Фортеця Бахмут – це словосполучення, яке не може лишити байдужим жодного українця. Місто, яке стало символом української незламності та непохитного духу Збройних Сил України. Місто, яке стало твердинею на шляху окупантів, руйнуючи плани ворога про загарбання усієї Донеччини. Зруйнований, але нескорений, Бахмут чекає на звільнення та відродження.
У п’ятому випуску подкасту «Справжня історія міст сходу» ми розповідаємо про минувшину, сьогодення й майбутнє Бахмута, руйнуємо російські міфи й наративи та вписуємо місто в український контекст.
«СТАРОДАВНЄ ЗАЙМИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»
Найперше потрібно зазначити, що місто Бахмут є одним із найдавніших на теренах Донеччини. По-друге, не зовсім типовим.
Судячи з усього, Бахмут постав в 16 сторіччі на землях, що перебували під перехресними впливами українського козацтва, Московської держави й тюркських кочовиків – ногайських та кримських татар. Перша писемна згадка датується 1571 роком. Саме тоді за розпорядженням московського уряду на кордоні Московії та Кримського ханства було утворено сторожовий пункт, на якому було довірено вести службу так званим севрюкам – козакам з Сіверської України. Привертає увагу нотатка краєзнавця Феодосія Макарівського, який 1880 року в «Матеріалах для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії» писав, що Бахмут постав на місці «стародавнього займища малоросійського народу». Правдоподібно, це означає, що сторожа виникла там, де вже існувало поселення українців.
Краєзнавець Володимир Березін переконаний, що назва майбутнього міста походить від найменування річки Бахмут, яка, своєю чергою, пов’язана з назвою особливої породи коня – бахмат. За його словами, це доволі поширена практика в гідроніміці, коли назви річок походять від назв тварин. Що стосується наголосу, то Бахмут згадано, зокрема, в «Енеїді» Котляревського, й ритміка відповідного епізоду не залишає сумнівів в тому, що наголос має бути на другому складі:
«Несли подарки пред собою:
Пиріг завдовжки із аршин,
І соли кримки і бахмутки,
Лахміття розного три жмутки…»
Прикметно, що Бахмут із давніх часів заявив про себе як про населений пункт, в якому цінують свободу. Одна з найяскравіших сторінок ранньомодерної історії Бахмута – селянсько-козацьке повстання під орудою козака Кіндрата Булавіна, що відбулось в 1707-1709 роках. Повстання мало відверто антиімперський посил й було спрямоване проти спроб царських намісників приневолити донських козаків, зокрема, переслідуваних через своє старовірство.
«Він взагалі почав з того, що вбив посланника Петра І – Юрія Долгорукого, нащадка засновника Москви, – розповідає Володимир Березін, – Московія тремтіла кілька років й казала «Кондрашка хватить!».
Погруддя Кіндрата Булавіна в Бахмуті. Джерело: Вільне радіо
Задля успіху повстання Кіндрат Булавін вів перемовини з Іваном Мазепою, шведами, спробував об’єднати проти Московії кримських татар та запорожців й спромігся завдати кількох поразок московському війську, аж поки повстання не було жорстоко придушене.
ВІД ФОРТЕЦІ ДО ТОРГОВЕЛЬНОГО ЦЕНТРУ
Хоча первісний розвиток міста Бахмут пов’язаний передусім з обороною та спорудженням фортечних мурів, вже у 17 сторіччі виразних рис набуває й його господарський профіль. Йдеться передусім про соляні промисли, що дістали розвитку після віднайдення солоних озер. Вже незабаром до Бахмуту сходилися тисячі солеварів зі Слобожанщини й Дону. Проте найінтенсивніший розвиток міста, як і всюди на Донбасі, припав на останню третину 19 сторіччя. Каталізатором стала прокладена через Бахмут залізниця Харків – Маріуполь, яка привабила інвестиції з-за кордону. Зокрема, з ініціативи заповзятливого вихідця з Пруссії Едмунда Фарке в Бахмуті постала цегельня, скляний, цвяхово-милицевий та алебастровий заводи. На той момент видобуток солі сягнув промислових масштабів – станом на 1885 рік місцеві солевари видобували 70% солі в усій Російській імперії.
Втім, на відміну від багатьох інших населених пунктів Донеччини, що поступово перетворилися на осередки важкої промисловості та вуглевидобутку, Бахмут пішов дещо іншим шляхом й став центром торгівлі. Місто мало вкрай вигідне положення на перетині торговельних шляхів, внаслідок чого стало місцем проведення ярмарків.
Середмістя Бахмута в 19 сторіччі
Торги проходили три-чотири рази на рік й мали шалений масштаб: обіг кожної з них перевершував річний бюджет губернії. Завдяки цьому зростало й населення міста: 1897 року воно налічувало 20 тисяч осіб; більшість становили українці, вагому частку мали євреї, які переважали серед торгівців та промисловців. 62% населення міста визнали рідною мовою українську; частки російської й їдиш дорівнювали 19 й 17 відсотків відповідно. Саме в цей час сформувався неоціненний архітектурний ансамбль Бахмута, багатий на яскраві взірці стилю модерн.
Бахмутяни шпацерують центральною площею
«ДОНЕЦЬКІ СОНЕТИ», «ПРОСВІТА» ТА СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР В БАХМУТІ
Важливо підкреслити, що на рубежі 19-20 сторіччя місто мало розвинене самоврядування: в Бахмуті запрацювала міська дума, в повіті – земська управа. Міщани, купці та інтелігенція брали участь у виборах членів думи.
Земська Управа та Окружний суд у Бахмуті на початку 20 ст
Не відставала й культура. На початку 20 сторіччя Бахмут міг похвалитися літнім кінотеатром, театрами, музичною школою, трьома гімназіями й кількома училищами, церковними й світськими школами.
Поет Микола Чернявський, автор «Донецьких сонетів» (видані 1898 року в Бахмуті)
Попри російські укази й закони, які обмежували розвиток української мови, Бахмут став осередком української справи. 1898 року тут було надруковано «Донецькі сонети» поета Миколи Чернявського. З міських друкарень виходили у світ твори Пантелеймона Куліша. 1914 року місцеві прихильники самостійної України спробували відкрити «Просвіту», але наштовхнулися на жорстке протистояння з боку царських чиновників. Утім, руки не склали й дочекалися слушної миті – проголошення в Києві незалежної України.
Не випадково, що 1917 року, коли імперія захиталася й українці одержали шанс на становлення власної незалежної держави, Бахмут перетворився на один із форпостів українства на сході. 7 листопада 1917 року, коли Центральна Рада Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, над Бахмутською повітовою земською управою було піднято жовто-синій національний прапор. Окрім символічного кроку, були й практичні досягнення – заснування «Просвіти» та осередків українських партій, загонів українського козацтва. Дуже показово, що на виборах перемогу здобули українські партії: соціал-демократи (есдеки) і соціал-революціонери (есери), що свідчить про українськість донецького краю.
Картина бахмутського художника Сергія Садчикова "Перше підняття українського прапора у Бахмуті" (2021)
На жаль, Україна, й Донеччина зокрема, не змогла довго тішитися незалежністю й мусила вступити в війну з російськими окупантами – як червоними, так і білими. Окупований взимку 1918 року Бахмут навесні був звільнений військами Слов'янської групи Окремої Запорізької дивізії Армії УНР під командуванням полковника Володимира Сікевича. Це сталося 26 квітня 1918 року. Втім, в листопаді 1918 року, після відходу німецьких союзників гетьмана Скоропадського, місто знову потрапило під червону Москву – цього разу надовго.
ІМЕНЕМ РАДЯНСЬКОГО ЗЛОЧИНЦЯ
Понад те, Бахмут не просто був окупований росіянами, але й де-юре отримав статус адміністративного центру Донбасу, який фактично утримував до початку 1930-х років.
Річ у тому, що 1920 року більшовики утворили Донецьку губернію, центром якої спочатку призначили Луганськ, але невдовзі перенесли його до Бахмуту. Саме тоді історична траєкторія міста перетнулася із життєвим шляхом людини, чиє ім’я, вірніше псевдонім, Бахмуту довелося носити замалим не сто років. Йдеться про найвідомішого й найяскравішого донецького революціонера – Федора Сергєєва, відомого під ім’ям Артем. Цинічний радянський злочинець, він був не просто зіркою, але справжнім символом більшовиків, який встиг побувати й очільником Донецько-Криворізької радянської республіки, й головним ідеологом Радянської України. Головою Донецького губвиконкому в Бахмуті йому довелося пробути недовго – Артем загинув 1921 року під час випробувань аеровагону. Втім, цього було достатньо, аби 1924 року Бахмут було перейменовано на Артемівськ, що, звісна річ, на 70 років визначило ідеологічне обличчя міста.
Краєзнавець Володимир Березін розповідає деталі процесу перейменування. За його словами, 1924 року в Бахмуті було встановлено величезний пам’ятник Артему, автором якого став Іван Кавалерідзе (він, до речі, є автором пам’ятника Артему і у Святогірську, який стоїть дотепер).
Велелюдне зібрання біля пам’ятника Артему в Бахмуті (Артемівську)
«Коли відкривали цей пам'ятник, зробили конференцію робітників всього Донбасу, – каже Володимир Березін. – І якийсь партійний лідер вийшов і сказав, мовляв, Артем такий молодець, от пам'ятник відкриваємо. То давайте проголосуємо: хто за те, щоб і місто Бахмут перейменувати в Артемівськ? І всі проголосували. Хто це були? Горлівські шахтарі, краматорські машинобудівники, костянтинівські склодуви. А бахмутян там майже не було. Ось як це відбулося».
Втім, нова назва не допомогла втримати статус адміністративного центру. 1932 року за постановою Центрального виконавчого комітету центром новоутвореної Донецької (тоді – Сталінської) області мав стати Артемівськ, проте за два тижні обласним центром зробили Сталіно (тепер — Донецьк). Невідомо, чи це було зроблено, щоб догодити диктатору, чи через те, що пролетарсько-шахтарське місто краще пасувало ідеологічно. Хай там як, але факт залишається фактом: Артемівськ віддав пальму першості в області.
Загалом 1930-ті роки у Артемівську мало чим відрізнялися від решти міст Донбасу. З одного боку, була «вітрина» комуністичного будівництва – форсована індустріалізація, соціалістичні змагання, спорудження промислових підприємств. За лаштунками цього комуністичного «раю» – Голодомор, від якого загинули щонайменше 539 мешканців міста, репресії та Великий терор.
РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В БАХМУТІ
Ясна річ, що найгостріше вістря терору було спрямоване проти паростків української культури.
Краєзнавець Володимир Березін наголошує, що в 1920-ті – на початку 1930-х років Бахмут був центром українізації на Донеччині. Зокрема, в місті видавались літературно-художні журнали українською мовою, найвідомішим із яких був легендарний «Забой».
Перше число журналу «Забой», 1929 рік. Джерело: Спільне
Редактором «Забою» був письменник і редактор Григорій Баглюк, його заступником – Василь Гайворонський. Згодом Баглюк, як і інші чільні представники українського відродження, був розстріляний 1938 року. Василь Гайвороньский виявився одним з небагатьох, кому вдалося втекти із СРСР і врятуватися, він перебрався в Сполучені Штати Америки.
Василь Гайворонський
«Він – потужна фігура, яка створила інакший міф про Донеччину на противагу радянському міфу – каже Володимир Березін. – У нас були великі українці в Бахмуті. Розстріляне відродження – це велика частка нашої історії. Тож ми пропонували владі відкрити дошку абощо, що тут, в цьому будинку була знищена інтелігенція. Але влада у нас була не дуже схильна, на жаль. Звичайно, після деокупації це має змінитись».
Після Другої Світової війни процес русифікації та радянізації міста тривав – окупанти прагнули викорінити будь-які спогади про Бахмут як про вільне місто торгівців та підприємців. Прикметно, що, окрім власне ідеологічних символів, Артемівськ отримав й гастрономічний, із яким міцно асоціюється в кількох поколінь мешканців СРСР аж дотепер. Йдеться про створення 1954 року на базі алебастрових виробітків заводу шампанських вин, який розвивався шаленими темпами. За радянських часів завод виробляв до 25 мільйонів пляшок «Артемівського шампанського» на рік; після здобуття незалежності виробничі потужності дещо знизилися, але залишалися на високому рівні.
ВІД КОМУНІСТІВ ДО ПАРТІЇ РЕГІОНІВ
Що стосується відновлення незалежності України, то місто зустріло його значно зросійщеним та русифікованим. За дещо пізнішими даними перепису 2001 року, російську назвали рідною 71% артемівців, українську – лише 27%. Ці процеси позначилися на амбівалентності поглядів. Так, на хвилі національного піднесення під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року 86% учасників голосування в Артемівську підтримали Акт проголошення незалежності України. Водночас під час проведеного тоді ж місцевого опитування щодо повернення місту назви Бахмут позитивно про цю ідею висловилася лише чверть мешканців міста.
Володимир Березін пригадує, що національно-демократичний рух у тодішньому Артемівську був доволі потужний, проте ресурси комуністичної влади лишались сильнішими, тож владу зміг зберегти місцевий клан.
Життя Артемівська за часів незалежної України можна назвати украй суперечливим. Найпоказовішим в цьому сенсі є те, що посаду голови міста впродовж понад 30 років посідала одна людина – уродженець міста Олексій Рева.
Вперше обраний мером 1991 року доволі молодою людиною (тоді йому було 38), він переобирався пізніше 6 разів – 1994, 1998, 2002, 2006, 2010, 2020 року. В цілому Олексія Реву можна віднести до категорії управлінців, яких в українському політичному лексиконі подеколи іменують «міцними господарниками». В силу тривалого керування містом він мав налагоджені процеси, проте стрімким розвитком, реформами та інноваціями не відзначився. Місто перебувало в полі впливу Партії Регіонів, понад те, демонструвало своєрідний рекорд. За словами Володимира Березіна, в 80-тисячному Бахмуті було 12 тисяч дійсних членів Партії Регіонів! На думку громадського діяча, це не могло не відбитися у майбутньому на долі міста.
Істотні зміни в життя Артемівська принесла Революція Гідності й окупація 2014 року. Важливо завжди пам’ятати, що Артемівськ мав невеличкий Євромайдан, проте найвагоміший внесок мешканці міста зробили під час протестів у Києві та в Донецьку. Саме виходець із Бахмута, 21-річний громадсько-політичний діяч Дмитро Чернявський, став першою жертвою російської агресії на Донеччині. 13 березня 2014 року він узяв участь у мирній демонстрації українців в Донецьку, що вийшли на площу Леніна, аби висловитися за незалежну Україну. Тоді внаслідок ножового поранення від рук російських бойовиків Дмитро Чернявський загинув на місці. На Алеї Героїв Небесної Сотні в Києві Дмитра Чернявського пошановано як Героя України. Також йому присвячено пам’ятну дошку в його Альма-Матер – Львівському національному університеті ім. Івана Франка.
Джерело: пресцентр ЛНУ ім. І.Франка
НЕЗЛАМНА ФОРТЕЦЯ БАХМУТ
Що стосується Артемівська, то в середині квітня 2014 року місто було захоплене російськими терористами, які утримували його до 6 липня, але були вибиті Національною Гвардією України спільно з бійцями батальйону «Артемівськ».
Бійці батальйону «Артемівськ» в 2014 році. Джерело: Кореспондент
Звільнення міста відкрило для нього широкі можливості щодо перетворення міського простору. Місто позбулося пам’ятника Владіміру Леніну, а 23 вересня 2015 року в рамках процесу декомунізації міська рада звернулася до Верховної Ради з проханням повернення місту назви Бахмут, що було реалізовано 4 лютого 2016 року. Крім того, було перейменовано 76 вулиць й провулків, пов’язаних з комуністичними діячами. Як і Маріуполь, про який ми розповідали у попередніх епізодах подкасту, Бахмут 2014-22 років відзначався численнями громадськими й культурницькими ініціативами та розвитком громадянського суспільства.
На жаль, наслідком повномасштабного російського вторгнення 2022 року стала цілковита руйнація старовинного міста Бахмут. Маючи на меті захоплення всієї території Донецької області, окупанти розпочали обстріл міста навесні 2022 року, а в серпні розпочалася безпосередня битва за Бахмут. Окрім регулярної російської армії, активну участь у знищенні міста взяли загони приватної військової кампанії «Вагнер». Застосовуючи килимові бомбардування та численні атаки малих груп бойовиків, що тривали впродовж всієї зими та весни, до літа 2023 року росіяни взяли руїни Бахмута під свій контроль.
Місто, що мало близько 80 тисяч населення перед повномасштабним вторгненням, знелюдніло. Водночас героїзм українських Збройних Сил, непоступливість і незламність назавжди увійшли у звитяжну й славну історію, а Бахмут зажив слави нескореної Фортеці.
Знаменитий стінопис «Бахмут – це Україна», зроблений воїном Віталієм Овчаренком
Питання деокупації та відновлення Бахмута є украй болісним, адже йдеться не тільки про вигнання окупантів, але й повернення до життя вщент зруйнованого міста. Як його відбудувати? Хто там буде жити? Як вшанувати пам’ять загиблих військових і цивільних? Складні питання потребують складних відповідей. Втім, низка міст після Другої Світової війни, як-от Варшава, також були знищені вщент, але змогли відродитися. Має змогти і незламна Фортеця Бахмут.
