що я почув і побачив у цій квартирі. До дійсності повертає артилерійський залп. Неподалік зі свистом пролітає снаряд.

Наша наступна зупинка — подвір’я чергового будинку, розбитого снарядами. Біля під’їзду стоїть кілька молодих дівчат і жінка: виглядають “Білих ангелів”. Поки Володимир роздає пакети з цукерками, питаю дівчат, коли вони збираються виїжджати.

— Нам і тут добре, — каже одна, прискіпливо оглядаючи пакет з солодощами.

— Що ж далі, дівчата?

Відповіді немає. Натомість дівчата сміються, наче я сказав щось надто смішне. Вдивляюся в їхні обличчя й ловлю себе на тому, що мене дратують ці ідіотські посмішки, ці байдужі, скляні очі, які нишпорять по пакетах з гуманітаркою.

У людей, які надто довго живуть посеред війни, щось надламується. Їх усіх об’єднує дивний гумор, повільність, однакові реакції, фаталізм. І найстрашніше, що в усіх цих людей був вибір: до них безліч разів приїжджали та вмовляли їх виїхати. Але вони зосталися тут.

Держава не опікувалася евакуйованими

Тут я напишу свою суб’єктивну думку. На початкових етапах “Білі янголи” й волонтери роблять воістину героїчну роботу, висмикуючи під шаленими обстрілами людей з підвалів. Потім їх доправляють у Дніпро, Львів, Черкаси і… все.

Біженців ніяк не облаштовують, ними не займаються. Їм ніхто не допомагає ні з отриманням роботи, ні з перекваліфікацією. Вони кинуті напризволяще серед міст, які їм здебільшого чужі. Ті біженці, у яких є бодай якась копійка, ще місяць-два орендують квартири за космічними цінами, але врешті змушені повертатись у свої підвали з порожніми кишенями.

Ці нещасні люди почуваються обманутими й кинутими напризволяще. Вони вкотре доводять самі собі, що нікому не потрібні, що правди ніде немає, що влада — байдуже яка — чхала на них з Евересту. Як результат такої недолугої “евакуації”, наші українці, мешканці Донеччини, ще більше замикаються в собі, ще більше маргіналізуються та стають вразливішими до сумнівних ідей, які підкидають з-за “порєбрика”.

Місію провалено

Наша остання місія — вивезення дівчинки та її батьків. Поки Володимир бігає по підвалах у пошуках сім’ї, ми переховуємось у під’їзді будинку. Триває інтенсивний обстріл. Незабаром повертається командир, злий і розчарований: батьків і дівчинки ніде немає, сусіди кажуть, що вони кудись пішли. Але куди можна ходити під такими обстрілами?

НА ПОЧАТКУ ВІЙНИ ВОЛОДИМИРУ ДУЖЕ БОЛІЛО ТЕ, ЯК ПЛЮНДРУЮТЬ ЙОГО МІСТО. А ЗАРАЗ УЖЕ НЕ БОЛИТЬ, НА ВСЕ МАХНУВ РУКОЮ

Володимир певен, що вся сім’я десь ховається від нього, бо батьки не хочуть виїжджати. Чекаємо хвилин десять. Володимир ще раз іде по підвалах, але невдовзі повертається. Ні, їх таки немає. Швиденько роздаємо залишки пиріжків і прямуємо на Курахово. Вечоріє.

Дорогою назад довго розмовляю з Володимиром. Він родом з цих країв, розповідає про своє дитинство в Красногорівці, про те, якою окрасою містечка була відремонтована школа. Каже, що на початку війни йому дуже боліло, як плюндрують його місто. А зараз уже не болить, бо на все махнув рукою. Для нього ці рейди — звичайна робота й більше нічого.

Я повертаюся до броньованого віконця, за яким пропливають призахідні пейзажі. Перед очима постає Данило, якого так налякала перспектива опинитись у Парижі. Що буде далі? Важко сказати. Дасть Бог, його вивезуть у безпечне місце. А там уже як буде.



Автор: Станіслав Стрілець